Про плинність часу, його швидкість та нестримність писали усі: від великих мислителів до писак на просторах інтернету. Період прискорення вимагає і від людини оптимізації своїх ресурсів, вмінь та здібностей. У когось виходить, а у когось, як пише Ліна Костенко: «Здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю!»
Апологія швидких курсів вивчення мови, їзди на автомобілі, селекціонування хом’ячків та гри на органі оточує нас повсюдно. І якось непомітно швидкість, мобільність та гнучкість замінили поняття якості, глибинності та ерудованості. Адже не усе можна опанувати експрес-курсом – між вмінням розводити хом’яків та грати на органі істотна різниця. Коли я зараз це пишу, то не маю на увазі лишень окреме покоління, що виросло на цьому ґрунті та іншого не бачило, до них би претензій було б найменше, а про тих, хто бачив, вміє і знає, як жити ретельно…але не хоче. Звісно, набагато простіше скористатися спрощеною версією освіти, науки, техніки, мистецтва. Але що з цього буде?
Кажуть, що найкращі замітки складаються під впливом сильного емоційного струсу (позитивного чи негативного, це вже інша справа). Під час абсурдної жахливо популярної вистави у одному із столичних театрів, коли від несмаку та примітивності почало зводити щелепи, подумала, що ця суміш «небес і балагану» комусь таки подобається. Хто ці палкі шанувальники?
Віддані поціновувачі тісно, неначе сардинки у банці, заповнювали ряди темних, округлих, лакованих стільців із відполірованими до блиску поручнями. Брунатно-червоні оксамитові сидіння зрідка порипували від нетерплячості котрогось із численних захоплених сюжетом. У залі панувала напружена тиша, що переривалася час від часу вибухами вдячного та задоволеного сміху. І от антракт.
Хол театру раптово перетворився на велелюдне бунгало, де від посиленої балаканини повітря розігрілося до температури субтропіків, а голоси злилися у мушине одноголосе дзижчання. І справді у очах рябіло від барвистості, різноманіття, поєднання непоєднуваного у вбраннях глядачів. Усі вони, хоч як сильно я не опиралася цьому враженню, нагадували заморських комашок та плазунів. Цибаті метелики, довготелесі та окаті бабки, надокучливі дрібні мошки, гнучкі та меланхолійні гусениці, різнобарвні атлети-хамелеони, пітони та спритні ящірки. Споглядаючи поведінку людей, мимоволі зловила себе на думці, що вони вважають себе знавцями, елітою, тими, хто може гідно оцінити побачене та серед усього репертуару вибрати найкраще. Але хто їх переконав у тому, що «весело» чи «мелодраматично» є ознакою якості. Напевно, російське слово «зрители» виникло тоді, коли ще ніхто не надавав уваги значенню. Саме тоді воно згадалося дуже чітко, адже ж « зрите ли вы?» - чи бачите й справді ви! Чи розумієте та замислюєтеся над побаченим.
Натовп поступово розшаровується на групки. Компанії нагадують зграйки рибок на рифі, полохливі, вони гуртуються купками і плавно розрізають своїми плавниками товщу води, але досить комусь до них наблизитися – розтікаються хто куди. Одразу вгадаєш, хто тут часто буває, кого знає, з ким товаришує, а кого не терплять навіть на дух. Нюх і зір у таких осіб тонкий та ніколи не підводить. От як у тих перезрілих дам із випаленим до білого волоссям. Ось одна побачила когось на виднокрузі, і прижмурилася, як дика кішка, її зіниці хижо звузилися, тонкі та густо напомаджені вуста засяяли посмішкою вдаваної приязні. Приземливши келишок із шампанським, вона із делікатністю та безшумністю віддаляється зі своєю компаньйонкою у глиб коридору, солодко пліткуючи не лише про об’єкт своєї ворожості, а й про всіх довкола. Типова анаконда, така обійме і не помітиш, як задушить, особливо того, хто наважиться критикувати її улюбленого актора. До речі, йому вона вкотре приносить здоровенний віник пишних і колючих троянд, на знак прихильності та несвідомої помсти за те, що обрав іншу, а не її.
Молодь біля столиків нагадує барвистих та безтурботних папужок, що увесь час розважаються. Щоправда, скільки того часу молодості, рівно стільки ж, як і життя у метеликів-одноденок, тож ніхто не зважає на галасливу юрбу. Дівчата перезираються між собою, «пасуть» очима хлопців по залу, неначе у тій народній пісні, де жінки чоловіків продавали, обирають собі кращого. Їхній прихід сюди цілеспрямований і цілком розрахований до найменших дрібниць, як і усі заходи, де вони з’являються. Тобто купити квитки на найпопулярнішу виставу, прийти відсидіти законні дві години, під час антракту сходити в буфет, зробити там же декілька селфі і, звісно, одразу запостити в Інстаграм. Впоралися – «засвітилися» серед місцевого бомонду і гайда додому. І зовсім неважливо, що там показували. Головне павою стати і щоб увесь світ побачив, яка красуня-розумниця тут з’явилася.
Світ тісний, і я абсолютно згодна із цими словами. Нещодавно спостерігала за бесідою дівчат під час антракту балету «Великий Гетсбі». Це було схоже на місце зустрічі, де заздалегідь домовилася зійтися компанія, оцінити святкові вбрання, сфотографуватися, випити у буфеті, посидіти в онлайні під час другої дії, ведучи пряму трансляцію з місця події. Насправді така поведінка відверто дратує, адже день за днем чомусь стає більше таких глядачів – невихованих, байдужих і зарозумілих. Красиві, веселі, вони з кожною секундою ставали усе більше схожими на дурненьких рибок гупі. Ба більше, навіть губи так складають, коли фотографуються.
Кишить, роїться, джеркотить, снує з одного кінця в інший строката народна маса. Бундючні дами поважно походжають холом. Схожі на індичок вони дивляться на усіх довкола «незлим тихим» оком, вистежуючи тих, хто був незадоволений постановкою. Напевне, їх усіх звуть Ганна, як героїню п’єси «Безталанна» Карпенка-Карого, адже їм так і хочеться із кимось погризтися. Хлібом не годуй, пити не давай, а посваритися – кров з носа треба.
Поодинокі театрали, мов комашки, що бояться світла, порозбігалися після третього дзвінка. За цим балаганом та фарсом ховаються звичайні люди, що звикли ставити щось чи когось над собою: чи то правила, чи явища, чи людей. Користуватися нехитрими вміннями, навичками та примітивним набором емоцій, прагнень та почуттів.
І якщо у природі усе має сакральне значення та власний неспотворений перебіг, то у людей усе зійшло до примітивного мавпування. Імітації навчання, обізнаності та зацікавлення. При цьому ці циркачі хочуть бачити «правду жизні» на сцені. А де ж її взяти, коли в реальності такого немає. Лише рапідні рішення і поверхневі знання, і як результат – недалекі люди, котрих дуже легко ввести в оману. Ера людей із серцем мурахи і головою цикади. Як би там не було, а часом здається, що через тисячі років нас розкопають і пізнають тільки по селфі-палках і губах-дудочках. А хочеться, щоб ототожнювали із вічним «бути чи не бути». Але ж не в усіх у голові не пусто, у більшості там просто красиво, як у комах!
