Санкт-петербурзькі художники Віктор Богорад і В’ячеслав Шилов працюють у жанрі карикатури. Читачі «Дня» неодноразово бачили їхні глибокі й водночас гостроактуальні роботи на сторінках газети. Зараз художники працюють над новим проектом — книгою-альбомом «Je suis dog, je suis cat» («Я — собака, я — кот»). Планується, що до видання увійде 150 чорно-білих робіт (по 75 робіт від кожного автора). Дивитися книжку можна буде з двох сторін. З одного боку будуть малюнки про собак, з другого — про котів. Частину прибутку з кожного замовленого екземпляра художники обіцяють перевести на рахунки притулку для бездомних тварин «Полянка» і Центру захисту прав тварин «Вита». Про те, чи відображає ставлення людини до тварини її ставлення до людей, а також про долю політичної карикатури в Росії говоримо з художником Віктором Богорадом, з яким головний редактор газети «День» Лариса Івшина свого часу познайомилася на сторінках «Фейсбуку». І ось уже більш як два роки він — наш постійний автор.
— Вікторе Борисовичу, як з’явилася ідея альбому? Чи є у вас удома домашні тварини?
— У мене домашніх тварин немає через сімейні обставини. Тварини завжди були у В’ячеслава, тому в нього дуже багато відповідних спогадів. Ідея альбому теж, загалом, виникла у нього. Оскільки у нас є картинки про кішок і собак, вирішили — чом би не зробити збірку й не допомогти притулку і Центру захисту прав тварин. У притулку ми були — там працюють чудові люди, які дійсно люблять тварин, хоча, звісно, все це інколи дуже важко.
— Говорять, що зі ставлення людини до тваринного світу можна зробити важливі висновки про неї саму, про її культуру. Чи згодні ви з цим твердженням?
— Це правда. Якщо людина мучить тварин, це завжди проявляється й у її стосунках з іншими людьми. На жаль, у Росії ставлення до тварин — набагато гірше, ніж на Заході. У Європі я не зустрічав бездомних собак — вони не бігають там зграями, як це трапляється у нас. Домашня тварина — це завжди додаткові обов’язки. Наші люди беруть кота або собаку, а потім розуміють, що не справляються, і просто викидають його на вулицю. Бродячі собаки і коти — це показник культури міста або, навпаки, його здичавілості.
— Знаю, що з В’ячеславом Шиловим ви працюєте спільно вже давно, зокрема свого часу разом з Леонідом Мельником ви в трьох утворили групу карикатуристів «Нюанс»...
— Вона існує й зараз, але після смерті Льоні ми вже три роки як не влаштовуємо виставок. Узагалі, якщо не рахувати трьох «Кукриніксів» (творчий колектив радянських художників-графіків Михайла Купріянова, Порфирія Крилова і Миколи Соколова. — Авт.), група «Нюанс» — унікальне явище. Але, на відміну від «Кукриніксів», ми карикатури спільно не робимо. Об’єдналися, оскільки були дуже вдалі спільні виставки, як у Росії, так і за кордоном. Зрозуміли, що хоча шлях у кожного свій, але наші погляди на карикатуру повністю збігаються. Вийшли, можна сказати, три карикатуристи «в одному флаконі».
— Кошти на реалізацію проекту ви збираєте шляхом краудфандингу. Чи успішно?
— Ми вирішили спробувати — спрацює чи ні. Поки за перший тиждень зібрали 16% від необхідної суми. А загалом часу у нас є два з половиною місяці. Важливо зібрати хоча б більш як половину — тоді проект може відбутися. Читачі знатимуть, що частина їхніх коштів піде на добродійність, а з другого боку, вони отримають, я сподіваюся, смішну книжку. Також ми пропонуємо благодійникам різні акції — малюємо дружні шаржі, даруємо окремі роботи, листівки. Це теж спосіб зацікавити людей. Хоча є й такі, хто дає гроші, нічого при цьому не вимагаючи.
— Наскільки я зрозумів, назва проекту «Я — собака, я — кот» відсилає до словосполучення «Je suis Charlie», а також пізніших «Я — Париж», «Я — Волноваха»?
— Цей вислів став інтернет-мемом. Він ніби говорить, що «я — такий самий». Мова про певну позицію, про вираження солідарності. Зрозуміло, що мем виник після терористичної атаки на редакцію Charlie Hebdo, але в нашій книжці немає політичних картинок. Це — смішні, а інколи, можливо, й сумні картинки про котів і собак.
МАЛЮНОК В’ЯЧЕСЛАВА ШИЛОВА
— Чи згодні ви з тим, що всіх людей можна розділити на «собаколюбів» і «котолюбів»?
