«Хочеться ще!». Саме такий підсумок дали «літньошколярі» першому розгорнутому діалогу з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Обговорення взаємно цікавих питань: про ознаки якісної журналістики, актуальне сьогодні історичне минуле та політизоване сьогодення, газетні проєкти і must-read від Лариси Олексіївни, — тривало дві години, але «апетит» учасників ЛШЖ лише зростав. Тож перше «інтелектуальне зважування» можна вважати вдалим. Його «екстракт» пропонуємо читачам.
«РУСЬКИЙ СВІТ» — ЦЕ МИ»
Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— На вашу думку, якісна журналістика завжди крізь призму філософії? Журналістика — творча професія чи ремесло?
— Для того, щоб говорити про якісну журналістику, спочатку слід засвоїти ремесло, аби потім правильно передати інформацію, розрізнити вартісну подію від неякісної, визначити свою аудиторію.
Наша аудиторія думаюча, вона вибаглива, з певним рівнем і смаком, тому треба працювати з точними інструментами, не «довбнею», а ніби на «молекулярній кухні». До такої журналістики в нас не готують спеціалістів. Має бути візія, «архітектура» країни, для якої готують фахівців. Адже ми не середньостатистична країна, а досить оригінальна, яку треба ще осмислити. Подати той спадок, що сягає рівня Володимира і Ярослава, так, щоб посісти належне місце та пам’ятати традиції.
Користуючись тим, що в нас немає журналістики, яка транслює такі знання, Росія налаштувала свої пропагандистські інструменти на захоплення нашої історії, нашого інформаційного простору. В нас багато тих, хто не розуміє цієї доктрини, тому пишуть «руський мир» — а це помилка. Руський Cвіт — це ми. До речі, наша книга «Сила м’якого знака, або Повернення Руської Правди» саме про те, чому ми Русь, а вони «русские» — прикметник. Наша «Сила м’якого знака» була першою протиотрутою «русскому миру»...
Наші воїни мужні, країна героїчна, але політично часто наївна, тому від того вона не сильна. Треба це все змінювати. Зокрема журналістикою...
Особливо в цей час держава мала би звернути увагу на те, що в нас є території, які не мають доступу до інформації. На прифронтових територіях волонтер Анна Домбровська роками розповсюджує газету «День», а цим мало би займатися відповідне міністерство. Гуманітарна криза призвела нас до цього безладу і хаосу, який лише підсилює ворог. Журналістика може цьому завадити, але для цього її треба створити та виховати.
Наша Літня школа журналістики виникла не як «фокус», а через те, що ми усвідомлювали, як нам не вистачає підготовлених за нашим баченням журналістів. Це ті, що цікавляться правильним прочитанням історії. Якщо певної інформації не дають школи та інститути, тоді необхідно її добрати самому. А ось для цього вже потрібний смак і хороший рівень...
Варто перемішувати теорію з практикою, енергією, з живим пізнанням своєї країни. В нашій країні великий дефіцит документального кіно. Чому історики і журналісти, які роками сидять в університетах, не можуть робити фільми про важливі події в нашій країні? Треба займатися цим, щоб росла конкуренція неякісному продукту олігархічних каналів...
«НАШІ ЧИТАЧІ БЕЗ ГАЗЕТИ НЕ МИСЛЯТЬ СВОГО РОЗВИТКУ»
Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:
— Перебуваючи в Запорізькому національному університеті 2004 року, ви зазначили: «Сьогоднішня журналістика в доволі складному стані, і ми повинні визнати, що для повноцінної свободи слова в Україні немає жодних економічних умов». Які це умови і чи створені вони станом на 2019 рік?
