Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Жодного шансу деградації!

Розмова головного редактора «Дня» зі студентами в Острозі
27 січня, 2012 - 00:00
«ЛІС РУК» — ЗВИЧНЕ ЯВИЩЕ ДЛЯ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ
ЛАРИСА ІВШИНА: «ВИ НІЧИМ НЕ ВІДРІЗНЯТИМЕТЕСЯ ВІД ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИХ ВИШІВ, ЯКЩО СТАВИТИМЕТЕ ПЕРЕД СОБОЮ ТАКУ САМУ ВИСОКУ ПЛАНКУ»
МАЙЖЕ ЧОТИРИГОДИННОГО СПІЛКУВАННЯ ЗАБРАКЛО, ЩОБ ВТАМУВАТИ «СВІТОГЛЯДНУ ДОПИТЛИВІСТЬ» СТУДЕНТІВ

Лариса Івшина зустрілася зі студентами Острозької академії у дні, коли українці святкують свою Соборність. Це вже добра традиція, вироблена за багато років. У такому форматі газета та виш не «розмовляли» вже рік. Звісно, були окремі посили у вигляді текстів, підтримки ініціатив, студенти академії стажувалися в Літній школі журналістики, але актуальних питань та тем назбиралося достатньо. Недаремно студенти поставили Ларисі Івшиній близько тридцяти запитань.

До того ж, це перша зустріч після перезатвердження Ігоря Демидовича Пасічника на посаді ректора університету.

— Хочу привітати всіх острожан з тим, що Ігор Демидович знову ректор. Бажаю йому розвивати свої таланти на славу університету, щоб ви мали сильні позиції в освіті не тільки в Україні. Це теж наша радість, — зазначила Лариса Олексіївна, вітаючи Ігоря Демидовича. У продовження привітання головний редактор «Дня» вручила Ігорю Пасічнику та проректору Острозької академії, блискучому авторові видання Петру Кралюку книги,альбоми та клубні хустки — «Маков & Пустовіт до 15-річчя газети «День».

А студенти підготували Ларисі Олексіївні сюрприз — хроніку дружби університету та газети у фотографіях. Спільних спогадів справді багато: це і засідання Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, і презентації Бібліотеки «Дня» в Острозі, і десятки випускників Літньої школи журналістики. Взаємний обмін ідеями, ініціативами, натхненням триває вже більше десяти років. Якщо вдатися до зіставлень, то це фактично половина новітньої історії відновленої Острозької академії.

Ключовими у чотиригодинному діалозі стали теми історичної пам’яті та громадянської позиції в журналістиці, адже «День» вкотре переконує, що тисячолітня українська історія — це велика ноша і відповідальність. Тому треба бути готовими її підняти. А почати можна з того, щоб «підняти» книгу «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», яка, за словами Лариси Олексіївни, виявила неочікуване в українському суспільстві — за кілька місяців тираж — дві тисячі грубих 800-сторінкових томів — розкуплено, і вже видрукувано другий. Хоча книга презентувалася в університеті вперше, багато студентів вже були знайомі з нею й долучалися до обговорення деяких матеріалів.

2012 рік проходить під знаком давньої української історії і в Острозькій академії. Виш виступив з ініціативою відзначити у цьому році 1160-річчя української державності, яку активно підтримала редакція «Дня». А студенти долучилися до обговорення ініціативи газети — назвати цей рік Роком «Списку Сандармоху».

Особливою активністю відзначилися студенти спеціальності «Журналістика», яка в академії є наймолодшою, а тому їм як нікому важлива думка та «правильне виховання» для формування незаангажованого журналістського світогляду. Відповідно, цікавилися вони долями та журналістською позицією тих, хто підняв високу планку у професії, зокрема особистістю Джеймса Мейса.

Було б не можливо до кінця передати тональність зустрічі, не згадавши про особливу атмосферу довіри і взаємозацікавленості, яка завжди супроводжує такі спілкування. Хоча, звісно, опісля настає час для переосмислення та роботи над собою. До слова, одна з першокурсниць спеціальності «Журналістика» розповіла, що, записуючи важливі для неї висловлювання Лариси Олексіївни, списала у зошиті шість сторінок, а тепер настав час все це обдумати та взяти на озброєння.

Пропонуємо вам невеликий фрагмент масштабної розмови та враження її учасників від смислів, вкладених у цей діалог.

Юлія ЯРУЧИК, студентка спеціальності «Літературна творчість», III курс:

— У газеті «День» була опублікована стаття Ярослави Франчески Барб’єрі про її участь у канадсько-українській парламентській програмі. Ця програма створена винятково для українців, але дуже дивно, що в Україні мало хто має хоча б найменше уявлення про неї. Програма дозволяє молодим ініціативним українцям вивчати реальні механізми демократії. Як ви вважаєте, чому така програма не створена на базі українського парламенту? Чому наша демократія є важливішою для Канади, ніж для нас самих?

