Першого дня у Літній школі журналістики, під час знайомства з майбутніми колегами, я усвідомила, що ці люди тут неспроста. Всі мали такі життєві історії, що моє минуле було аж надто нецікавим: у когось за плечима Майдан, у когось – АТО або навчання за кордоном, робота громадським активістом, кількарічний досвід роботи журналістом у різних ЗМІ... Аж смішно було зі своєї мотивації щодо вступу сюди, бо хотіла я здобути новий досвід і спробувати себе в амплуа журналіста. Я зрозуміла, що навчати і допомагати мені будуть не лише працівники редакції, а ще й мої однолітки (і не помилилася!). Заздалегідь знаючи, що все нове – це непросто, я все ж засмутилася через власну обмеженість у минулому.
У нас одразу почалась наполеглива і безперервна робота: посли, культурні діячі, політики, економісти… Напередодні перших зустрічей, коли потрібно було підготувати питання лектору, у мене, чесно кажучи, виникав ступор. Так, я перечитувала багато інформації, потім ще і ще, проте і далі не знала – що? Як можна? Як треба? Як не варто? Ці питання блокували будь-які конструктивні рішення щодо виходу з інтелектуального застою. Коли часу на роздуми не залишалося, я писала на інтуїтивному рівні, а пересвідчувалася в адекватності питань, ставлячи їх своїм колегам. Спочатку частіше за все Ольга Харченко чи Микола Сірук повертали ці «творчі поривання», мотивуючи відсутністю сенсу в запитаннях. Проте з часом це траплялось усе рідше, лише задля розширення й уточнення, що не могло не тішити. За це «зважування» моєї сенсовості я дуже вдячна, бо кожного наступного разу розуміла свої прорахунки і формулювала питання чіткіше.
Наступною проблемою став анонс і написання власне статті, бо я не мала ані найменшого поняття, як це зробити. Збивала відсутність мінімального теоретичного або практичного підґрунтя. Інтуїція і тут допомогла. Я завжди прислухалася до того, що говорять дівчата, які навчаються на журналістиці, й Ольга Харченко та старалася слідувати журналістським принципам. І вже після першого свого індивідуально виконаного завдання і його друку у «Дні» я почувалася сміливіше і впевненіше.
Зараз перебираю у пам’яті лекторів ЛШЖ-2017 і розумію, що запам’яталися не всі. Запам’ятались – Катерина Степанкова, Тетяна Даниленко, Юрій Костюченко, Андрій Баумейстер, Тарас Компаніченко, Галина Бабій, Мирослава Барчук, Барбора Маронкова і, звичайно ж, дві зустрічі з Ларисою Івшиною. Усі названі лектори були мені ближчими за інтересами і, відповідно, бесіди з ними були для мене доступнішими. Посли дали зрозуміти реальне становище України у світі і міжнародних організаціях, діячі мистецтва звернули увагу на те, що українці мають що показати світу, але є проблеми з тим, як доносити твори кіноіндустрії, театру і музики до аудиторії. Журналісти ж розповіли про невідому мені ситуацію з медіа в Україні, зокрема про журналістику, яка зникає, і проблему «розмовляючих голів» у телеефірі.
Іноземні гості говорили англійською. Хоча у нас був перекладач, я зрозуміла, що варто нарешті вивчити цю мову і більше не шукати собі відмовок.
Майже щодня до редакції приходили посли, і щоб бути коректною у запитаннях до них, я постійно моніторила новини на сайтах інформаційних агентств України. Так звикла до цього впродовж місяця, що і зараз по звичці щодня гортаю стрічку новин, щоб бути в курсі всього.
Запам’яталися екскурсії. Києвом насамперед, бо про це був наш спільний із Віталієм Кудирко пілотний матеріал, і Батурином. Наш гід Анжела Савченко звертала увагу на неординарні факти, що робило екскурсії надзвичайними.
А виставка НАТО викликала тихий захват. Масштаб і рівень цієї події, те, що ми її відвідали, думаю, залишиться у пам’яті назавжди.
Трапилась одного разу і кумедна ситуація. Ми з іншими учасниками Літньої школи йшли і доволі голосно розмовляли про котрогось із послів – хто він, коли завтра прийде і про що будемо з ним говорити. Так-от, ми говорили про це так, ніби посли – це звичайні люди і зустрітися з ними може кожен, бо уже звикли до цього. А перехожі дивилися на нас квадратними очима – ми спочатку і не зрозуміли чому. Надалі ми старалися такі «буденні» зустрічі обговорювати тихіше.
Ще одним досягненням проживання у Києві став вищий пілотаж у користуванні метро: наприкінці місяця я уже могла не триматися за поручні у вагоні і навіть читати там книгу.
Було багато складних моментів, коли я почала здаватися, бо відчувала свою недосвідченість у журналістиці, опускала руки і навіть хотіла повертатися додому. Але щоразу мотивувала себе тим, що мене обрали у найсильнішу вісімнадцятку. І як я після цього можу здатися?
Складно жити у режимі щоденної газети, тому вважаю журналістів редакції мегавідповідальними і мегатерплячими. Або просто тими, хто сильно любить свій фах.
Я спостерігала за своїми колегами і щиро раділа за тих, хто відчув себе у «Дні», мов риба у воді, адже вони справді знайшли себе. А я все-таки знаходилась у пошуку.
В останній день мого перебування у Києві столиця не пошкодувала небесного кришталю і скупала мене в ньому сповна. Проте це мене не засмутило, бо привід для смутку був набагато серйозніший – випускний у ЛШЖ-2017.
У затишку тераси на Воздвиженській Лариса Олексіївна сказала нам напутні слова і почала вручати «скарби». Уже тоді, коли я тримала їх у руках і від хвилювання не могла сказати щось адекватне, зрозуміла – все!
Найважче було йти, коли усі ще залишалися, а мене чекав потяг. Так тепло зі мною прощалися лише тут. Якщо вдасться розвиватися у журналістиці протягом року, то обов’язково заповню анкету і для наступного відбору до Літньої школи. Маю надію побачити вас, Ларисо Олексіївно, вас, редакціє «Дня», і вас, моя вісімнадцятко, на Львівському форумі-2017!
P. S. Знову дякую моїй вчительці Марії Ярославівні Костюк і викладачеві Наталії Миколаївні Торчинській за оперативність і допомогу у написанні мого пілотного матеріалу в «День». Без вас та стаття не відбулася б!
Дякую Ользі Харченко, Миколі Сіруку, Валентину Торбі, Івану Капсамуну, Марії Прокопенко за продуктивну співпрацю!
