«Мої університети» — це шоста книжка із «Бібліотеки газети «День», в основу якої лягли публікації про кількарічні поїздки головного редактора Лариси Івшиної університетами країни. Дехто з експертів уже назвав проект інтенсивом із суспільствознавства, інші — з українознавства, а ще деякі — посібником з історії журналістики чи вступом до спеціальності. Але всі вони наголошували на тому, що «Мої університети» — це своєрідна програма із загального історичного всеобучу для студентства.
На початку жовтня у Києві відомий американський аналітик, директор програм міжнародного розвитку в Університеті імені Джона Хопкінса, Френсіс Фукуяма читав лекцію про соціальний капітал. За його визначенням, соціальний капітал — норми або цінності, які роблять можливими колективні дії у групах людей. Це може бути мала чи велика групи, або у деяких випадках суспільство в цілому. Дізнавшись, що найкращі уми світу думають про громадянську ініціативу заради звільнення з тягару минулого посткомуністичних країн, ми вкотре переконалися, що це співпадає із тим, що намагається в міру своїх сил і можливостей робити «День».
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка:
— Особливістю книжки «Мої університети» є насамперед її жанр. Це яскравий приклад безпрецедентного за масштабом спілкування газети з читачем, зокрема, із студентською молоддю, академічними вченими та представниками влади щодо стратегічних питань використання досвіду історії для розбудови сучасності, розробки науки бути громадянином, речником україноцентризму.
Як відомо, людина проходить найдовший шлях у своєму житті — шлях до самого себе. Саме такий шлях проходить і нація, бо вона є історичною особистістю. Цей шлях до самого себе і є історією, вираженням національної ідеї.
Ідея історії як джерела національної гідності, дому буття нації, формування стратегії сучасності й була покладена Ларисою Івшиною в задум загальноукраїнського діалогу, який був уособлений самим головним редактором газети «День» і її співтворчості з викладачами та студентами 12 університетів України. Ці університети простиралися на золотому ланцюгу історії України у вимірах Заходу і Сходу, Півдня та Півночі, від Одеси до Черкас, від Дніпропетровська до Острогу в часовому інтервалі від 1999-го до 2006 років. Теми, що колективно розроблялися, самі по собі можуть бути предметом наукового дослідження — це проблеми ідентифікації українського як соціокультурного феномену, проблеми української та російської мов під кутом зору єдиної концептуальної понятійної основи спілкування, ситуації вивчення механізмів формування національної еліти та культури пам'яті, запит до молоді щодо того, як вони розглядають питання «Історія та Я»... І те, що студентка Острозької академії поставила запитання: «Чи були б тирани, якби не було рабів?», — свідчить про результативність заходів газети «День».
Книжка Лариси Івшини «Мої університети» демонструє нові практики спілкування газети із її аудиторією, новий журналістський дискурс та оригінальні ідеї його реалізації.
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Я пишаюся тим, що «Мої університети» були подаровані в день мого народження Ларисою Івшиною. Уже добру половину мого життя на день народження друзі дарують мені книжки, кожна з них мала певне значення для мого духовного життя. І коли прочитав нове видання із серії «Бібліотека газети «День», то побачив, що це, фактично, дуже багатовимірний твір, в якому звучать голоси студентів і голоси тих яскравих особистостей, які належать до справжньої духовної еліти нації.
Я сказав би, що «Мої університети» — зрештою, як і видання таких книжок, що здійснює «День», — нове явище в українській та й, гадаю, у світовій журналістиці. Адже, наприклад, у Washington Post чи New-York Times немає нічого подібного, хоча New-York Times видає літературний додаток... Повторюю, що нічого подібного немає, тому наша ситуація унікальна. Ми створили державу, але не було народу — він був знищений під час колонізації, під час перебування України у складі Російської імперії, Радянської імперії, і тому як історична і духовно-культурна єдність Україна майже не існувала. І видання шести книжок «Дня» (я переконаний, що невдовзі з'являться ще нові) — вагомий внесок у будівництво нації. Цією справою мала б займатися держава, але вона цим не займається. «Мої університети» — глибокий рівноправний діалог з українським суспільством, зокрема, з його молодою елітою. Мені дуже імпонує думка Лариси Івшиної про необхідність внутрішньоукраїнської інтеграції. Я зараз замислююсь над тим синдромом поділеної нації, який нам нав'язують. Так от, я ще раз підкреслюю, що вихід «Моїх університетів» — важливий конкретний крок, що демонструє, як треба націю інтегрувати. Це — по-перше. По-друге, це оригінальні свідчення епохи, які із неабияким інтересом читатимуть історики через 50—100 років. А, по-третє, це саме той україноцентризм і розумний патріотизм.