Лариса IВШИНА:

— Колись мені доводилося спілкуватися з волонтерами програми такого типу, вона передбачала стажування молоді в комітетах Верховної Ради. Чесно кажучи, не знаю, наскільки корисним це було для молодих людей, бо наш парламент в нинішньому своєму стані може навчити не тільки доброго... Ця програма фінансувалася платниками податків США, а минулого року цей довготривалий грант вичерпався, і поки що незрозуміло, чи буде програма продовжена. Насправді тут приховано ширший контекст, тому що правда ще й у тому, що до високої навчальної планки в нас не дуже приохочені. До прикладу, на початку своєї діяльності Нурсултан Назарбаєв посилав навчатися на Захід великі групи молодих людей. Вони поверталися і задавали стандарти в певних сферах. Це свідчить про те, що необхідність розвитку країни диктує притік якісно інших молодих людей. А українська проблема полягає в іншому (і це напряму стосується того, про що в своїй статті пише Франческа): коли українці повертаються з високим рівнем підготовки додому, їм не завжди зрозуміло, до якої зі сфер життя вони можуть бути адаптовані, адже для того щоб ці люди могли включитися в процес, країні потрібно змінитися, бути готовою прийняти їх. Цього тижня в «Дні» вийшла стаття «Як включити Україну в світові інтелектуальні процеси?» («День» № 10 від 24 січня 2012 року), де цікава молодь, що стажувалася та навчалася у Франції, Норвегії, США, говорить про те, що «в світах» їх вчать правильно, а тут їм доводиться ламати свої «поведінкові» навики та перевчатися для роботи в «лівих» схемах.

На жаль, за 20 років нашої незалежності Україна не розвивалася в ключових сферах, швидше навпаки. Звісно, є «острови розуму», але вони переважно тримаються на зусиллях окремих особистостей, а ті сфери, які були залишені бездоглядними, стрімко деградували. Сьогодні ми не можемо говорити про парламент тими категоріями, якими нам хотілося б. Я сама була парламентським кореспондентом на початку 90-х і знаю, що у Верховній Раді були справжні парламентарі — люди з поглядами. Був час, коли там голосували, полемізуючи. Деградація парламентаризму, яку ми спостерігаємо сьогодні, — це наслідок усіх деструктивних концепцій, котрі були застосовані до України. Ця проблема вже дуже глибоко в’їлася, тому вважаю, що змінити ситуацію докорінно буде нелегко.

Сергій ЄВТУШОК, студент спеціальності «Політологія», I курс:

— 2012-й газета «День» оголосила Роком «Списку Сандармоху». Як виникла ця ідея? І чому саме «така назва?

Л. І.: — Рік «Списку Сандармоху» — це наша пропозиція суспільству. Звісно, це не означає, що воно моментально відгукнулося та підтримало нас. Окрім іншого, у нашій країні є серйозна проблема комунікації. Я із цим стикаюся постійно. Коли народилася перша книга із тоді ще неіснуючої Бібліотечної серії «Дня» («Україна Incognita»), я була абсолютно переконана, що мої колеги-журналісти не поширять інформації про її вихід і що для того аби розповісти Україні про цю книжку, треба буде не раз об’їхати з нею країну. Так і відбулося. Це прикре ставлення стосується й багатьох інших ініціатив. Мене щоразу вражає нечутливість до того найважливішого, що насправді потрібне нам усім. Позаминулий рік спільно із Острозькою академією ми оголосили Роком князів Острозьких, дуже багато про це написали, провели багато акцій. Тільки уявіть собі: в Україні є регіони, де про князів Острозьких навіть не чули! І саме завдяки нашій ініціативі про них багато хто дізнався. І дізналися б іще більше, якби підключилися медіа. Потім спільно із Національним музеєм історії України ми оголосили Рік Івана Мазепи — і це тоді, коли його особистість сприймалася ще не так, як зараз. Наприкінці 2009-го «День» назвав Людиною року реставратора Холмської ікони Божої Матері Анатолія Квасюка. Ця ікона зберігається у Волинському музеї ікони. Колись я приїздила туди з друзями, чиї діти вчилися то в Британії, то в Швейцарії, але вони навіть не знали, з чим із, приміром, Лувру цю ікону порівняти. А це свідчить про те, що українці ще не набралися впевненості в собі. Ми не переконані, що є володарями унікальних цінностей, тому що інший, повсякденний, бік нашого життя ніби заперечує наше багатство. І про ці смисли, і про Анатолія Квасюка, який став Людиною року за версією «Дня» знову ж таки майже ніхто не повідомив. Якою є природа цього явища? Думаю, це «болотна» свідомість, яка не дозволяє вийти за рамки примітивних тем і подивитися на себе в світовому контексті. Українська журналістика так застрягла в своєму розвитку, що досі ведуться дискусії — потрібна журналісту громадянська позиція чи ні. Я абсолютно переконана, що саме Україні громадянська позиція життєво необхідна. Особливо в наш час.

