Вихованка газети «День», як себе називає Ганна Гопко, стала лектором Літньої школи журналістики. Утім, це була не традиційна зустріч, а радше виїзне засідання. На запрошення відвідати редакцію, пані Ганна зробила зустрічну пропозицію і сама запросила студентам приїхати до Верховної Ради. Але перш ніж розпочалася зустріч з народним депутатом, для учасників ЛШЖ була проведена екскурсія парламентом. Більшість з студентів раніше бачили Раду лише по телебаченню, тепер — вони отримали можливість зазирнути всередину.
Ще у вестибюлі приміщення у студентів виникли запитання. Дуже вже «мозолило» око художнє панно «Квітуча соціалістична Україна» із зображенням серпів та молотів, червоних прапорів і п’ятикутних зірок: «Чому ж цю картину, яка містить елементи радянської комуністичної ідеології, досі не переробили на інший, проукраїнський мотив?». Закон про декомунізацію втрачає вплив на те приміщення, де за нього проголосували? Відповіді на це запитання молоді журналісти так і не отримали. Конфлікт поглядів та поколінь.
«ПОХІД ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ БУВ ДЛЯ МЕНЕ НЕОЧІКУВАНИМ І ПРИЄМНИМ, — ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ ВРАЖЕННЯМИ ПІСЛЯ ЕКСКУРСІЇ ДО ПАРЛАМЕНТУ НАТАЛІЯ БЕЗВОЗЮК (ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА). — ВСЕ Ж ЦЕ БУДІВЛЯ, В ЯКІЙ УХВАЛЮВАЛИСЯ ІСТОРИЧНІ РІШЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ. І, СПОДІВАЮСЯ, В ПЕРСПЕКТИВІ ВОНА БУДЕ АСОЦІЮВАТИСЯ НЕ З СОЦІАЛІСТИЧНИМ МИНУЛИМ І НЕПРОФЕСІЙНИМ ПАРЛАМЕНТОМ, А З КЛЮЧОВИМИ МОМЕНТАМИ В ІСТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, ЯКІ ПРИВЕДУТЬ ЇЇ В РОЗРЯД РОЗВИНЕНИХ КРАЇН»
Натомість, припала до вподоби картина Олексія Кулакова — «Державотворення». На полотні зображено історичний момент — 24 серпня 1991 р. Саме тоді 350 депутатів із 362-ох проголосували за незалежність України. Окрім героїв новітньої історії, на картині зображено провідні постаті українського народу: Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Михайла Грушевського, величних князів часів Київської Русі, а також культурних діячів: Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколу Гоголя та інших.
Далі була зустріч з Ганною Гопко. Народний депутат зустріла гостей у приміщенні комітету Верховної Ради у закордонних справах, який вона очолює. Попри насичений графік, пані Ганна виділила час, як вона зазначила, для розмови з «майбутнім України».
«Зустрітися з Ганною Гопко — молодим депутатом, яка знається на міжнародній політиці, було давнім моїм бажанням, — каже Катерина Садловська, Львівський національний університет ім. I. Франка. — Про пані Ганну я чула ще від своїх викладачів. Власне, Гопко закінчила Львівський національний університет за спеціальністю «журналістика». Під час зустрічі пані Ганна згадувала про рідний університет і про молодь, яка має будувати громадянське суспільство. Вона бачить це його таким, яке відповідає за тих, кого привело в Раду. Це суспільство активне, здатне не тільки покладатися на думки інших політиків, а й навчитись читати закони. Важливе питання виховання національних еліт, спрямованих на державотворення, а не тільки на кар’єрний ріст та особисте збагачення. Саме таких українців хоче бачити світ».
Зустріч із лектором Ганною Гопко охопила багато напрямків — від питання міжнародних санкцій щодо Росії через військову агресію в Україні до її резонансного голосування за проект змін до Конституції.
«МИ ПОВИННІ ЗАГНАТИ РОСІЙСЬКУ ЕКОНОМІКУ В СТАН АБСОЛЮТНОЇ ПРИРЕЧЕНОСТІ»
Катерина САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Газета «День» від самого початку критикувала «мінський формат» переговорів, через який ми фактично опинилися в «дипломатичному котлі». Яким може бути наш подальший план дій?