Є такий вислів, що газета — місце, де нація спілкується сама з собою. А я би ще сказав, що книжки «Дня» — місце, де не тільки нація, а й її майбутнє спілкуються самі з собою і творять ту еліту, якої нам так не вистачає. В альбомі на фотографіях багато гарних, світлих молодих облич і я подумав, що, можливо, колись в одному з них упізнають президента України.
Хочу додати, що у цьому проекті ми бачимо Ларису Івшину як зрілого політика, політика високого класу — як публіциста, журналіста, філософа, якщо хочете. Це очевидні речі, адже книжка побудована на діалогах. Важливо, що тут збережений історизм, тобто цитати і вислови залишені такими, якими вони виходили на газетних шпальтах у 1999 чи 2001 роках — не найкращих часах української історії та й, вочевидь, існування «Дня», який зазнавав тиску з боку влади.
Проект свідчить, що ми можемо будувати майбутнє тільки на міцному фундаменті минулого.
Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам'янець- Подільського університету:
— Із цікавістю прочитав книжку Лариси Івшиної «Мої університети». Хоча переважна більшість матеріалів мені відома (вони друкувалися на газетних шпальтах), та все ж зібрані разом і до того ж тематично структуровані, вони створили нову якість: цілісний образ духовного життя студентської молоді та інтелігенції на зламі епох, що нині переживає українське суспільство. Книжка слугує своєрідним підсумком кількарічної подвижницької діяльності головного редактора «Дня», спрямованої на оновлення історичної пам'яті нації, пробудження її самосвідомості, формування почуття самоповаги...
Видання серії книжок на найбільш болючі проблеми минулого з їх наступним обговоренням в університетських аудиторіях різних регіонів країни — це унікальна за своїм змістом і масштабом просвітницька акція журналістів на теренах центрально-східної Європи. І ось тепер, узявши «Мої університети» до рук, кожен читач отримує щасливу можливість зустрітися з десятками різних суджень, оцінок з приводу не лише минулого України, а й найболючіших питань сьогодення, вступити подумки у діалог.
Зі змістом цієї книжки слід також ознайомитися нашим політикам. Тоді б, можливо, вони збагнули сутність української національної ідеї і перестали послуговуватися відірваними від реалій життя політологічними темами, догмами.
Назва «Мої університети» таїть у собі глибокий смисл. На мою думку, є усі підстави назвати проект «Нашими університетами», оскільки ми вчимося бути вільними громадянами вільної і незалежної України, вчимося долати мертвий вантаж минулого, вчимося почувати себе — попри існуючі відмінності по різних регіонах — єдиною українською нацією.
Віктор ТКАНКО, доцент Міжнародного науково-технічного університету (Чернігів):
— Розмірковуючи над новинкою із серії «Бібліотека газети «День» «Мої університети», я знову і знову повертаюся до передмови Лариси Івшиної до першої книжки «Україна Incognita»: «Відкриваючи себе світові, ми повинні зрозуміти самі свою Україну. Ми не голі йдемо в Європу. Ми там давно присутні... Ми маємо щастя належати до яскравого і сильного народу». Хлопці та дівчата, які стоять на фото поряд з головним редактором «Дня» того буремного 1999 року, мабуть, зрозуміли це краще за інших. Сьогодні вони є лідерами депутатських фракцій, очолюють партійні організації — саме вони створюють громадянське суспільство... Книжка «Мої університети» дає відповідь на запитання: «Хто більше конструктивний — інтелігенція чи влада?», «Хто кому і що повинен радити?». «Мої університети» — це вища школа життя. Проект дає рецепти розвитку держави. Можновладцям залишається лише прислухатися до думок авторів, не бути байдужим до сподівань людей. Широко розрекламований круглий стіл цього року, був запропонований на сторінках газети ще Євгеном Марчуком 1999 року. А ініціативу Лариси Івшиної підхопили на Чернігівщини. Уже готується до друку другий том «Чернігівщина Incognita». Побачила світ і бібліотечка про сумні події 1932 —1933 років (опубліковано вже дев'ять книжок). Вийшла друком «Україна духовна» — проект про життя жіночих монастирів області. Щороку відбувається єдиний в Україні фестиваль регіональної журналістики.