— Це ще й платоспроможність. Уявімо ситуацію: ви йдете повз кіоск і бачите великий вибір української преси, обираєте і те, і те, і те... Сьогодні практично немає газетних кіосків, а якщо й знайдете, то побачите в ньому все, крім газет. Це показник деградації суспільства. Колись у гротескній формі я висловила бажання перенести столицю до Гусятина. Ми написали про це на першій шпальті, адже тоді в Києві на Хрещатику закривали єдиний книжковий магазин, а в Гусятині прогресивний голова відкрив два книжкові корнери. Коли по всій країні з книгарень робили генделики...
Економічні умови — це матеріальна підтримка грішми з різних сторін. Із одного боку бізнес: створює робочі місця, книгарні — все для того, щоб тут жили розумні люди. А з другого — людина, яка отримує належну платню і не вимушена обирати між пакетом кефіру та газетою. На щастя, в нас є такі читачі, які без газети не мислять свого духовного, інтелектуального розвитку. Вони кажуть, що не можуть жити без газети «День». «Хоч каміння з неба», але все одно буду її передплачувати». Але держава тут ні до чого. Вона не створила інструменти, коли б рекламодавці «йшли валом». Адже монополія душить усе і на ринку, і на телебаченні. Активістам я радила б стояти не так перед телеканалами, як перед Антимонопольним комітетом, Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Ці відомства повинні виконувати свою роботу. Ми їм платимо податки, а вони не хочуть працювати. Громадські активісти спрямовують енергію «в космос», персоналізовано атакуючи того чи того. Наприклад, вони атакують одного голову обласної адміністрації, кричать, що він негідник, тому що він був головою адміністрації за Януковича. А Януковича поставив Кучма. За такою логікою всі, хто були головами адміністрації, які — хороші чи погані? Боротьба не повинна спрямовуватися лише на окремих персоналій...
Не створювалося економічних підстав для журналістики. Реклама висить на стовпах, на деревах, а вона має бути в газетах, на телебаченні! Таким чином сформується більший простір для маневру. Уявімо ситуацію: на вас тисне власник, а ви з ним не згодні. Ви можете сказати, що вас не влаштовують такі правила, і піти в інше медіа якісно робити свою роботу. Але на сьогодні конкуренції немає.
Країні потрібні якісні політичні партії, які формуються, коли в людей є інтереси, переконання, принципи. Коли немає твердого слова, все сиплеться.
А чи ми готові до демократії? Чи готові до парламентаризму? Але водночас сьогоднішні протести не стосуються якості парламентаризму. А всі йдуть у парламент...
«НЕОСТАЛІНІЗМ ПРОРОСТАЄ НА «ПОКИНУТИХ» КУЛЬТУРОЮ ТЕРИТОРІЯХ»
— ...Якщо народ позбавляють ціннісної пам’яті, то чи йому важко погодитися, коли проспект Григоренка перейменовують на проспект Жукова? Йому це не болить. Хіба харків’яни дивилися фільми, читали літературу, мали масові дискусії щодо постаті Григоренка?
І ось там, де були такі «покинуті» території, й «проростає» неосталінізм. Росія цим користується, адже головний принцип Путіна, сформульований його ідеологами, — «гра на пониження». Пониження якості, планки. Вони захопили в Європі цілі «плацдарми» через таку політику: це «Раша тудей», це коли все купується і все продається. До речі, Путін колись пожартував: «Ганді помер, і поговорити немає з ким». Коли я це почула, то зрозуміла: це тролінг світового рівня, бо він показує: «Ви всі — бидло, я вас усіх можу купити!». І досягає цього.
Так, у минулі часи Радянський Союз теж поважали нібито за звільнення світу від нацизму, однак не варто забувати, яку ціну за це віддала Україна. На жаль, деякі західні країни цього не пам’ятають. Можливо, наші журналісти доволі невпевнено висвітлюють це питання. Тому окрема подяка Тімоті Снайдеру за його виступ у бундестазі, коли він сказав, що Німеччина повинна каятися не лише перед Росією, а й перед Україною.
Якщо всі ці знання не збирають та не передають студентам, а особливо журналістам, збільшується ризик формування в молоді кліпової свідомості.