— Хтось любить собак, хтось — котів. Напевно, це пов’язано з характерами як тварин, так і господарів. Собака — відданий, це друг, він завжди йде на контакт. Коти тримаються «самі по собі». Особисто я добре ставлюся і до тих, і до тих.
— Два роки тому в інтерв’ю газеті «День» (див. матеріал «Карикатура — це така вільна думка, якої влада дуже боїться» у №32-33 від 21—22 лютого 2014 р.) ви сказали, що політичної карикатури в Росії немає. Чи змінилася ситуація за цей час?
— Нічого не змінилося — напевно, навіть стало гірше. Політична карикатура — це вільна думка художника про політичні події, про те, що відбувається в суспільстві, в країні. Існує також пропагандистська карикатура, й вона не завжди відображує особисту думку художника. Це передусім думка замовника, в ролі якого в Росії виступає держава. Вільної карикатури в Росії немає. Упродовж 17 років я друкував карикатури на політичні теми в англомовній газеті Moscow Times. Разом з нами працювали американці, англійці, французи, але головна проблема, як виявилося, в тому, що видання належало не громадянинові РФ. Торік у Росії був ухвалений закон, що заборонив іноземним громадянам володіти більш як 20% акцій газети. Moscow Times перейшла в руки приватного російського власника. Мені одразу повідомили, що моїх карикатур у газеті більше не буде. Раніше це було критично налаштоване видання, з досить цікавими матеріалами. А зараз газета стала, м’яко кажучи, нейтральною, але більшою мірою — лояльною. Подібне сталося і з газетою «Новые известия» після того, як минулого місяця була закрита її паперова версія. Там працював Михайло Златковський — один з найкращих російських карикатуристів. Оскільки газета не була пропагандистською або лояльною, у неї виникли проблеми зі спонсорами, яким «натякнули», чого робити не треба.
— Зважаючи на те, що карикатура йде з друкованих медіа в Росії, чи можна вважати альтернативою онлайн-видання, соціальні мережі? Знаю, що у вас, зокрема, є дуже популярна сторінка у «Фейсбуці». Чи це все-таки зовсім різні речі?
— Наприклад, художник «Ёлкин», який пішов після зміни власника із «РИА Новости», зараз працює на інтернет-видання. І він досить популярний. Тому, так — Інтернет певною мірою став заміною газетній карикатурі. Карикатура перебралася в Інтернет, тому що газети можна контролювати, а Інтернет поки що, слава Богу, не можна. Хоча спроби вже робляться. Карикатура завжди виростає там, де вільно.
— Чи присутня тема України в сучасній російській карикатурі взагалі й у ваших роботах зокрема?
— У моїх — точно присутня. Водночас слід сказати, що російські карикатуристи здебільшого прагнуть не малювати на тему України. По-перше, тому що в цьому контексті переважає пропагандистська карикатура. Виходить, що, хоч і з протилежних позицій, але ти береш участь у пропагандистській кампанії проти України. По-друге, це може мати певні наслідки. Зараз йдуть кілька процесів у справі людей, які мали необережність висловити свої думки з цього питання або навіть просто перепостити якусь інформацію в інтернеті. Доходить до того, що людина потрапила під суд за вірші про Україну. Торкаючись цієї теми, ти весь час ходиш по дроту. Наприклад, досить відверті картинки, які малює хороший київський художник Олег Смаль, у нас викликають «бурхливу» реакцію...
З нового року я вже не працюю в міській газеті «Санкт-Петербургские ведомости», з якою співпрацював досить довго. А все тому, що редакція дізналася про премію, яку я отримав в Україні, і... страшенно перелякалася. Підозрюю, що картинку, яка перемогла, вони навіть не бачили, хоча вона й була надрукована в Moscow Times. Попросили піти за власним бажанням, що я з великим задоволенням і зробив.
— Вікторе Борисовичу, ваші роботи привертають увагу своєю небуквальністю — над ними можна довго роздумувати. Це завжди самостійний творчий об’єкт, а не просто ілюстрація. А які якості, на ваш погляд, вирізняють хорошу карикатуру?
— Хороша карикатура — багатошарова, в ній є різні смисли. Я завжди з цікавістю читаю, як люди в соціальних мережах трактують мої картинки. Хороша карикатура змушує думати, вона підштовхує людину до створення власної версії прочитання, яку художник не закладав заздалегідь. Ти кидаєш «піщинку», а з неї починають зростати кристали, кристали різного розуміння сенсу. Хороша карикатура — це завжди привід для роздумів. Спочатку людина усміхнеться, можливо навіть зарегоче, але потім обов’язково замислиться.