І саме про це наша акція 2012 — «Список Сандармоху». Чому після 1991 року Україна не змогла швидко відновитися? Варто розуміти, що 1937 року в Сандармосі було знищено цвіт тогочасної інтелігенції. Спадок досі залишається невивченим і незасвоєним. «Список Сандармоху» — це знак втрат від тоталітаризму. Ми говоримо не лише про тих, хто загинув у цьому урочищі, а загалом про 75 років Великого терору, наслідки якого ми ще не пережили. Тому й процеси розбудови держави в нас ідуть зовсім не так, як нам хотілося б. Ми ще як слід не вислухали наших дідів, хоча саме вони є носіями важливих сюжетів, живої пам’яті, живої історії. І сайт «Україна Incognita» було створено саме для того, щоб наблизити студентів до розуміння історії, тих, хто «живе» в Інтернеті. Сьогоднішній світ — багатовимірний, і українцям у цих вимірах найперше треба осмислити ХХ століття. Читаючи останню передвиборчу статтю Путіна, ми бачимо, що Росія сьогодні йде тими шляхами, які свого часу «День» рекомендував Україні. Приміром, ми опитували наших розумних людей про ТОП-10 книг, без яких вони не уявляють свого життя. Йшлося не просто про рейтинг, а про лоцію в сьогоднішньому інформаційному морі. А Путін щойно висловив ідею скласти список ста книжок для всієї Росії. Інструментально це — правильне рішення. Україні також треба культивувати наш цінний сутнісний спадок. Ми обов’язково маємо скласти власний список антитоталітарної, антисталінської літератури ХХ століття. Його не зобов’язаний викладати університет або школа. Молода людина, яка прагне розвиватися, має знати, де шукати ці книжки і навіщо вони їй потрібні. Особисто я до певних важливих для мене речей діставалася майже навпомацки. Скажімо, дуже пізно я прийшла до статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка», яка була написана в Бостоні ще 1954 року й на яку нашу увагу звернув Володимир Панченко. Вона надзвичайно цінна. Півстоліття тому Шевельов назвав три основи для усвідомлення українських проблем — Москва, кочубеївщина і провінційність. Ми досі не можемо розібратися в природі свого тяжіння до Росії. Можливо, відмовитися від нього нам заважають залишки імперської свідомості жителів Київської Русі? Найбільше в згаданій статті мене вразили думка Шевельова про те, що Полтавську битву Петру виграли українські кочубеї, а остаточно переміг він тоді, коли відрізав Україну від Європи й від культури. Хіба сьогоднішні «бої за асоціацію» не демонструють, як важливо нашим конкурентам відмежувати Україну від світу?

Ось про що насправді наші сьогоднішні ініціативи. Так само й «Список Сандармоху» говорить про значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Це не віддалена історія, а історія неподоланих проблем минулого. І я вважаю, що острожани також мають по-своєму долучатися до цієї акції — їздити на конференції, в школи, більше спілкуватися, щоб наша пам’ять була в активній фазі.

Боротьба за пам’ятник Сталіну в Запоріжжі наштовхнула на думки про неподолані проблеми 20-х років минулого століття. Саме вони призводять до того, що розгублена молодь сьогодні вступає до Комуністичної партії, яка фактично проголошує: «Назад до Москви!» І це гасло дивом збігається з програмою Путіна, яку він абсолютно не приховує і в якій, по суті, сказано: до 2015 року Україна має бути в Євразійському Союзі. Усі наші — і політики, і журналісти — зробили вигляд, що нічого такого вони не читали, не бачили, не помітили.

...Симптоматична тут позиція журналістів. Вони кажуть, що громадянська позиція не потрібна, що треба бути «толерантними»... Вони кажуть, що їх вчили подавати дві точки зору. От вам і дві точки зору — бути Українській державі чи ні.

Тетяна МАЯНЦЕВА, студентка спеціальності «Психологія», I курс:

— Президент Медведєв проголосив 2012-й Роком історії в Росії, отже, є намір відсвяткувати «1150-річчя російської державності». Як ви вважаєте, ми повинні реагувати на такі ініціативи з боку російської влади, адже прозвучала думка, що Україна, Росія та Білорусь мали б відсвяткувати цю подію разом?

Л. І.: — Я гадаю, що вам треба запросити в Острозьку академію Президента України і ще раз пояснити йому свою ідею щодо святкування 1160-річчя Української державності. Можливо. Про цю ідею йому не було коли, кому і як розповісти, враховуючи те, що й гуманітарна концепція досі не сформована. На мою думку, Президент був би здивований тим, що ви виявили бажання з ним поспілкуватися. Історичні теми потребують значно більше часу, ніж нафта, газ і трубопровід, тому що енергія народу — це не просто красиві слова, це те, що дає реальну силу тим, хто на неї спирається. Президент не може бути добрим керівником країни, коли він не уявляє «енергетичних запасів» своєї історії.