Найголовніше для вас — самоосвіта, адже хто справді хоче кимось стати, тому не зможе завадити ніщо: ні економічні підстави, ні будь-що інше. Але треба знову-таки уявляти собі наочну картину світу: як нам жити в країні, де до влади можуть прийти люди, які демонструють своє відверте незнання. Якщо деградація продовжуватиметься, ми просто розпадемося, розчинимося й наше місце посядуть успішні народи, успішні навіть у підлості.
Ще один приклад, який я дуже люблю повторювати: у видатного спортсмена Ломаченка тренер — його батько. Він якось сказав у інтерв’ю, що коли син не дуже хоче тренуватися, то він говорить йому: «Якщо ти сьогодні цей день пропустиш, то десь на іншому краю світу є хлопець, який не пропустить, і коли ви раптом зійдетеся в поєдинку — він тебе переможе!»...
«ВІДТЕРМІНОВАНИЙ ПЛАТІЖ ЗА ПОРАЗКУ 1999 РОКУ»
Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:
— Серед причин поразки Євгена Марчука на виборах 1999 року, крім фальшування та використання адміністративного ресурсу, ви називаєте недостатній рівень свідомості українського суспільства. Також ви говорите, що ті, хто проголосував за Кучму, вибрали війну. Після поразки 1999 року ви наголошували на тому, що «...вони перемогли, але ми були праві». Чи змінилася на сьогодні ця ситуація? Та як нам закінчити цю війну, зважаючи на такий вибір після ще 20 років?
— Ви народилися 1999-го, а я в той рік провела ніч виборів на каналі «1+1». У час, коли всі навколо нас мовчали або казали, що Кучма — «не так уже й погано». Я була знайома з Кучмою ще до виборів, знала його за прем’єрства та навіть ще коли він був депутатом. Тому я бачила, що шлях, який він обрав, буде дуже поганим для країни...
Навіть у передмові до книги «AVE» я цитую Богдана Гаврилишина, який теж не одразу, але прийшов до розуміння, що так само, як 100 років тому Україна втратила свій шанс із Павлом Скоропадським, у 1999 році нашим єдиним шансом був Євген Марчук. Це факт, і дедалі більше людей у цьому переконуються. В своїх мемуарах навіть Леонід Кравчук написав, що однією з головних проблем України стало непризначення Євгена Кириловича прем’єром. Чому такі історичні паралелі? Бо Павло Скоропадський на той час був найбільш готовий до керування Україною: за вихованням, рівнем освіти, усіма базовими показниками. Так і після розпаду Радянського Союзу була одна постать, готова охопити своєю компетентністю і рівнем усі сектори державного та суспільного життя. Мені це легко оцінити, тому що я тоді була прес-секретарем в уряді. До речі, першою жінкою на цій посаді. Ідеї Євгена Марчука були викладені в книзі «Україна: нова парадигма поступу»: ми могли б сьогодні не просто йти в унісон з Польщею, а й дати фору в багатьох речах.
Народ, через інерцію, вплив Росії, адмінресурс, можливо, за гроші, а можливо, з інших причин повівся і обрав Кучму. Власне, вони не дали Євгену Марчуку стати президентом. Плюс зрада Олександром Морозом «канівської четвірки», яка була першою опозицією. Також великою є відповідальність медіа. Адже після 1999-го вони все це перекрутили...
Що ми бачимо зараз: власне, за всі ці періоди, різні постаті у владі — все одно «президентом» у нас залишається... Кучма. Процес, який розпочався 1994 року, триває й до сьогодні, просто сьогодні він на стадії глибокої кризи. Якщо тоді лише починалося створення олігархату, то зараз він пройшов усі фази, навчився мімікрувати, перезасновуватися, пробивати «головами» обурених людей на Майдані «стіни», заходити через «таємні двері», щоб знову братися за те саме... Монополії залишаються непохитними, до створення ринку землі ми ще не прийшли, а Росія, розуміючи, що відбувається, готувалася відібрати Крим. Мінські угоди хто підписав? Кучма. Як ви думаєте, це випадкове явище?..