Хоч би хто хотів зійти сходами, сходи починаються з першої сходинки. Так і книжка «Мої університети» в домашній бібліотеці буде головною сходинкою до естетичного задоволення і вишуканого смаку. Вона допоможе розібратися в непростих питаннях сьогодення. Чекаємо від Лариси Івшиної нових ініціатив.
Віктор КОСТЮК, заступник декана факультету журналістики Запорізького Національного університету:
— «Мої університети» складаються з матеріалів про зустрічі головного редактора «Дня» з різними університетськими аудиторіями. Цілий ряд публікацій є своєрідною хрестоматією з проведення занять для студентів факультету журналістики. Наприклад, ми зараз за статею «Якби Джеймса Мейса не було, світ би дивився на нас по-іншому...» готуємося до теми «Свобода журналістської діяльності». Також вивчаємо «Повість про двох журналістів» Мейса.
Треба сказати, що публікації «Чи українською є «українська журналістика» ?», «У журналістиці, як і в усьому, потрібен стиль і смак», «Дискусія про цінності та ціннісна дискусія» та інші також є важливим матеріалом для підготовки студентів з тієї чи іншої теми на семінари чи круглі столи.
Коли я показав книжку студентам, в першу чергу вони звернули увагу на ті матеріали, які розповідають про перебування Лариси Олексіївни в Запоріжжі й про контакти університету з редакцією газети «День», зокрема, поїздку наших студентів до Острогу... Вони зазначали, що цінність проекту саме в тому, що це оригінальний посібник зі вступу до спеціальності чи з історії журналістики, де часто можна знайти матеріали, яких не знайдеш у прийнятих загальновідомих підручниках...
«Мої університети», як подарунок, ми плануємо вручити кращим студентам факультету журналістики Запорізького університету.
Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент з навчальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Був певний ризик у тому, щоб називати книжку саме так: «Мої університети». Але — живемо в час постмодернізму, а він якраз і передбачає приховані цитування та іронічні прирощення значень до відомих формулювань. Думаю, що Лариса Олексіївна, знаючи автобіографічну прозу М. Горького (теж «Мої університети»!), свідомо пішла «постмодерністським» шляхом. В її випадку йдеться про науково-творчі «десанти», які ось уже протягом кількох років «висаджуються» на університетських плацдармах України за активної участі головного редактора «Дня». Власне, це ноу-хау Лариси Івшиної, і воно вельми цікаве й результативне. Кажу це — як свідок. І як учасник поїздки до Острозької академії, де мені так само було комфортно.
Історія відносин газети «День» з Острозькою академією особливо вражає. Це один із найцікавіших вищих навчальних закладів сучасної України. Йому пощастило «на Івшину». Але, гадаю, й Ларисі Олексіївні пощастило з острозькою молоддю, ректором академії Ігорем Пасічником, професорами цього університету. Переглядаючи книжку, я ще раз переконався, що це саме той творчий «майданчик», до якого головного редактора «Дня» постійно «тягне». По-моєму, це стихія Лариси Олексіївни — живе спілкування з молоддю в університетських аудиторіях, монологи й діалоги, питання-відповіді, дискусії. У неї є чудесне вміння блискавично помічати іскру нової, продуктивної ідеї, і надавати їй життєвої перспективи. І це дуже важливо: концентрація українського інтелекту на сторінках газети, формування якісних ідей і проектів суспільної ваги. Україна цього вкрай потребує, адже після відомих «помаранчевих» подій знову помітні симптоми, як сказав би Євген Євтушенко, «притерпелости» до абсурду, або ж до сумнівних дій політикуму. Ось чому книжку Л. Івшиної «Мої університети» я розглядаю в контексті становлення громадянського суспільства. І раджу її прочитати.
