У середині тридцятих років родини моїх бабці й діда, які познайомляться лише років через п’ятнадцять у Аргентині, кожен своїм шляхом рушили в Латинську Америку. Бабця — з Пінського району, дід — з-під Луцька, з Озденіжа, маючи років по дев’ять-десять.
Про бабину подорож я знаю вкрай мало, вся її велика родина живе й досі в Буенос-Айресі. Дідова ж сім’я спочатку зупинилася в Парагваї, потім двадцять років росла й обживалася в Аргентині, щоб 1955 року, піддавшись радянській пропаганді, повернутися назад, у повоєнну УРСР.
Із дитинства замість казок мені розповідали всілякі аргентинські історії, частину я спробую відтворити тут. Попереджаю, що єдина існуюча версія — це версія родини мого тата, верифікація якої майже неможлива у зв’язку з тим, що більшість її учасників уже в якомусь аргентинському раю. Можливі домішки вигадок, але не моїх, а бабцьо-дідових.
ДО ПАРАГВАЮ
Мій прадід Мирон був людиною мислячою і соціально-активною. Гадаю, якраз отой його неспокій і водив решту байдужих до пригод родичів світом. Розповідали, що він любив якусь дівчину, але та відмовила в шлюбі, обравши багатого. Після чого, за декілька днів, він одружився на давно закоханій у нього подрузі тієї дівчини, і відтак моїй прабабці — Євдокії.
РОДИНА МОГО ДІДУСЯ ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ У ЛАТИНСЬКУ АМЕРИКУ. ВІН — МАЛЕНЬКИЙ ХЛОПЧИК У ПЕРШОМУ РЯДУ
Не знаю, добре їм було від того чи погано, але вона часто запитувала: «Мироне, хочеш супчику?», він ствердно кивав, на що вона відказувала: «А от буде тобі борщик». Борщик — це не супчик. І ось такі кімнатні війни та протистояння супроводжували їх на всіх континентах і кораблях, що плили океаном, ті континенти роз’єднуючи. Чи об’єднуючи? За Польщі, яка тоді була тут, прадід вважався комуністом, кілька місяців сидів у Луцькій тюрмі, й по тому всі вирішили їхати в Латинську Америку від гріха подалі.
ПАРАГВАЙ
Корабель плив чотири місяці. Чомусь ніхто не розділяє мій ентузіазм, а я б повторила таку подорож — скільки часу для роздумів і сумнівів! У моїх пра— вже тоді був мій дід — Леонтій і його сестра Клавдія. У Парагваї народилася третя, Валя, вона була чиста собі парагвайка. Важко повірити, що прабабця не згрішила, її народжуючи. Я пам’ятаю її вже тут, вона приїздила із Києва в Луцьк провідати діда, і всі завше дивувалися її красі. Я її цілувала, й чи то від того, що вона приїжджала в спеку, чи від особливостей її смаглявої шкіри я прилипала до неї щокою. Зазвичай після такого щоку хочеться витерти, але от після неї — ніколи. Я так і ходила, відчуваючи запах її солодких парфумів. Може, то така дитяча любов.
РОДИНА ДІДУСЯ ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ПРИЇЗДУ В ПАРАГВАЙ, СЕРЕДИНА 30-х
У Парагваї тече річка Парана, зрубаний ліс виростає за ніч, а обіцяні під господарство землі виявилися непролазними хащами. Чимало українців загинуло, перепливаючи в саморобних човнах мовчазних індіанців. Добрі й подекуди навіть безпомічні на суші, вони набиралися якоїсь нечистої сили цієї стрімкої річки і викидали своїх пасажирів у ненаситні води Парани, забираючи їхній простий крам, геть непридатний для підкорення бурхливої природи Латинської Америки.
Прадід Мирон, поїхавши в Буенос-Айрес із якимись побутовими гастролями, випадково зустрів там свого луцького друга. Буває, живучи поряд, не стрічаєш товариша роками, а от за тисячі кілометрів люди, наелектризовані спільним минулим, певне, притягуються. Він допоміг усій родині переплисти Парану й оселитися в значно заможнішому й цивілізованому аргентинському Кілмесі, містечку, який його тепер проковтнув Буенос-Айрес. Перша кімната була, за словами діда, в гарному напівпідвальчику, в якому подекуди набиралася вода від близькості річки...