1999-го, коли я казала, що ми праві, говорила й Євгену Кириловичу, що він може бути «спокійним»: його до влади не пустили б за жодних обставин. Ні ті, хто ззовні, бо вони точно розуміли, хто й здатний на справжні перетворення, ні ті, хто всередині, які в боротьбі за владу взагалі забули про державну роботу. Добре, що живим лишився, хоча серйозні загрози були... Крим — відтермінований платіж за ту поразку. До речі, в одному з привітань на день народження Євгену Кириловичу цього року сказали: «Незважаючи на те що так тоді склалося, Марчук не образився на Україну».
Так, він за всіх доступних йому пізніше можливостей допомагав країні. Навіть у період, коли він чотири роки був присутнім у Мінську (хоча так само вважав, що цей формат — пастка, «котел» для того, щоб нав’язати Україні болючу травму, яка буде нас постійно ятрити і не даватиме нікуди рухатися). Бо, власне, російський інтерес полягає в тому, щоб України не існувало як суб’єкта, як країни, що може повернутися до своєї давньої історії та традицій, стати «Британією слов’янського світу». Я мрію про це і «нав’язую» свою мрію всім іншим, адже це — можливо.
«МОРАЛЬНА СИЛА З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ТОДІ, КОЛИ СЛОВА ВІДПОВІДАЮТЬ СЕНСУ»
— ...Слід дбати, щоб журналістика створювалася людьми небайдужими, а не тими, які співають з чужого голосу, — треба мати свій голос. Тема 99-го року для мене залишилася визначальною, і саме тому цього року в газеті ми сказали, що будемо писати і нагадувати про 20-річчя вибору 1999 року. Я розумію, що тим, хто народився 1999-го, осягнути це складно, але розібратися в цьому допомагають архівні матеріали. Можна реставрувати контекст, щоб зрозуміти, що це для України був хибний шлях. Саме тоді наша країна розпочала шлях до Мінська. Те, що тоді почалося, закінчилося вже «Мінським котлом», Іловайськом, Дебальцевим... Є пряма відповідальність конкретних політиків за такий курс, за його підтримку, за конформізм, а журналістів — за сервільність, за те, що мовчали, за те, що не перенавчалися...
Мені здається, що занепад починається тоді, коли словам підмінюють зміст. А моральна сила з’являється тоді, коли слова відповідають сенсу. Якби все склалося по-іншому, не сталося б всіх цих убивств. Не було б війни. Тим паче що напрацювання Євгена Марчука були нівельовані його наступниками. Хоча в нього були дуже обмежені повноваження і обмаль часу, однак він устиг привести Україну до Ради Європи. Курс на НАТО, який Євген Кирилович «протягнув» через парламент, був заблокований Кучмою і Медведчуком після зустрічі з Путіним. Ратифікація «великого» договору з Росією, який підготував Марчук, — зупинена. Спадщину розтринькали. І це лише три штрихи...
Недостатньо для перемоги лише наших мужніх солдатів на фронті, нам потрібна інституційно міцна держава. Для цього необхідні сильні політики, професіональні журналісти, які не продаються, не купуються і поважають себе. Завжди є «ситі», які не здатні на жодні подвиги, і є такі, «не ситі», що роблять великі подвиги. Шанс 99-го року було утрачено. І разом з цим шансом було втрачено ідею національної держави, яку бачив Євген Марчук.
Відбувається остаточний занепад стратегії кучмівської моделі олігархату, тож тепер час і шанс нових політиків, які, може, ще не мають міцної бази, але вже мають надзавдання. На плечі мало підготовленого покоління лягає завдання — створити нову стратегію для Української держави.
