Кілька тижнів тому на факультеті журналістики нам дали цікаве завдання – написати про одну спільну рису, яка притаманна всім українцям. Впевнена, що більшість моїх однокурсників, як і я, в першу чергу подумали про гідність, відвагу та патріотизм, але трішки пізніше усвідомила: нас всіх об’єднує зовсім інше.
Що об’єднує українців? Це те важливе й навіть інколи надокучливе питання, яке з роком у рік перевтілюється в теми невеличких есе дев’ятикласників. Але відповідь, на мій погляд, шукає кожен із нас по своєму, і ці несвідомі пошуки відбуваються ледь не щодня: водій трамвая, який за звичкою знаходить ідентифікуючі ознаки у всіх, хто користується хитрим планом безквиткового проїзду «зайцем», ведучі новин, які щоранку вигадують нові, цікаві теми, аби розважити мільйонну публіку своїми ефірами, і звичайні люди, які пробираються крізь вранішні черги на світанкових станціях запиленого метро. Всі ми – зовсім різні, і в цьому - наш шарм.
Але між нами існують уявні стіни, бар’єри, які майже неможливо пробити звичайному незнайомцю. Такої думки дотримувалась і я, але свої коректури привнесла одна, зовсім випадкова зустріч.
Десята вечора. Втомлена, розгублена та голодна, зачиняю двері напівпорожньої редакції. За звичкою вмикаю плеєр: в навушниках Бітлз, роблю голосніше. Думки спотворюють музику, розчиняюсь у них і «перетравлюю» те, про що б змогла написати завтра. Глибока ніч перетворює Київ у загадкове, доволі готичне місто. Фарби балконів тліють, через лічені хвилини зникають у оксамитовій, темній ночі. Пришвидшую кроки: несвідомо вмикаю одну із аудіокниг Олдрі і йду по звичній, зачовганій мільйонами найрізноманітніших шкар дорозі: хто блукав нею? Можливо, ця дорога бачила більше різноманіття людей, ніж Хрещатик, або інші, величні площі міста? Цією вулицею, напевно, ходила неймовірна кількість відомих і талановитих людей. Несподівано думки про вічне перериває бліда, років 40 на вигляд жінка. Впевнено витягаю навушники і кладу в потаємний карман теплої куртки. В ъї погляді помітила розпач і глибокий смуток, напевно, ця жінка щось загубила або когось шукає. Але почула зовсім інше.
«Як пройти до метро? Вже пів години блукаю темними вулицями, але гадки не маю, де я…». Ми попрямували в одному напрямку, адже я теж планувала поїздку до готелю саме на метро. Зніяковіло ми йшли, і чутно було тільки наші швидкі кроки та важкі зітхання. Чомусь саме в той вечір мені не хотілося говорити: спрага, втома та спустошений шлунок вигукували одне: «Аню, швидше додому, тебе чекає Кінг та смачний салат».
Однак моя сусідка по поручню в метрополітені нарешті почала розмову. «Сьогодні 3 години була у стоматолога, і з них 2 – ми говорили про Бога». Я зніяковіла, озирнулася навкруги аби побачити хоч у комусь знайомі риси обличчя. Ця фраза від незнайомої людини насторожує: як отак легко можна говорити про свої релігійні, сокровенні і тайні погляди? Можливо, вона, як і більшість жінок, які закликають «читати сумнівні газети», вже почала першу стадію зомбування. Проте жінка продовжила: «Я буваю в стоматолога кілька разів у рік, і щоразу, наче особистий психолог або священик, він вислуховує мою сповідь, допомагає розв’язати багатомісячний, величезний вузол особистих переживань».
Ії звати Марина, і їй – 47. Має п’ятеро дітей і одного внука. Вона довго розповідала про власний світогляд і те, що її змушує кілька разів в рік їздити не тільки від нестерпного зубного болю, а й за звичайними порадами до стоматолога: «Справа ж не в тому, чи болять у мене зуби або ясна. Важливо – налагодити духовний контакт, і розповісти один одному про життєві погляди та позиції, які щоденно доповнюються, та в силу часу, несвідомо змінюють свій курс».
Ці розмови не зміг порушити навіть свист метро. Вона любить квіти та тварин, і жити не може без своєї хатинки за містом. «Тільки там я відчуваю себе потрібною, жінкою та справжньою берегинею. І дуже важливо не забувати, що всі ми – однакові: постійно потребуємо світла, тепла та справжньої любові». Марина довго говорила про мир, про те, що потрібно уявною «гумкою» стирати бар’єри у наших головах та діяти як люди, достойні життя на цій землі. Не знаю чому, але в мене виникло непереборне бажання запитати ії про те саме питання, яке щоразу залишало мене в світлі незакінченої думки.
«Наша спільна ознака – правильні, внутрішні орієнтири. Нас змалечку навчили поважати батьків, цінувати те, що в нас є, і любити світ. Інколи нам здається, що в нас нічого не виходить, але це не так. Все незабаром зміниться, головне – завжди пам’ятати, чому ти почав».
Станція «Театральна». Вийшла на одну раніше, аби зібрати докупи все те, що почула кілька хвилин тому. Дивно: інколи десятиліттями спілкуєшся з рідними, і знаєш менше, ніж про звичайну незнайомку з міського метро. Звичайні «незвичайні» всюди: вранці, з кавою та газетою поспіхом добігають на роботу, в університеті, громадському транспорті та на вулицях міст і маленьких селищ. Вони так близько, і водночас – так далеко. Всі різні, унікальні та мудрі по-своєму. Але так хочеться вірити у те, що всі ми – з однаковими внутрішніми орієнтирами.
Ми прекрасні у своїй самобутності. Вмілі, із власними думками та критичними поглядами. І хоч зараз багатьом із нас важко, але навіть у найскрутніші моменти потрібно пам’ятати, чому ми почали.
