Місце дії - бар у лас-вегаського чорта на рогах. Час – від світанку до світанку. Одна доба. Остання доба перед закриттям: вишневий сад, тобто «Ревучі 20-ті», продається за борги.
Починається фільм самовпевненим титром “Ми вважаємо ці істини очевидними”, що змінюється музичною ламентацією на тему “Коли я був молодий, я полишив свій дім назавжди” і нахабно-жовтими титрами, не без кокетства стилізованими в дусі – ні, не двадцятих, а шістдесятих. Якийсь підтоптаний передпенсійний гіпі цілеспрямовано шкутильгає вперед на тлі одноповерхової околиці.
Він прямує в приміщення, де висить табличка “Досить тут стовбичити”, на стіні – череп буйвола, на дверях написано “Посміхнися на камеру, виродку”, серед склянок і келихів дзеленчить невинна дитяча іграшка-каруселька, в куті припадає пилом пара гральних автоматів, на яких ніхто не грає. І де багато, дуже багато алкоголю.
Сивочолий патлатий зморшкуватий Майкл пробуджується обличчям на стійці, точніше, його будить бармен: “Вставай, чуваче, ти знаєш правила, тут не можна спати”. Майкл голиться в барному туалеті, наспівуючи монолог з “Макбета”: “Завтра, завтра, завтра… А дні дрібними кроками повзуть”.
Майкл – колишній актор. Брюс, афроамериканець з красивими і безмежно сумними очима – ветеран війни. Пем - так само ветеранка, 60 років, пишається своїми по-молодому пружними цицьками. Марк – здоровань-бармен з густою доглянутою бородою та музичними здібностями – може і заграти, і заспівати. Шей, його сувора змінниця, має сина, підлітка-роздовбая Трея. Сюжет поступово наповнюється все новими й новими обличчями – і якими обличчями! - але ані на мить не втрачає цілісності. Тернер Росс і Білл Росс IV знаходять для кожного й кожної достатньо екранного часу, аби не просто віддати належне самій по собі принадній хмільній “фактурі”, а й щоб одним-двома ракурсами, кількома вчасно підслуханими фразами промалювати окрему драму, виявити персональну історію, безцінну й неповторну – незалежно від градусу вгашеності персонажа. Кожен по-своєму філософ, кожен у своєму роді поет і навіть іноді святий. Вони загублені, вони смішні, вони трагічні. Вони востаннє разом. Все, що їм лишається – святкувати.
І вони святкують, святкують як можуть, з гірляндами і кольоровими капелюшками, з феєрверками і розмазаним по асфальту тортом, що мав напис “Усе одно цей бар був паскудним”, з відчайдушним фліртом, повільними танцями, зізнаннями в коханні та в ненависті, зі спробами, на щастя, марними, влаштувати справжню чоловічу бійку.
Надзвичайна спостережливість Росс приносить їм те, що російська документалістка Марина Разбєжкіна називає посмішкою документальних богів: наприклад, коли по телевізору починають говорити про розп’яття та Старий Заповіт, голова Брюса на задньому плані суміщається з ілюмінацією та набуває справжнісінького німбу. Брати посилюють драматургію потрібною дрібкою іронії, не приховуючи дикуватих п’яних витребеньок; врізаючи титри на кшталт “Будяки найживучіші” чи “Було весело, доки це тривало”; перебиваючи оповідь монохромними віньєтками – то в жовтий, то в бузковий зафарбованими видами Лас-Вегаса; пускаючи в інтермедіях знущально-іграшкову музику. “Двадцяті” – місце втечі та сховок, резервація п’яних снів і буха Агора; але місто за його проспиртованими стінами – ще менше реальне.
Та все ж цей корабель дурнів піде на дно раніше. Під пісню з рефреном “Невже це й усе?”
Лишаться тільки очевидні істини: порожні кишені, розбитий ніс, похмілля і сміх.
Рухлива тінь, актор на сцені.
***
Розбитий ніс, порожні кишені / Bloody Nose, Empty Pockets (2020, США, 98`), режисура, оператори: Білл Росс IV, Тернер Росс, виробництво: Department of Motion Pictures.