Якщо Володимир Зеленський сподівався, що можна продовжити все, як раніше, то виявляється, що це неможливо. Потрібно абсолютно по-іншому діяти. Я вважаю, що в нього є творчі нахили. Наприклад, його промова в Канаді стала для мене несподівано цікавою. Водночас дивуюся тому, з якою сміливістю він узявся за державні питання. В цьому випадку можна робити так лише тоді, коли ти все розумієш або коли ти нічого не розумієш і не усвідомлюєш, куди взагалі йдеш. Може, тут спрацьовує інша обставина: він бачив ту квазіеліту зсередини, в лазнях і ресторанах, куди його запрошували виступати. Дивлячись на них, він, можливо, думав, що так не можна.
Це сміливість молодого покоління, що виросло поза контекстом, у якому було старше покоління. Попри все, в радянський час ми жили в більш інтелектуальному контексті. Різниця в тому, що сьогодні купа можливостей, а раніше багато розумних речей заборонялося. Самвидав нас лише стимулював шукати і пізнавати. Вам нібито все дозволено, але.... не прищеплений смак. Більшість не розуміє, що є справжнім, де його шукати і чому це так потрібно. Треба враховувати й інфікацію атмосферою 90-х. Це суміш старої номенклатури та криміналу. Все це лікується «декриміналізацією» суспільства, а саме: культурним ростом, вирощуванням справжньої еліти.
«ДІТИ «МАЛИНИ»
— У нас на сайті викладена робота Варлама Шаламова «Жульническая кровь»: у ній ідеться про те, як криміналітет захоплює увесь простір, як він насаджує свою псевдокультуру. В книжці звинувачується Єсенін, який оспівував кримінал, облагороджував злодіїв. Тобто те, про що ми зараз говоримо, «повзе» через усю радянську літературу. Я завжди дуже раджу переглянути кінострічку «Холодне літо п’ятдесят третього...». Цей фільм про повстання в таборах, про те, яка жорстока війна тривала між політичним і кримінальним світами в таборах. Якщо порівняти деякі історичні факти, то стає зрозуміло, як сюжет фільму перегукується з реальним життям. Також я завжди раджу подивитися серіал «Бригада». За його сюжетом теж можна провести прямі зв’язки. Якщо перший фільм про поразку політичних, то серіал про поразку таких, як Саша Білий -хлопець, який щойно повернувся з радянської армії. Із чим зіткнувся Саша з друзями? Вони зіткнулися з хижою радянською номенклатурою, яка перефарбувалася в форматі нової держави і розпочала всіх вербувати в «свою віру». Звичайно, вони намагалися їй спочатку протистояти, але згодом перейняли її самі методи. Це й призвело до жорстокої війни, внаслідок якої банди загинули, а вижили лише ті, хто пішов на службу до номенклатури...
На цьому виросло ціле покоління, яке не уявляє, що можуть бути благородні люди. І до чого тут такі постаті, як Олена Отт-Скоропадська (розмова відбувалася у день 100-річчя гетьманівни і власне з цього й розпочалася. — Ред.)? Є у Володимира Короленка повість «Діти підземелля». Так ось наші діти — «діти «малини». Ще 1995-го року я сказала, що не для того ми втікали з концтабору, щоб потрапити в кримінальну, злодійську «малину». А ми і потрапили. Чому? Тому що не послухалися. І ось за стільки років блукання серед «трьох сосен» ми досі не бачимо шляху...
«НАШ ШЛЯХ ОДИН — ВИРОСТИ»
Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:
— 2016 року в газеті «День» була гучна стаття «Чи є національний характер у Національної спілки журналістів?». Це було вже три роки тому, як ви вважаєте, на якому етапі українська журналістика нині? Чи настала ремісія хвороби сервільності та конформізму вітчизняних масмедіа?
