За перший квартал 2013 року, за даними державної служби статистики України, з понад з половиною тисяч людей, які приїхали до столиці, там залишилося 70%. Київ вабив українців своїми перспективами й широкими можливостями: в першу чергу працевлаштуванням і професійною реалізацією.
«Рішення про переїзд до Києва було досить несподіваним і пов’язаним з ширшими можливостями кар’єрного зростання, професійного розвитку. Ну й чим більша в місті щільність населення, тим більше грошей там крутиться, що важливо, — розповідає 25-річний підприємець Олександр ЯЩУК, який три роки тому переїхав з Ялти до столиці. — Одним з ключових чинників виявилося те, що в Києві живе моя дівчина й знімалося з порядку денного дуже важливе питання з житлом. Якийсь час ми жили у її родичів, потім переїхали. Мені довелося починати все з нуля: жодних попередніх домовленостей щодо працевлаштування не було. У мене вийшло досить швидко знайти відповідні варіанти. Не знаю, може, лише в мене так, але процес адаптації триває й досі, я за своєю натурою ялтинець, і Київ в певному плані залишиться для мене чужим містом. Я давно звик до столичного ритму життя, до довгої дороги на роботу, до побуту в цілому, але залишається щось, що не дає мені сказати, що я повністю тут освоївся. Визнаю, є ностальгія за ялтинськими вуличками, морем, природою. Там є все, що дає можливість комфортного, розслабленого, легкого життя, а тут потрібна підвищена концентрація, все існування зав’язане на роботі».
Олександр розповідає, що не шкодує про свій переїзд: «Це мій свідомий вибір, і зараз треба працювати задля свого кар’єрного зростання, забувши про хобі й часті розваги. Нинішня моя діяльність пов’язана з торгівлею. У планах на майбутнє — розвиток власних проектів».
За даними Дослідницького центру Міжнародного кадрового порталу hh.ua, рішення про переїзд легко далося 47% опитаних. Вони одразу й без труднощів зважилися на зміну місця проживання. Майже 40% опитаних довго обдумували перспективу переїзду, зважуючи всі «за» й «проти». Нелегко таке рішення далося кожному сьомому. Понад 70% опитаних не шкодують про переїзд, а 20% стверджують, що в результаті переїзду нічого особливо не змінилося. Жалкують про зміну місця проживання менш як 3% респондентів, і жінок серед них більше, ніж чоловіків. Про це свідчать результати опитування, проведеного в травні-червні 2013 року, під час якого було опитано 911 респондентів.
Найважче «шукачі щастя» переживають розлуку з друзями й близькими — через це страждав кожен четвертий. 17% вказали на складності облаштування побуту «з нуля», а 10% акцентували увагу на тому, що в результаті переїзду необхідно звикати до нового міста. Для 8% респондентів адаптуватися до нових умов роботи було складніше, ніж просто при зміні роботи; складно звикнути до нового ритму життя було також для 8%. А кожний десятий страждав від одночасно великої кількості змін при переїзді.
«ВНУТРІШНЯ МІГРАЦІЯ — ЦЕ СВОЄРІДНА ФОРМА ПРОТЕСТУ»
«Що спонукає жителів сільської місцевості й деяких регіонів на переїзд до мегаполісу? Безумовно, це відсутність роботи в сільській місцевості. Робота там — це здебільшого бюджетні місця, що не можуть дозволити людині бути фінансово успішною, проте лише там виплачується зарплата живими грошима, — пояснює Михайло ХМЕЛЬ, член Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики й праці.
Ще одним мотивом для переїзду експерт називає «відсутність роботи, що компенсує людські витрати готівкою, розрахунок за продукти, повернення до натуральної форми виробництва». «Безумовно, молодих людей це не влаштовує, й вони виїжджають до великих міст на заробітки. Ви маємо розуміти, що внутрішня міграція — це своєрідна форма протесту проти обставин, що складаються в населеному пункті, який покидають. У разі невдачі з працевлаштуванням у мегаполісі не варто опускати руки, а тим паче вдаватися до крайніх заходів — пияцтва, криміналу. Слід зрозуміти, що не треба шукати ситуативного виходу із ситуації», — говорить Михайло Хмель.
На думку експерта, тут «необхідна чітка державна політика стимулювання, стратегія для створення нових робочих місць, щоб люди, які проживають на своїх рідних територіях, могли гідно проявити свої вміння й навики в обраній професії».
«МІЖ РЕГІОНАМИ МАЄ БУТИ КОНКУРЕНЦІЯ»
За даними Асоціації експертів ринку праці України, більш як половина всіх вакансій країни концентрується в столиці, тоді як в інших регіонах, зокрема й найбільш густонаселеному індустріальному Донбасі, їхня кількість не перевищує 7%, а в Криму й інших областях — 17%.
«Найбільше люди їдуть працювати до Києва, оскільки ринок праці тут ширший, ніж в обласних центрах. Україна є, як я це називаю, пульсуючим демографічним полем. Денне й нічне населення дуже різниться, так само, як наявне й постійне, й це питання незбалансованості ринку праці та структури робочих місць. Можна сказати, що люди шукають кращої долі, хоча насправді їм треба просто вижити, і хоч би які дані надавали офіційні структури, безробіття зростає», — коментує Ірина Прибиткова, провідний науковий співробітник інституту соціологи НАН України. Ірина зазначає, що «ми є очевидцями завершення циклу розвитку індустріальної цивілізації в Україні й поступового заміщення сервісною (постіндустріальною) економікою, в рамках якої основний дохід громадян і країні забезпечує сфера послуг. Цей процес отримав назву терціаризації економіки. Його випробувальним полігоном стали великі й найбільші міста України, але передусім — її столиця. Зростання зайнятості в сервісному секторі в Україні — це в першу чергу результат розпаду промислового виробництва та загального збіднення населення».
За словами Михайла Хмеля, «у внутрішній міграції люди здебільшого працюють у сфері обслуговування й будівництві». «Це природно, що основним центром для переїзду є Київ: тут зосереджені найбільші капітали, фінансові ресурси, технологічні можливості — і так було завжди», — пояснює пан Хмель.
Як впливають на Київ такі активні потоки внутрішніх трудових мігрантів, а також на регіони, з яких вони їдуть, «День» поцікавився у директора Аналітико-дослідницького центру «Інститут міста» Олександра СЕРГІЄНКА. «У багатьох країнах існує внутрішня міграція, особливо за демократії, що розвивається або є нестійкою, коли централізована влада, концентрація капіталів і трудових ресурсів міститься в столиці. Тому тут Київ нічим особливим не відрізняється, — пояснює експерт. — Говорити, що цей чинник негативно позначається на постійному київському населенні, категорично не можна, оскільки міський бюджет формується на 80—85% за рахунок податку на доходи фізичних осіб. Визначити погано це чи добре, буде некоректно у зв’язку з економічною й політичною ситуацією в країні. Звісно, з погляду держави було б вигідно, якби розвивалися й інші обласні центри, підвищувалася економічна активність і створювалися робочі місця. Між регіонами має бути конкуренція в цьому плані. Безумовно, це мінус з погляду прогресу та європейського поняття цивілізації».