Леся ХОМ’ЯК, студентка спеціальності «Журналістика», I курс:

— У нас викладала журналістка «Дня» Ольга Решетилова. Вона говорила: ви завжди знаєте, що буде актуальним післязавтра, знаєте, що люди хочуть побачити на шпальтах газети. Поділіться, будь ласка, цим секретом із нами — журналістами-початківцями.

Л. І.: — За 20 років суцільного шумовиння люди дещо втратили смакові орієнтири. Проте я переконана, що сучасний читач повертатиметься до здорової норми і цінуватиме те, що підносить людину. Що має конвертованість, що буде на рівні з інтелектуальними колами у світовому просторі. Ви нічим не відрізнятиметеся від всесвітньо відомих вишів, якщо ставитимете перед собою таку саму високу планку. Вам потрібно насититися впевненістю в собі. Можна, звісно, використовувати при цьому певний інструментарій. Нещодавно, наприклад, Міжнародний інститут менеджменту за сприяння Віталія Гайдука запровадив унікальну комп’ютерну платформу для навчання, друга платформа відкриється незабаром у Вінниці за сприяння голови Інституту розвитку суспільства Олександра Домбровського. Завдяки можливості онлайн-викладання вони мають намір запрошувати професуру з різних кінців світу для читання лекцій. Ми не можемо чекати, доки вся країна дозріє до певного рівня, до розуміння якихось ключових речей. Треба розвивати ту розумну, патріотичну, совісну молодь, яка навчається не для того, щоб залишити батьківщину і не мати перед нею жодних зобов’язань, а для того, щоб, навчаючись і закордоном, допомогти своїй країні адаптуватися до сьогоднішнього світу. Молодь, яка втримає цю планку, буде сучасною і сьогодні, і на десятиліття вперед.

Анна ВАКУЛЕНКО, студентка спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність», V курс:

— Найперше хочу подякувати вам за кожен номер газети «День», особливо за новорічний. Уже традиційно батьки влаштовують мені своєрідний екзамен після прочитання газети, щоб дізнатися, чи уважно я її прочитала. Сьогодні ми говорили про статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» і ваш коментар до цієї публікації «Про цінність абстрактного мислення». Я провела невеличкий експеримент. Спочатку роздала газети в гуртожитку, аби згодом обговорити зі своїми друзями, а потім опублікувала ці статті у Facebook. На мій пост відгукнулося двоє людей — постійний читач «Дня» із Запоріжжя Сергій Глущенко і ветеран із США Роман Мац. Мені було дуже приємно, що людям, які, можна сказати, прожили більшу частину свого життя, дуже болить доля своєї країни. Наша ж молодь не настільки активно реагує на спроби залучити її до дискусії. Як гадаєте, чому?

Л. І.: — У згаданій вами колонці я написала, що ми не просто транслювали події останніх 15 років. Ми творили свою країну. У цьому процесі я зробила дивовижне для себе відкриття — у нас є когорта інтелектуалів досить поважного віку, які залишаються молодими. Як казав колись Амосов, «інтелект не старіє». Фізично молоде покоління не завжди є молодим морально. Далеко не всім вдається дістатися тих джерел, які живлять по-справжньому елітарних представників українського народу. Треба збагнути, чому і як вони змогли зберегти ясність розуму, бадьорість духу. Я постійно рекомендую журналістам шукати й читати тексти Євгена Грицяка — лідера Норильського повстання, про якого «День» уже не раз розповідав. В абсолютно неможливих навіть для виживання умовах він спромігся розвиватися. Очолити повстання. Коли ж сидів у камері, то самотужки вивчив англійську, освоював йогу. І цим він підтримував себе. При цьому ні журналістам, ні політикам навіть на думку не спадає, що треба поїхати і просто подивитися на Євгена Грицяка, на силу духу, яка зробила його героєм і для українців, і росіян, і представників багатьох інших народів, які були політичними в’язнями концтаборів.

Звісно, далеко не всі переходять від рівня звичайних міркувань до рівня «зазирання за горизонт», але, так чи інакше, треба всіх переконувати робити принаймні найменші кроки в цьому напрямі. А натренувавшись, згодом розум і душа прагнутимуть до активної дії.

Iрина БРОХ, студентка спеціальності «Журналістика», II курс:

— Чимало вихідців з України здійснювали культурну експансію в Росію, фактично розбудовуючи її. Це і Феофан Прокопович, і Микола Гоголь... Як ми повинні ставитися до цих людей — як до національних героїв чи зрадників?