— Друзі, те, про що ми зараз говоримо, повинно бути на загальнонаціональній трансляції! Адже без жодних «знижок» я даю вам складну історію, яку всім потрібно знати.
...Так сталося, що коли всі йдуть «в ногу», газета «День» — «не в ногу». Адже я дуже сумніваюся, що власники каналів забороняють ставити в рухомий рядок, наприклад, інформацію про сторіччя від дня народження Олени Отт-Скоропадської. Горизонт цих медійників просто не сягає туди. Їм це не цікаво, адже це не є частиною їхнього світу.
За їхню журналістику я не відповідальна, я відповідальна за свою. Саме тому ми говоримо, що створили тут у себе міні-державу, а-ля Ліхтенштейн. Ми хочемо і пропонуємо інакше бачення: через фотовиставки, Літню школу журналістики, книги...
У Запоріжжі завдяки неймовірному Віктору Костюку, а також ще кілька шкіл та вишів самостійно поширюють наші цінності. Варто всім долучатися до якісного та правдивого, яке «тягне» суспільство за «вуха» з «болота». Адже союзники Москви — це не лише ті, кого називають промосковськими, а ті, які працюють на пониження стандартів в Україні та не дають можливості росту суспільству. Наш шлях один — вирости!
Щоб змінити економічне і соціальне становище, потрібно змінювати нашу свідомість, над нею працювати. Для цього треба виростити професійних журналістів. Ми вносимо свої «краплинки» в цю справу. Внесеш краплинку — і розчин уже змінюється.
Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет ім. I.Мечникова:
— Усі ініціативи «Дня» — плоди ваших старань, вашої фантазії, бажання зробити наше суспільство кращим, освіченішим. Чи є у вас улюблений проєкт? І чому саме він?
— Ось «дерево» (Лариса Олексіївна показує на Дерево проєктів газети «День» і усміхається. — Авт.), усі його «плоди» мої улюблені. Кожен проєкт має свою спрямованість і значення для мене. Не можу сказати, що Літня школа журналістики не мій улюблений проєкт, адже я бачу яскраві та ясні «плоди».
Ми своїми скромними зусиллями намагаємося щось надолужити та показати, що журналістика може бути іншою. Коли ми почали порушувати історичні теми, то, уявіть собі, в медіа їх не було взагалі! Саме тому «Україна Incognita» — глобальне річище, важливий проєкт. Якщо людина нічого не хоче читати і не бачить сенсу у великих текстах, то вона може взяти до рук наш фотоальбом, відвідати нашу виставку і подивитися на знімки, які звертаються до душ людей. До того ж у нас є прекрасні карикатури Анатолія Казанського, що випередили час.
Наші публікації були серед перших першими, хто розкрив правдиві дані про Голодомор-геноцид в Україні. Наш шановний колега Джеймс Мейс — святе ім’я. Ім’я, яке не вшановане так, як варто було б, тому ми створили Премію імені Джеймса Мейса.
«БЕЗПАМ’ЯТНА ІСТОТА — ЦЕ БЕЗЗАХИСНА ЖЕРТВА»
Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Від початку існування газети які були константи, що визначили вектор громадської та суспільної позиції газети «День»? Наприклад, як ви одразу визначили бачення українсько-російських відносин?
— Певно, визначилися тим, що, не покладаючись на школу і підручники, ще в дитинстві я прочитала багато історичної літератури. Це мало неабияке значення, щоб аж так позначитися на курсі газети за 30 років. Не одразу впливає те, що відбувається сьогодні, воно може проявитися і за 50 років. Але воно матиме значення...
У вступі до книги «AVE» я пишу про те, що Гетьманові Скоропадському дорікали за лояльне ставлення до Росії. Насправді причина була в іншому. Він не вважав, що українці чимось гірші, ніж росіяни. В його картині світу не було місця меншовартості.
А я ніколи не відчувала себе провінціалкою. Якщо й вживала це слово, то вкладала в нього лише позитивний сенс...