Ганна ГОПКО: — Мінські домовленості — це той варіант дипломатичної роботи, який було запропоновано світовою спільнотою, яка чітко розуміє ситуацію в Україні. За всієї критики, яка існує щодо нього, варто розуміти, що поки альтернативи і «плану Б» ніхто не запропонував. Але ми забезпечуємо мирний процес, демонструючи своїм стратегічним партнерам, що Україна — надійний союзник. Ми виконуємо свої зобов’язання та отримуємо додаткові козирі, щоб посилювати тиск на Росію. Утім, інструменти зовнішньої політики цим не обмежуються. Санкції застосовують уже після того, як дипломатичні зусилля не приносять бажаних результатів. Ми дуже розраховуємо на їхнє посилення, і один із варіантів — це відключення Росії від системи SWIFT у випадку порушення нею домовленостей.
Ми не такі наївні і прекрасно розуміємо, що для багатьох країн ЄС криза і війна в Україні економічно дуже збиткова. Тому ми маємо чітко зрозуміти, як нам не втратити тієї єдності, яка є в Європейському Союзі. Треба залишатися пріоритетом у зовнішній політиці що ЄС, то й США. Треба розуміти, що у світі глобальних проблем Україна не є топ-пріоритетом. Якщо ми подивимося на останні тижні, то ситуація в Греції з вирішенням фінансового питання була пріоритетнішою і для Меркель, і для багатьох інших політиків світу. Тому нам дуже важливо стати більше проактивними у повідомленні Заходу, щоб зараз вони були більш вимогливими до Росії.
Нам зі свого боку здається, що ми всім потрібні. Однак зараз ми у таких реаліях, що нас просто можуть залишити самих, сказавши: «Не хочете мінський процес — мобілізовуйте всіх ваших чоловіків і воюйте собі напряму». Мінськ — це певний метод стримування, поки у нас немає зброї. 25 років нашу державу добивали та розкрадали. До військової агресії ніхто не був готовий. Тож нам досі потрібен час, щоб підготуватися до потенційних ескалацій конфлікту, зокрема, можливого подальшого військового вторгнення. Необхідне очищення армії і силового блоку від агентів, які працюють проти України. Має відбуватися боротьба з корупцією, реальне оновлення зброї і будівництво армії.
Треба цей час використати для того, щоб довести міжнародним партнерам, що тут є громадянське суспільство, адекватні люди — і в парламенті, і в уряді, і в Адміністрації Президента. Їх ще не багато, але вони дають сигнали про готовність змінювати країну, а не просто продовжувати старі традиції обкрадання держави. Це нове покоління набуде ваги і рано чи пізно стане рушіями змін — державотворцями. Таким чином ми не дозволимо Заходу кинути нас наодинці з Росією, бо на цьому етапі ціна питання може бути надто високою. Може запросто розпочатися реальна ескалація з провокаціями, на кшталт інциденту в Мукачеві або терактів у Львові. Дестабілізація розпочнеться по всій Україні через мережу представників російських спецслужб. Ви собі уявляєте цей хаос?
Тому треба сподіватися на дію санкцій. Я б порадила пригадати приклад Ірану. Коли їм оголошували санкції, вони казали, що їх нічого не лякає, і вони все витримають. Але потрапивши в економічну ізоляцію, з часом вони зрозуміли силу цієї пастки. І в Ірану відбулося покращення відносин зі США та ЄС, адже вони хочуть, щоб з них зняли санкції. Тож наше завдання — тягнути час. Ми маємо загнати російську економіку в стан абсолютної приреченості, коли олігархи, які оточують Путіна, та решта зрозуміють, що агресія проти України була їхньою найбільшою помилкою. Російська імперія під витривалістю та мудрістю Київської Русі впаде.
Утім, це не може просто так статися. Здавалося, СРСР розпався дуже швидко, але це не так. До цього моменту проходили десятиліття жахів, репресій і голодоморів. Ми маємо чітко розуміти, що зараз Україна здобуває реальний досвід вирішення конфліктів. Попри весь скепсис, чималу кількість маніпуляцій довкола всього цього, у мене все одно залишається багато оптимізму. Нам необхідно бути мудрими, а не горланити: «Нас зливають». Ми маємо зрозуміти, як правильно домовлятися і виставляти свої умови нашим геополітичним партнерам, які можуть реально натиснути на Росію. Треба робити так, щоб в Росії завдяки падінням цін на нафту і санкціям було все менше аргументів для залякування партнерів і ескалації конфлікту в Україні.
«МІНСЬКИЙ ФОРМАТ» ДЕ-ФАКТО ВЖЕ ДАВНО РОЗШИРЕНО»
Ігор САМОКИШ: — Багато експертів говорять, що Україні треба змінити формат переговорів, долучивши США. Чи не може це бути виходом, зважаючи на те, що «мінський формат» вже довів свою недієвість?