Л. І.: — Усе своє треба забрати собі, включити його в наше освітнє поле, вивчати, цікавитися, намагатися зрозуміти. Не можна просто чіпляти ярлики і вважати, що той або інший — «наш», не знаючи нічого про цю людину, не маючи до неї інтересу. Тогочасні процеси зрозуміти складно. Ідеться про різні системи. Шевельов запропонував нам новий погляд на цю тему. Діяльність Прокоповича, наприклад, на різних етапах можна розцінювати по-різному. У цих людей було інакше розуміння своєї діяльності. Можливо, вони й прагнули опанувати ситуацію, іншими словами, очолити московські процеси, але їм так і не вдалося цього зробити. Ми ще не до кінця розуміємо значення цього «історичного ребуса». Більш несхожих народів (при зовнішній подібності), аніж ми та росіяни, важко уявити. І якби ми розуміли цю різницю, ми ставилися б до росіян значно краще. Утім, це не означає, що вони ставилися б краще до нас... За радянських часів ми були роз’єднані дуже хисткими, але перегородками. А зараз ми сам на сам із російським самодержавством. Але оскільки нашим політикам не до цього, то Україна знову фатально втрачає час, тоді як Росія повертається до звичної роботи — «збирання земель». На жаль, і це показав мітинг опозиції на День Соборності, політики часто не бачать далі власного носу: ніхто з них жодним словом не згадав «програмну» статтю Путіна та небезпеки для України у зв’язку з нею.

Ольга ШКРIБЛЯК, факультет політико-інформаційного менеджменту, II курс:

— У своїй статті «Про конкретну цінність абстрактного мислення» ви цитуєте слова іноземного дипломата: «Здається, що останнім розумним українським правителем був Ярослав Мудрий». Багато людей, які правили країною після нього, припускалися помилок. На вашу думку, чи є серед українських політиків людина, яка могла б стати наступним мудрим правителем?

Л. І.: — Українська історія унікальна в тому, що, спираючись на неї, ми розуміємо, скільки ще треба зробити, аби Україна посіла якесь гідне місце в світі. Європа не бачить нас лише тому, що ми ще самі собі не пояснили своєї історії. На щастя, частково українців урятувала родинна пам’ять, яка зберегла українську історію в мікрокристаликах. Часто людина, яка усвідомлює та інтуїтивно відчуває історію (а не просто достеменно знає її), може врятувати народ, який опиняється над прірвою «на сучку». Та коли нинішня опозиція намагається зняти нас «із сучка», то постає питання: чи зможемо злетіти вгору, чи впадемо у прірву... Чи замислюється хтось в опозиції над тим, а чи є принципові питання, в яких потрібно підтримати владу? Чи вони — як більшовики — за поразку власного уряду у війні, в тому числі інформаційній? Ці питання надзвичайно важливі для з’ясування того, з якого дна має постати ота Інакша людина, що стане наступним мудрим правителем. Аби підняти її з Такого дна, потрібні, мабуть, десять Гераклів і тисяча Сізіфів. Головне, щоб особистість сміливо мислила. А нестачу інших її «резервуарів» може заповнити народ.

Ліна ТИМОЩУК, студентка факультету романо-германських мов, III курс:

— Передусім я хочу подякувати газеті «День» за те, що вона цінує історію і не дозволяє фальсифікувати її. Зокрема, цього року вже було проведено два круглих столи на тему десталінізації, переосмислення і осмислення історичних подій. Проект «Україна Incognita» дає нам зовсім новий погляд на історію. Цікаво, яка реакція суспільства на такі проекти?

Л. І.: — Я завжди шукаю партнерів у всіх середовищах. Немає сенсу битися головою об стіну, якщо поряд відчинені двері. Якщо говорити про історію «на виріст», то нам усім треба зрозуміти, що це суто наша справа. Ми не можемо безконечно чекати, поки зміниться влада. Не буває ідеальної влади, яка б прийшла і відразу запропонувала щось геніальне, дала гранти, нагородила, похвалила. Ми маємо відчувати внутрішню мотивацію. Нещодавно ми отримали лист від викладача з Одеси, який на базі наших публікацій в англомовному «Дні» навчає іноземних студентів української історії. А й справді, де вони візьмуть англомовну і при цьому неперекручену версію історії України? Напередодні 15-річчя мого редакторства в «Дні» мене запитали: «Як ви вважаєте, «День» — опозиційна газета?», на що я відповіла: «Ми газета більше, аніж опозиційна, ми — газета якісної альтернативи». Таке моє розуміння журналістики, яка сьогодні потрібна Україні.

КОМЕНТАРІ

Вікторія ТАРАН, студентка I курсу спеціальності «Журналістика»:

— Мені дуже сподобалось, що зустріч відбувалася в форматі діалогу. Важливим є те, що Лариса Олексіївна вислухала кожного, не проігнорувавши нікого. Хоча й поставлених запитань було багато.

У розмові порушувались дійсно важливі для суспільства питання, розгляд яких, безперечно, потрібен для вирішення актуальних проблем. Зокрема, неодноразово у словах Лариси Івшиної йшлося про те, що журналіст мусить мати громадянську позицію. Матеріал повинен мати суб’єктивний характер, але цей суб’єктивний погляд, у свою чергу, має формуватися на основі знань журналіста, які дають можливість розумно й мудро інтерпретувати певні події по-своєму. Саме це і є інтелектуальна журналістика. На сьогоднішній день вона є важливою складовою розвитку суспільства. Бо саме така журналістика підвищує рівень освіченості читачів і глядачів. «Я бачу саме інтелектуальних читачів, я їх хочу такими бачити», — сказала Лариса Івшина. І, на мою думку, сьогодні газета «День» дає саме те, чого не може дати жодне інше періодичне видання.