Згодом, коли вже почалися відносини між Росією та незалежною Україною, я бачила, як в українському парламенті приймали Єльцина. Навіть «рухівці» сприймали як вождя. Для мене це було великою дивиною. Я не вважала, що ми повинні сприймати Єльцина як «царя-освободителя». Адже точно бачила, що Росія знову візьметься за своє. Трохи впорядкує свої справи, а потім знову візьметься за Україну. Для цього не треба бути Кассандрою. Необхідно просто знати історію та вчитися в розумних людей. А такі люди були! Зокрема ті, хто піднімав повстання у Воркутинському таборі, лідери Норильського повстання... Вони були нашими героями, а медіа взагалі ніколи про це не писали. Тому між нами значно більша прірва, ніж можна собі уявити.
Країна, яка забуває таких людей, як Петро Григоренко, впускає в свій дім дуже небезпечні явища. Бо ці «віруси» йдуть на місця, що звільняються від пам’яті про героїв. Нещодавно Жириновський у одному з інтерв’ю сказав: «Ми ж вас у 90-х майже відпустили просто так». Це жахливо, але він правий. Вони нас відпустили, а ми цим не скористалися. Ще за Єльцина було перше захоплення Криму, а в українській політичній пам’яті це не відбилося. Журналістика цього не пам’ятає. Безпам’ятна істота — це беззахисна жертва. Вона ніби сама спокушає себе завоювати. І збоку за цим спостерігати боляче. Тому ти подаєш знаки про небезпеку, кажеш: «Слухайте, дивіться, стежте!». Коли розпочалися події, які передували розстрілам на Майдані, ми в газеті писали: «Якщо ви — в такий спосіб (!) — будете знімати Януковича, на Донбасі буде пряме путінське правління». Але тоді на наші попередження ніхто не звернув уваги. Інфопростір не відреагував ніяк...
«ПЕРШ ЗА ВСЕ БЕРІТЬСЯ ЗА СКЛАДНІ КНИГИ»
Єлизавета ВОРОБЙОВА, випускниця 9 класу Київської спеціалізованої школи № 118 «Всесвіт»:
— Я читала, що з дитинства ви весь вільний час присвячували читанню книжок. Яку літературу можете порадити майбутньому журналісту, звичайно, крім бібліотеки газети «День», яка, мабуть, на першому місці?
— Я почала свого часу з... Шекспіра — в дуже ранньому дитинстві. Тому що мені сподобався формат книги. Я взяла її в бібліотеці, потягнула додому, ледь упоравшись із таким важким тягарем. Раніше я почула по радіо, що Шекспір — це взагалі щось неймовірне. Можете собі уявити моє почуття, коли я розгорнула книгу, а там було написано «Генріх XVIII». Хроніка». Я почала читати і зрозуміла, що... нічого не розумію. І тоді в мене виникла дуже важлива для мого подальшого життя фраза: «Це не Шекспір винен». Звичайно, за певні роки Шекспір прийшов. До речі, книга «AVE» починається з цитування Шекспіра. І в володіннях Генріха XVIII я побувала на екскурсіях... Яка з цього мораль? Треба дуже вчасно підвищувати планку для себе й казати: «Так, я цього не розумію, але прийде час — осягну» і братись «штурмувати» літературу, яка тобі здається зараз недоступною. Перш за все беріться за складні книги...
А зараз я дуже люблю мемуарну літературу. Завжди читала різні цікаві листування історичних персонажів. Також для розуміння радянського й пострадянського світу важливі книги Авторханова (до речі, вони були улюбленими книгами Рейгана), Шаламова... А взагалі для розуміння Росії я почала з «Философических писем» Чаадаєва. Петро Чаадаєв — великий вільнодумець, і, власне, він сказав про Росію — «загадка» російської душі — тисячолітнє рабство. Все те, що треба зрозуміти одразу...
