Суспільство, в якому ти постійно знаходишся, так чи інакше впливає на тебе і на твій світогляд. І тут, на мою думку, існує два шляхи: ти або вливаєшся в нього і живеш з ним в унісон, або шукаєш «острівці» з однодумцями, які поступово, метр за метром, збільшуються, змушуючи бурхливий океан байдужих, неосвічених, заангажованих людей поступатись місцем свідомим, розумним, виваженим і висококультурним громадянам своєї держави. Це важкий і довгий процес.
Не можна вимагати і сподіватись, що як тільки ми скинемо одного президента, одразу прийде чесний справедливий лідер, з яким ми заживемо, як у раю. Це утопія. Те саме, що сподіватись, що якщо ми вступимо в ЄС, то в нас повиздихають всі корупціонери і засланці. Люди, так нас туди й не беруть, тому що наша задача з цим справитись власноруч! Безперечно, ми не такі вже й непотрібні Заходу і там намагаються нам допомогти і посприяти. Як казав британський вчений Ланселот Лоутон ще в 1930-х роках: «Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі». Але ці спроби нічого не вартують, коли стикаються з пропагандистськими, скептичними побрехеньками людей, які продали свої язики за 30 срібняків, або просто прагнуть зайняти керівну посаду, а народ їм вірить, бо, на жаль, ми більше віримо ярликам і брендам, ніж намагаємось зрозуміти суть власним розумом.
Чого тільки варта нещодавня новина, яку опублікувало відоме американське видання The New York Times про імовірне українське походження ракетних двигунів, які почали з’являтись у Північній Кореї. Цю новину з завзятим вереском «Зрада!» підхопило багато українських політиків, журналістів, блогерів і публіцистів. Шановні, «зрада» - це те, що робите своїми словами в даному випадку ви! А поки не буде підтверджуючих доказів, які наразі абсолютно відсутні, тому що ці ракетні двигуни так само могли надходити з Росії, про що в тому ж виданні також було сказано, не варто підбурювати і без того знервоване, виснажене війною, зневірене суспільство. Особливо це гидко і підло звучить з вуст людей, які за часи незалежності тільки й займались, що зміною «годівнички». Як обгортки не міняй, якщо там не було цукерки, то нічого й нюхати.
Тільки нові люди, не спотворені системою, неспокушені можливостями влади, можуть служити народові, бо це прямий обов’язок політиків у демократичній країні. У мене є знайомий, який у дитинстві спитав у батьків: «Що треба, щоб стати депутатом?». Мама йому відповіла: «Валіза грошей, синку». Так от – з цим треба боротись! Бо серед сучасної молоді є думаючі, амбітні люди, але вибитись їм у «вищий світ» можливості немає. Хто взагалі вигадав поняття «вищого світу», коли це найнижчий зі світів, де правлять гроші та зв’язки та немає нічого високого? Як казав керівник програми практичної політики в Інституті політичної освіти Олександр Солонтай: «Політик – це професія. Професія, на яку важче навчитися, ніж на будь-яку іншу». А у нас це передається мало не за правом спадщини, як при монархії.
Та про що мова, коли ми навіть до виборів ставимось недбало. Не читаємо програм і не аналізуємо біографії кандидатів, а навіть, якщо і є більш-менш гідна кандидатура, ми зі словами: «Та він все одно не набере потрібну кількість голосів», віддаємо свою «галочку» за «менше зло», не усвідомлюючи, що, як казала головний редактор газети «День» Лариса Івшина: «Хто починає вибирати з двох зол – згодом буде вибирати із двох кошмарів!». Або і того гірше, пускаємо все на розсуд долі, мовляв: «Мій голос нічого не вирішить». Але дуже часто цей відсоток «нічого не рішаючих» голосів, який потім перетворюється в серйозну цифру, міг би змінити хід історії. Бездіяльність – це теж злочин.
Я не знаю, чи дійде цей «меседж» до людей, яким він адресований, чи вплине на когось з них, але я впевнений, що з людьми, які це читають, ми на одному ідейному «острівці», і, поширюючи ці думки, ми, хоч поки у малих масштабах, все ж формуємо певний відсоток здорового суспільства, яке з часом навчиться громадянськості – за що вже стільки років бореться газета «День».