Ірина БРОХ, студентка II курсу спеціальності «Журналістика»:

— На зустрічі було зауважено, що для повноцінного існування справжньому українцеві необхідно знати свою історію. Недарма 2012-й рік, за версією газети «День», — Рік «Списку Сандармоху». 75 років тому був Великий терор. Але не можна стверджувати, що це стосувалося лише тих людей, які безпосередньо від нього постраждали, бо Великий Терор тоді було здійснено й над нами, сучасними українцями. Ми досі не можемо не тільки оговтатися, а й сприйняти цю травму належним чином та мудро відреагувати на неї. Це можливо лише тоді, коли ми зможемо об’єднатись навколо правильних принципів і цінностей, а таку можливість нам сьогодні дає газета «День».

Анна ВАКУЛЕНКО, студентка магістеріуму спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»:

— «Ні — деградації, і так — розвиткові: власному, академічному, державному!» — приблизно такий урок виніс для себе кожен першокурсник, який побував на зустрічі з Ларисою Івшиною. Власне, на це й зорієнтовано освітньо-виховний процес в Острозькій академії — на те, щоб виховати першокласних спеціалістів із високими моральними якостями, патріотів, борців за власні права. Тому, передусім, потрібно мислити й розвиватися, щоб незаангажовані уми молодих відзначались стійкістю та сміливістю суджень, відкритістю до світових демократичних процесів. У кожному слові, в кожному жесті ректора, в кожному висловлюванні Лариси Олексіївни відчувалося: не бійтеся проявляти ініціативу, не будуйте бар’єрів між собою, відшуковуйте та використовуйте всі способи, форми, канали та зв’язки для досягнення поставлених перед собою цілей та завдань. Не секрет, що ректор Ігор Пасічник прикладає неабияких зусиль, щоб догодити розвиткові студентів: в академії щороку з’являються нові програми та спецкурси, стипендійні програми, удосконалюються навчальні курси підготовки фахівців, проводяться усілякі конференції, форуми, приїздять відомі люди тощо. Тому, як на мене, головна ідея зустрічі була така: обов’язок кожного спудея Острозької академії — своїми вчинками та рівнем моралі довести свою винятковість та унікальність власної альма-матер у житті держави.

Тетяна МИХАЛЮК, студентка II курсу факультету романо-германських мов:

— Сьогодні я мала можливість побувати на чудовій зустрічі з Ларисою Івшиною. Сказати, що мені сподобалося — це нічого не сказати! Я була вражена відкритістю Лариси Івшиної. Вона протягом трьох годин відповідала на наші запитання. Я й раніше читала окремі статті газети «День», проте не уявляла, яка вона унікальна. Як сказала Лариса Івшина: «Немає жодного шансу на деградацію». Кожна стаття несе зміст, а не плітки, кримінал чи скандали, до яких призвичаїлася сучасна молодь. Інші газети занижують нашу самооцінку. Прочитавши більшість сьогоднішніх газет, виникає думка, що їх друкують для «другосортного» народу. Часто запитуєш себе: чому так сталося, чому нашу історію не сприйняв власний народ, чому сам народ не підтримує ініціативи знайомства з багатою і багаторічною історією? Я зрозуміла, як твориться громадська думка. Не потрібно багато планувати, достатньо почати з малого, а головне — долучити не лише свій розум для вирішення проблеми, а й своє серце. Я не можу сказати, що на 100% усвідомила всі проблеми, про які говорила Лариса Івшина, проте я розумію, що потрібно змінювати насамперед своє життя. Окрім навчання, мандрувати видатними місцями в Україні. Це — найкращий спосіб пізнати історію. Відвідавши, приміром, козацькі могили, можна відчути дух минулого, а не просто знати ту історію з книжок. Цікава думка прозвучала про освіту. Дійсно, частіше потрібно приходити до школярів і приносити з собою щось нове, те, що не входить до шкільної програми, і таке, що їм допоможе розвивати здатність самостійно мислити. Справді, діти досить часто, я впевнена, краще впоралися б із проблемами, ніж дорослі. Я сповнена емоцій і маю багато над чим поміркувати. Дякую за можливість подумати і побачити, що громадянська позиція важлива, а формується вона зусиллями і протягом усього життя.