Г. Г.: — Це вже відбувається. Зустрічі Керрі, візити Нуланд свідчать про те, що «мінський формат», де-факто, вже давно розширено. Можливо, не було офіційного оголошення, але переконатися в цьому можна, подивившись, хто допомагає Україні, хто не кинув її сам-на-сам із агресором. На одному із засідань нашого комітету ми обговорювали механізми контролю за міжнародною допомогою. Ще в травні ми почали працювати над механізмами прозорості, щоб кожен євро, долар, кожен вагон реєструвався, та щодо них відбувалась публікація звітів на сайтах, до яких всі мали б доступ. Те, як ми використовуємо допомогу — це питання довіри до нас.
У вирішення ситуації на сході вже давно залучено чимало країн. Наприклад, інформаційна кампанія — це сила-силенна різних партнерів. Зараз в Україні працює майже 380 різних проектів міжнародної допомоги на загальну суму 3,8 млрд дол. Це найрізноманітніша допомога — наприклад, бронежилети для військових, які були надані урядами Канади, Австралії та Японії через програму ООН. Зараз тривають перемовини про озброєння: минулого тижня делегація українських парламентарів зустрічалася із офіційними представниками у США, Канаді.
За цей місяць у нас було декілька зустрічей з делегаціями та головами комітетів закордонних справ і безпеки із Естонії, Литви, Польщі, Угорщини, під час яких ми намагалися їх переконати, наскільки важлива для них стабільність в Україні. Надаючи гуманітарну допомогу, вони інвестують у себе ж. Ідеться про вигідну співпрацю, адже ми тут повноправні партнери.
Можна занурюватися в риторику, ведучи розмови про Другу світову війну, про те, як Гітлер анексував частину Чехословацької республіки і до чого це призвело. Можна говорити і про Будапештський меморандум. А також про 2008 рік, коли Грузії та Україні не надали «Плану дій щодо членства в НАТО». Аналізуючи все це, ми повинні зрозуміти, що є певні реалії: необхідно усвідомити, які наші тактичні кроки та яка загальна стратегія. Необхідно підрахувати й зіставити кількість українських та російських солдат, наше озброєння, допомогу та відповідні шанси. Лише тоді зважати на те, що нам на цьому етапі важливіше. А популістам, які кричать, що вони вже давно скасували б Мінські домовленості й запропонували б інший формат, хочу сказати: я не впевнена, чи мали б вони потім зустрічі з Меркель та іншими політиками світу.
«КРИЗА РОЗПОЧАЛАСЯ З АНЕКСІЇ КРИМУ, І ЇЇ БУДЕ ПОДОЛАНО ТОДІ, КОЛИ УКРАЇНІ ПОВЕРНУТЬ ЇЇ ТЕРИТОРІЮ»
Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка: — Як ви вважаєте, чому Україна не досить наполегливо бореться за Крим у міжнародних судах, і чи взагалі можливо повернути півострів у такий спосіб?
Г. Г.: — Наш комітет проводив слухання «Стратегія захисту національних інтересів», одним із розділів яких була «Практика міжнародних судів щодо вимагання компенсації збитків через економічні втрати після нелегальної кримінальної анексії Криму». Щодо Криму, зокрема і наш комітет, робив декілька звернень до ООН, ОБСЄ про порушення прав і свобод, у яких ми постійно нагадуємо, що Крим — це частина України. У резолюції ООН «Про територіальну цілісність України», яку було ухвалено ще в березні 2014 року, 100 країн підтвердили, що Крим — це частина України. Коли була 71-ша річниця депортації кримськотатарського народу, ми також робили відповідне звернення. Різними способами ми постійно нагадуємо світовій спільноті про півострів.
Ключовий месидж нашого комітету, що також є моєю особистою позицією, полягає в іншому. За сім місяців діяльності комітету у нас відбулося 250 протокольних зустрічей з найрізноманітнішими делегаціями, і на кожній із них ми завжди наголошували, що санкції потрібно прив’язувати до повернення Криму Україні. Чому? Тому що криза розпочалася з анексії Криму, і її буде розв’язано тоді, коли Україні повернуть її територію. Так, очевидно, багато хто в приватних розмовах каже, що повернення Криму зараз, з огляду на ситуацію на сході, виглядає неможливим. Однак не було тут делегації, яка це сказала вголос, тобто публічно.