АРГЕНТИНА. ПОВ’ЯЗАНЕ, НЕАКТУАЛЬНЕ
Бабця мала звичку готувати мені фруктові салати. Тропічних фруктів не було, особливо в роки дев’яності, були яблука, алича, якісь сливки, може, виноград. Усе те приправлялося медом, який я не люблю. Тепер розумію, в бабці була ностальгія за традиційними тропічними десертами. Іноді нам присилали мату, аргентинський напій, доступний тепер у всіх кав’ярнях, а тоді то була рідкість. Дивуюся, як пачки сухої трави пропускали на пошті? Тоді в хату находило багато друзів діда й баби, пускали напій по колу. Я, справді, завжди гидилася звички пити услід за кимось із старших, тому ховалася за книжками слухати їхню розмову. Всі ті «старі аргентинці» зберегли іспанську звичку ліниво вимовляти слова й називати одне одного «сеньйор» і «сеньйора», навіть на кухні з холодильником «Мінськ».
ПРАДІД МИРОН ІЗ ДРУЖИНОЮ І ДОНЬКАМИ. АРГЕНТИНА, 1949
Діда я пам’ятаю вже в «режимі» фіолетових спортивних штанів, якогось хакі кольору сорочки й папіроси в простому мундштуку. Ми часто грали в настільні ігри й багато говорили, про Аргентину також. Він міг терпляче, годинами, розповідати про те, як смакує «Фанта» на березі океану, або про терпкий запах свіжого мигдалю. Дід помер, коли мені було десять років, і якихось украй серйозних тем ми зачепити не встигли, але мені добре запам’яталася його відповідь на класичне дівчаче запитання: «Діду, а чому ти одружився на бабці?» Він довго описував, які тоненькі були в неї ніжки, яке ластовиннячко й дзвінкий сміх. Бабця ж на аналогічне запитання відповідала вбивче (як на мій тодішній романтично-роз’ятрений вік): «Усі одружувалися, от і я одружилася». У цьому була між ними різниця, була скрізь і завжди, хоча тато припускає, що свої ніжності вона просто полишила в Аргентині, разом із трьома братами і сестрою.
Родина бабці сумнівалася, чи повертатися в Радянський Союз, чи ні. Пропонували і їй зачекати, проте вона поплила за чоловіком. Перед посадкою на пароплав аргентинці всіляко відмовляли репатріантів, лякали комуністичною цензурою і закритими ізсередини кордонами. Бабця пообіцяла чесно розповісти про все в листі. Тоді вона ще думала, що їде першою, в розвідку, а незабаром і її родина повернеться на щедрі землі справедливої батьківщини. Якщо все раптом погано, життя складне, а режим контролює написане, то бабця мала поставити в кінці листа хрестик. По приїзді вона поставила не один, а відразу три хрестика, попередивши родину (і тим самим назавжди роз’єднавши себе із сім’єю). Я трішки розмовляю іспанською і потім читала дещо із їхнього листування. В кожному листі були якісь сумні повідомлення — то хвороба, то смерть. «Що ж там таке робилося?» — запитала я тата. А він пояснив мені, далекій від совєтських правил людині, що роках у 50 — 60-х тільки такі листи, з виключно важливими повідомленнями, пропускали на пошті.
Тато народився в Буенос-Айресі й прожив там п’ять років. Про Аргентину він пам’ятає лише те, що в його дворі росло апельсинове деревце і жив віслюк, а ще хвилерізи на океані. Перше, що він пам’ятає після переїзду, це те, як у класичному для аргентинського хлопчика костюмі (піджак і коротенькі шорти) пішов на радянське 1 вересня. Це був останній раз, коли тато одягав шорти.
Траплялися моменти, прочинялися кордони, й маленькі хвилі «аргентинців» удруге плили в Латинську Америку. У сімдесятих і бабця підбурювала родину повернутися. На її чекали брати, кімната в будинку вже померлих батьків і робота на фабриці вишивки. Але мій тато, тоді вже юний комсомолець... Може, навіть і не слід продовжувати, достатньо так: мій тато був тоді вже юний комсомолець.
Коли розпався СРСР, разом із грошима на книжці вони втратили останній шанс з’їздити в країну, де пройшов найщасливіший період їхнього дорослого життя.
Коли розпався СРСР, на екранах з’явилося багато мексиканських серіалів, які вони дивилися із неймовірною уважністю і завжди гарно одягнені, так, ніби їх побачать із того боку екрана, із того боку океану.
Я вже кілька разів перечитую, щоб знайти гарне завершальне речення, але воно не знаходиться. Історія, вочевидь, триває.