Ольга ШКРІБЛЯК, студентка II курсу спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»:

— Ця зустріч змусила мене замислитися над прихованим змістом важливих у нашій історії подій, які зазвичай не висвітлюються для широкої аудиторії. Навіть більше того, дуже часто людям нав’язують якусь вигідну для певної когорти думку про певний факт. Я однозначно зрозуміла: не можна бути байдужим. Неважливо, в якому контексті розуміти ці слова, неважливо, якої ситуації чи життєвих обставин вони стосуватимуться. Головне — усвідомлювати, що байдужість нації може призвести до її зникнення. Тому маємо цікавитись новинами світу, а ще — активно братися до розбудови своєї держави, щоб її імідж упевнено йшов сходинками вгору, а не навпаки. Ми повинні займатись саморозвитком, самовдосконаленням для нагромадження цінностей минулого і процвітання майбутнього.

Після діалогу з Ларисою Івшиною мені захотілося щось обов’язково змінити у своєму житті, виникло неабияке бажання стати потрібною своїй країні. І для себе я вирішила: початком цих змін неодмінно повинна стати Літня школа журналістики «Дня». Хотілося б відчути себе справжнім кореспондентом, який чітко знає вагу кожного написаного чи сказаного їм слова. Хотілося б зазирнути і хоча б на певний час опинитися в епіцентрі відтворення правдивих фактів та забутих, припорошених попелом давнини, історичних реалій.

Найголовніше, що нам, студентам, потрібно пам’ятати: ми — майбутнє нашої нації (хоч як банально це звучало). Ми повинні вивчати наше минуле, звертати увагу на помилки інших, оцінювати факти, щоб не ставати на ті ж граблі. Не потрібно сліпо вірити всьому, що нам говорить телебачення, радіо, так звана вулична реклама, не піддаватися на провокації. Треба знайти в житті «компас», що буде підказувати і наштовхувати на правильні розважливі вчинки. Зупиніться, залиште на мить буденні клопоти, подумайте: «що і для чого я роблю?», віднайдіть свій дороговказ.

Леся ХОМ’ЯК, студентка I курсу спеціальності «Журналістика»:

— Після зустрічі з Ларисою Івшиною я остаточно переконалась у тому, що зробила правильний вибір своєї професії. Саме вона допомогла мені зрозуміти, що журналістика — це та сфера діяльності, яка може впливати на наш народ і змінювати Україну, але тільки на краще. Головний редактор всеукраїнської газети «День» вказала на проблеми, з якими ми живемо, і дала зрозуміти, що ми — те покоління, яке має з ними справитись, яке мусить боротися із занепадом. Після всіх почутих там слів я відчула, що з’явилась іскра, яка запалила надію. Лариса Івшина — сильна, розумна та щедра жінка, яка робить велику справу, допомагає молодому поколінню зміцнитися, підтримуючи його, яка вірить у молоде покоління. Ще довго пам’ятатиму її вислів: «Ми не можемо чекати, поки країна дозріє до якогось рівня. Нам потрібно виховати розумну розсудливу молодь, яка не втікає за кордон, а залишається і діє. Ми можемо — отже, ми мусимо».

Щиро вдячна за можливість познайомитися і поспілкуватися з Ларисою Івшиною.

Ліна ТИМОЩУК, студентка III курсу факультету романо-германських мов:

— Якщо трагедія російського суспільства — це трагедія непрочитаних книжок, то українська біда полягає в недостатньому осмисленні всіх пластів нашої багатовікової історії, відсутності мапи меморіальних місць та незнанні повного переліку своїх знакових постатей, які жертовно відстоювали свою патріотичну позицію навіть у ті часи, коли це було свідомим смертельним вироком собі. Як на мене, саме лакуни в історичній самосвідомості українців формують відповідний тип їхнього поверхневого мислення і нездатності до інтроспекції. Яскравим прикладом цього стало непідтримання народними обранцями ініціативи Острозької академії та «Дня» відзначити 1160-річчя Української держави, ймовірно, задля уникнення загострень у співпраці зі східним сусідом. У мене таке рішення викликало не лише обурення, а й острах, бо, можливо, завтра кнопкодави погодяться під диктовку «газової труби» написати і узаконити російську версію нашої з вами історії. І що ж тоді? Політика масових репресій, винищування цвіту нації, кривавий обрив інтелектуальних традицій і «Список Сандармоху» стануть нісенітницями старого часу? А цього нам не можна допустити. Звісна річ, громадянин нон-конформіст у всі часи не буде гвинтиком злагодженої системи, а деструктивні елементи потрібно усувати. Так і відійшов передчасно у небуття той потужний український інтелектуальний генофонд, люди, в жилах яких текла любов до свободи. Бабин Яр, Биківня, Сандармох, Крути — це пункти української історичної пам’яті, довкола яких варто об’єднуватися і проявляти, власне, оту нашу внутрішню соборність. Це — непроговорені історичні травми нашої ідентичності, які й ще сьогодні ятрять суспільну тканину, і таким чином їх неусвідомлення не дає можливості просуватися вперед. Якби ми свого часу не «прогулювали» уроки історії, то тепер нам не можна було б нав’язати імідж другосортної нації, провінціалів і холуїв іншої держави з амбіціями імперії. Лише вміння українців правильно почути голос історії може зашкодити виникненню хибної альтернативи. Закарбувалися в пам’яті слова Лариси Івшиної, що бути українцем — це завжди зусилля... і ці зусилля мають бути систематичними, бо замість нас нам ніхто нашу країну не побудує, марно й досі чекати «халяви» чи щонайменше подачки.