Що ж до відновлення суверенітету України на окуповані території, то кожен тут бачить різні стратегії. Мовляв, спочатку реінтеграція та відновлення Донбасу. Уже зараз формуються і в коаліції, і серед громадських організацій та експертів плани щодо відновлення звільнених територій. Людям, які живуть на сході України, дуже важливо показати, що ми будемо інвестувати в них міжнародну гуманітарну допомогу для відновлення інфраструктури, і вони ставатимуть успішними. Це буде прикладом, який їх надихатиме, адже зміни відбуватимуться не десь у Києві, а в них. Це буде додатковою мотивацією бути частиною України. Думаю, що і для Криму це буде показовим, оскільки ситуація там насправді жахлива. Російська влада не докладає зусиль до того, щоб ті, хто перебуває під російським окупаційним управлінням, були задоволені, щоб ситуація там поліпшувалася. Кримські реалії — це порушення прав людини, репресії, цілковита заборона всіх українських каналів та відсутність можливості розвивати туризм.
Повернення Криму багато в чому залежить від успіху України на решті 92-х відсотків української території. Потрібно, щоб народ побачив реальні приклади, коли за ґрати саджають корупціонерів минулої і вже нинішньої влади. Мають запрацювати механізми правосуддя та верховенства права. Це відбудеться тоді, коли запрацює Антикорупційне бюро, попри весь скепсис, що його запровадження так довго затягується. Утім, якщо ми візьмемо досвід Румунії, то там аналогічне бюро теж не запрацювало миттєво, тому, щоб подолати там корупцію, дуже багато зусиль доклали США. І зараз це бюро займається навіть справами про зловживання прем’єр-міністром країни в економічних питаннях. Нам важливо мати такі сильні інституції, як НАБУ, МВС, суди, які будуть незалежними, незважаючи на те, хто буде при владі.
Потрібні сильні політичні партії — не проекти одного лідера, фінансовані олігархами. Для цього необхідно змінити виборче законодавство, а в перше читання уже пройшов закон про державне фінансування політичних партій. Нам потрібно забезпечити обмеження політичної реклами. Зараз я дуже часто прошу наших західних партнерів, щоб вони надали фінансову допомогу на створення контенту — якісних програм, щоб громадське телебачення, радіо змогли конкурувати з олігархічними каналами і в такий спосіб подавати незаангажовану інформацію.
Що важливо зробити зараз? Запустити ініціативи, які закладуть міцний фундамент, коли реванш старих сил та практик буде неможливим. Щоб нам більше не доводилося змінювати владу шляхом революцій, бо під час війни це може стати катастрофою для держави. Тому дуже важливо вибудовувати ці інституції, реалізувати реформи за міжнародної підтримки й тиску. Ми беремо на себе певні зобов’язання, і це дає можливість західним партнерам жорсткіше розмовляти і з Президентом, і з прем’єром та парламентом: «Якщо хочете грошей для уникнення дефолту — забезпечте такі конкретні зміни у відповідних сферах і в передбачені терміни».
Також багато важать аналітика та уміння захищати власну позицію, щоби втілення цих вимог не суперечило нашим державним інтересам у перспективі. Під час останньої поїздки в Австрію на запрошення міністра закордонних справ один австрієць запитав, чи повинен ЄС зробити Україну і Туреччину своїми членами. На його думку, в Європі й без того багато проблем: еміграція, економіка Греції, референдум Британії щодо виходу із єврозони. У кулуарах я пояснила: «Українці зараз розглядають Угоду про асоціацію як інструмент для того, щоб прискорити реформування в тридцяти сферах — від інфраструктури і соціального блоку до якості харчових продуктів тощо». І тоді народ України визначатиме, чи вступаємо ми в ЄС, чи буде у нас політична еліта, яка буде настільки прагматичною і сконцентрованою на національних інтересах, щоб ми не програли від цього вступу.
«Є ПАРТІЙНА ДИСЦИПЛІНА, АЛЕ ПОВИННА БУТИ Й ПАРТІЙНА КУЛЬТУРА, ДЕ ОСОБИСТІСТЬ МАЄ ПРАВО НА СВОЮ ДУМКУ»
Марія ГЕНИК, Одеський національний університет ім. І. Мечникова: — Чому ви вирішили підтримати законопроект щодо внесення змін до Конституції? І чому цей проект не підтримала решта фракції?
Г. Г.: — Газета «День» стала першою, якій я дала коментар з цього приводу. Народний депутат представляє народ, він непартійний. І в питаннях, доленосних для держави, вважаю, кожен депутат має приймати рішення не відповідно до партійної дисципліни, а до совісті, професійного досвіду, знань і розуміння якихось перспектив. Фракція у разі помилки не бере відповідальності, й не вона відповідатиме перед народом. Я відповідатиму за це рішення перед своєю дитиною, майбутніми поколіннями українців. Ми повинні чітко розуміти: є партійна дисципліна, але має бути й партійна культура, де особистість, якщо вона професіонал, має право на висловлення свої точки зору. Інакше ми перетворимося в комуністичну країну, де вільнодумство, чи «инакомыслие», матиме наслідки. Але в даному випадку це — наслідки не для конкретної людини, а для держави.
Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» уже було ухвалено депутатами минулого скликання. Цей закон ми вдосконалили в березні, коли прописали туди абсолютно невигідні для терористів пункти щодо проведення місцевих виборів у Донецькій та Луганській областях. Ці вибори мають бути проведені за українським законом, відповідно до української Конституції, в присутності міжнародних спостерігачів, зокрема програми ODIR/OBSE; українські партії мають брати участь у цих виборах, і українські медіа разом зі світовими повинні їх висвітлювати. Це станеться лише за умов, коли буде відведено важку техніку, роззброєно терористів, відбудеться повне складання зброї, а українці матимуть контроль над цим. Мені цікаво, як Росія змушуватиме своїх найманців виконувати закон України, який ми ухвалили. По-друге, оскільки цей пункт міститься в перехідних положеннях, парламент у будь-який момент зможе цей закон змінити. До того ж є Президент, який матиме право накласти вето.
Журналісти мають дуже виважено підходили до аналізу. На жаль, в Україні чесних, професійних, патріотичних медіа з державницькою позицією не так багато. Плюс, люди перестали думати. А що прийняли? Яке це має державне значення? Ніхто не хоче заглиблюватися в це питання. Тому я хочу попросити навчитися журналістиці мислити, творити нові сенси. Треба завжди ставити під сумнів заяви різних людей, намагатися докопатися глибше та читати оригінали документів. В цьому випадку дуже важливе вміння журналістів «копати глибше», аналізувати, бачити за подією явище, за явищем — тенденцію і думати більш глобально.
«ВИХОВАННЯ СПРАВЖНЬОЇ ЕЛІТИ — ЦЕ ЩЕ ОДНЕ ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ»
Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Як співкоординатор руху «Реанімаційний пакет реформ», скажіть, скільки ваших ініціатив уже вдалося втілити в парламенті на законодавчому рівні?
Г. Г.: — Відразу зазначу, що я була одним із співзасновників «Реанімаційного пакета реформ», ідея якого офіційно стартувала на початку березня 2014 року. Ключовими завданнями були зміни в 16 пріоритетних напрямах — антикорупційний блок, децентралізація, реформа судової гілки влади, реформа правопорядку, адміністративна реформа, економічний блок тощо. «Реанімаційний пакет реформ» був ініціативою з переорієнтування енергії протесту в конструктивну енергію будівництва держави, яка могла вирішувати ключові проблеми в різних сферах. Коли це була громадська ініціатива (до непростого вибору) йти в політику саме із «Самопоміччю», мені було важливо запросити в команду людей, які є професійними, і на базі «Самопомочі» зробити платформу із реформаторами. Коли я вирішила йти в політику, перестала бути координатором «РПР». Зараз ми співпрацюємо з ними як із громадською ініціативою, яка має професійно посилювати, дотискати й спільно напрацьовувати порядок денний. Окрім «РПР», у нас є Тимофій Мілованов із «VoxUkraine», «Нова Україна». Серед спільних напрацювань надзвичайно важливим вважаю документ з пакета «деолігархізації».
Зараз на порядку денному економізація зовнішньої політики. Ми бачимо певне пришвидшення у підписанні Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою та іншими країнами. Тому треба розуміти, що є зовнішня політика — дипломатія, є зовнішня економічна діяльність — торгівля, є питання зовнішньої безпеки — це обороноздатність держави, наша присутність у різних міжнародних організаціях тощо. У цьому парламенті ми напрацьовували реальний досвід координації в такій непростій коаліції, де є п’ять членів, абсолютно різних і за досвідом, і за інтересами. Утім, вдалося ухвалити чимало важливих законів, і зараз ключове питання, щоб перед місцевими виборами популізм і партійні інтереси не перемогли єдність, яка необхідна для перемоги держави в цілому.
Виховання справжньої еліти — це ще одне важливе питання. Я дуже сподіваюсь, що в Києві скоро з’являться школи для 16—18-річних, де відбуватиметься підготовка людей до служіння державі, для яких власний успіх — це успіх їхньої країни.