Суспільству направду не вистачає пасіонарності, а передусім розуміння своєї самодостатності (бо інакше не було б комплексу меншовартості). Саме тому вже 20 років ми все ще практикуємо некомфортне сидіння на двох стільцях, то проявляючи не завжди виправдане романтичне захоплення західними мотивами кращого життя, то ще психологічну неспроможність відірватися від архетипної «старшої сестри», яка так міцно тримає нас газовою рукою, а частіше — й добряче здушує за горлянку. Отака ця наша дезорієнтованість — що в зовнішній політиці, що у внутрішніх настроях. Суспільству перед тим як ставити запити політикам, потрібно й самому їм відповідати. І тут починати потрібно кожному із себе. Не така проблема — пізнання та вивчення історії свого роду, але цей крок дасть нам новий поступ, адже до людини прийде розуміння унікальності власної ідентичності та гордість за себе як українця.

Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка IV курсу спеціальності «Українська мова та література»:

— Зустрічі із «Днем» ніби нагадують зустрічі з давніми, так би мовити, інтелектуальними приятелями, яким можеш розказати, що сталося з часу минулого спілкування з тобою, оточуючими тебе людьми і з країною, та разом із ними поміркувати, як це можна оцінювати і як діяти далі. За три години діалогу студентів із Ларисою Івшиною я списала думками 11 сторінок блокнота. Нехай не ображаються викладачі, але це значно цінніше, аніж «середньостатистичний» конспект двох лекцій.

Лариса Івшина, зокрема, наголосила на необхідності проектного мислення молоді. Справді, сучасна людина, яка готується прийняти виклики часу, повинна вміти проаналізувати розвиток подій на три кроки вперед. Разом із тим «якщо травми історії не проговорені, то їх дуже складно позбутися». Саме в результаті такого «партнерства» історії та сучасності у проекції на майбутнє країна навчиться жити й думати, а отже, й обирати правильно, що призведе до якісно нових змін як у політикумі, так і в суспільстві.

Сергій ЄВТУШОК, студент І курсу спеціальності «Політологія»:

— Лариса Івшина у спілкуванні з нами наголошувала на потребі кожному зі студентів і журналістів мати громадянську позицію. Про брак громадянської позиції головний редактор «Дня» говорила як про одну із причин такої невдалої зовнішньої та внутрішньої політики України. І тут я абсолютно із нею погоджуюся. Ще одним украй актуальним наразі питанням, яке вона зачепила, є самовиховання й самоосвіта, яка, звичайно ж, неможлива без ініціативи людини. Мені сподобалася думка про важливість просвітницької роботи, адже мало проінформовані й мало залучені до важливих дискусій люди не зможуть тверезо оцінювати навколишній світ. Їм справді потрібна принаймні мінімальна допомога.

Загалом я відчув це спілкування як по-справжньому відкритий діалог, у якому може взяти участь кожен.

Юлія ЯРУЧИК, студентка ІІІ курсу спеціальності «Літературна творчість»:

— У мене як в учасниці Літньої школи журналістики «Дня» вже є великий досвід спілкування з Ларисою Івшиною і, власне, із «Днем». Після кожної зустрічі, кожної прочитаної публікації в газеті з’являється нове, свіже бачення тих суспільних процесів, у яких не завжди можна розібратися самостійно. Правильне спрямування молодих людей — це найважливіше. Часто, загубившись у безлічі дискусій, гасел, інформаційних приводів, вони не можуть відповісти на питання: «Хто ми?» Хоча на це зовсім немає часу, бо необхідність розвитку країни змушує діяти. Тому такі речі, як історична пам’ять та освіченість, громадянська позиція й реакція на модерний світ, повинні бути автоматичними. Ми можемо вибирати політичні погляди, рівень патріотичної відповідальності, але не можемо вибирати рівень історичної відповідальності, бо саме вона репрезентує нас у світі, репрезентує не лише народ, а й кожного з нас індивідуально.

Проекти «Дня» допомагають нам подолати непройдені уроки, не засвоївши яких, ми не зможемо рухатися далі. Про який добробут у країні можна говорити, якщо ми застрягли в далеких ХVI— XVIII століттях. Лише власна наполегливість і спільні дії можуть транспортувати нас у час, який відповідав би часові високорозвинених країн. Ця зустріч — один із кроків до цього.

Аліса ГОРДІЙЧУК, Юлія ЯРУЧИК, Літня школа журналістики «Дня», Острог. Фото Юрія ГАРКАВКА, «День»
Газета: 
Рубрика: