Через неї пролягають шляхи практично в будь-яких напрямах
— Львів, Одеса, Чернівці, Київ, Москва, Санкт-Петербург (Ленінград); і
за великий кордон — Прага, Софія, Стамбул, Будапешт, Бухарест... Раніше
був навіть поїзд Рим — Москва... Жмеринка — це передусім залізниця, найбільший
залізничний вузол. А втім, виникли спершу станція, залізничні майстерні,
а відтак уже навколо них утворилося місто. Місто завжди жило при залізниці
та із залізниці. Залізниця була основним роботодавцем городян: вагоноремонтний
завод, локомотивне депо, безліч допоміжних організацій з її обслуговування.
Жмеринка починається з вокзалу. Він — головна і заслужена
її визначна пам’ятка. Вокзал старий, збудований у 1899 — 1904 роках. Зовні
незвичайний — виконаний у вигляді корабля, що прямує до Одеси. Мабуть,
тому що це була перша залізниця, що вела до моря. Криті платформи, немов
палуби, на даху купол у вигляді капітанського містка. Всередині — високі
просторі вестибюлі, холи, зали очікування, шикарний ресторан. Це справді
доволі незвичайна архітектурна споруда, яка отримала статус пам’ятки архітектури.
Жмеринський вокзал — більше, ніж вокзал. Він і географічний
центр міста, і неформальний центр його культурного життя. Раніше тут розташовувався
клуб ім. Леніна, де проходили врочисті збори, огляди, концерти і куди молодь
ходила на танці. Біля нього стояв пам’ятник Сталіну. Пам’ятник забрали
після XXII з’їзду КПРС, а в колишньому клубі нині склад.
Усі значні події були так чи інакше пов’язані саме з вокзалом.
Не одна вельможна нога ступала на його платформи. В анналах нашої родини
зафіксовано дві таких неординарних події.
Колись на початку століття російський імператор Микола
II проїжджав через Жмеринку, на вокзалі зустрічав його цвіт міста, зокрема
й моя бабуся — одна з найкращих гімназисток. Як це виглядало в деталях
— невідомо, але перекази свідчать, що сподобилася вона найвищої уваги —
мовляв, навіть поцілував її імператор і подарував коробку цукерок.
Через багато років я серед кращих учнів була удостоєна
честі вітати на вокзалі тодішнього «монарха» — першого секретаря ЦК КПРС
Микиту Сергійовича Хрущова. Це була пора економічних екзерсисів екстравагантного
правителя. Тобто — в магазинах було порожньо: ні поїсти, ні наготу прикрити.
Без перебільшення. Смутно пригадуються талони на борошно, які видавали
на підприємствах, довгі черги за в’язким кислим хлібом і самовпевнені гасла
на кожному кроці: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!»
Народ глухо ремствував — така далека перспектива мало втішала, їсти хотілося
вже тепер. У такому настрої і перебував народ, коли пан-реформатор (себто
— товариш-реформатор) прямував поїздом на якусь зустріч з партійними однодумцями
(здається, до Бухареста). Врочисту зустріч було підготовлено на жмеринському
вокзалі, куди виїхало й обласне партійне керівництво. Протокол було витримано
— на вокзалі грав оркестр, було вишикувано ошатних дітей з бантами та квітами
— обов’язковий мазок у картині загального свята. Попри секретність акції,
людей зібралося багато. Почесних транзитних пасажирів (Хрущов, Брежнєв
у свиті) зустрічав перший секретар обкому Козир — високий вродливий чоловік
зі своєю свитою. Доброзичлива атмосфера, єлейні усмішки... Від розчулення
зустрічаючі, здавалося, от-от розтануть... Але, як завжди, цю бочку єлею
було зіпсовано ложкою дьогтю — глас народу зі щільного натовпу викрикнув
підле запитання: «Чому немає м’яса, Микито Сергійовичу?» Микита Сергійович
відреагував миттєво — по-партійному перевів стрілки, вказавши на васала
Козиря: «А це ви з нього питайте!» Поважний Козир, похнюпившись, покірливо
прийняв на себе не зовсім справедливе звинувачення. Блискуча апаратна школа,
успішно діюча й донині! Утворилась прикра пауза; її треба було чимсь терміново
заповнювати, чим переймалась в основному жіноча частина нижнього шару свити.
І тут їм на очі потрапили двоє очманілих дівчаток з трохи пошарпаними в
натовпі букетами — моя подруга і я. Нас витягли з натовпу і поставили перед
ясні очі. Відновився статус-кво, знову обличчя розпливлися в усмішках...
Зав’язалася змістовна розмова — а в якому ви класі вчитеся, ах, ще й у
музичній школі і т.д. і т.ін. Кожній було подаровано поцілунок і коробку
цукерок. Я була щаслива... Отакий зв’язок часів...
Особливим шиком вважалося відсвяткувати у вокзальному ресторані
якусь урочисту подію —весілля, ювілей, випускний вечір. Вокзальний ресторан
— це був рівень! Масивні дубові двері (майже 4 метри заввишки) з важкими
латунними ручками вели до колосальних розмірів височенного залу з величезними
довгими вікнами, з витонченою тонкою ліпниною на стінах і стелі у вигляді
переплетених водоростей, з дерев’яними панелями — вже це створювало атмосферу
врочистості, значущості того, що відбувається. Вокзальний ресторан немов
уламок «раньшего времени», як частенько говорив незабутній Паніковський,
колишнього життя, яке до нашого загалом убогого провінційного життя ніби
і не мав жодного відношення. Він був занадто гарний, особливо на тлі призначених
офіційних культурних центрів — типових будинків культури залізничників
— БКЗ, кінотеатру «Супутник», готельного ресторану «Поділля» в безликій
звичайній п’ятиповерхівці. «Темна спадщина» царизму — він дозволяв долучитися
до чогось по-справжньому грунтовного, створював свято, змушував забути
про сіре монотонне існування. Там можна було обманутися — відчути себе
трохи сибаритом, марнотратником життя. Вперше читаючи про перший бал Наташі
Ростової у «Війні і мирі», я уявляла бал цей саме в нашому вокзальному
ресторані.
І у мене був такий прекрасний бал — випускний вечір. Був
вальс, який я запам’ятала на все життя — мене запросив мій молодий вродливий
тато.
Було ще загадкове місце на вокзалі, іменоване «царською
кімнатою», куди доступ простим смертним був заборонений. Зал розташовувався
в задній частині вокзалу, який за архітектурою скидався на корму корабля.
До революції це був зал для пасажирів першого класу. Коли проїздом через
Жмеринку їхав цар (а було це двічі), він зупинявся передихнути і пообідати
(доки мінявся локомотив поїзда) саме в цій кімнаті. Пізніше в 1918 році
в цей зал верхи на коні в’їхав переможець Котовський — нова влада демонструвала
свою зневагу до старих цінностей. У часи соціальної справедливості там
розташовувався зал для депутатів Верховної Ради (щоправда, без будь-якої
ідентифікації ззовні) — нової радянської генерації пасажирів першого класу;
зупинялися там проїздом і Хрущов, і Брежнєв, і Андропов. Зал овальної форми
з великим овальним на 24 персони столом з подіумом посередині, що обертається,
на якому встановлювалися закуски — щоб зручно було кожному дотягнутися
до необхідної страви.
Тепер у цьому залі, який орендує приватна фірма, ресторан
«Імператор». Інтер’єр відтворено з максимальною точністю: двері, ліпнина,
картини. Підвіконня відшкребли від багатьох шарів фарби, і вони виявилися
на вигляд як мармурові, насправді — з пресованого воску. Щоправда, немає
вже раритетного столу (його чомусь розпиляли в 1986 році). Я поцікавилася
у господарів ресторану — чи доцільно вкладати такі гроші в ремонт, в реставрацію,
а раптом з ними не продовжать термін оренди? На що мені цілком слушно запропонували
поглянути, в якому плачевному стані перебуває великий вокзальний ресторан
— немає коштів. Отож керівництво вокзалу раде, що бодай його частина під
надійним наглядом.
Залежно від зміни вождів і політичного клімату в країні
змінювалися аксесуари оформлення вокзалу. За радянських часів він був спотворений
вторгненням деталей пропагандистсько-агітаційної мас-культури. Тривалий
час у «носовій частині» вокзалу красувалася меморіальна дошка, що сповіщала
про революційні сходки і заходи (зараз її вже зняли). Центральний вестибюль,
урочистий і суворий, було споганено гіпсовою ідилічною (якщо не сказати
ідіотичною) скульптурною композицією — два соратники Ленін і Сталін, любовно
дивлячись один на одного, сидять на лавці (очевидно, обговорюючи питання
світової революції). Ліва рука Леніна на спинці лавки, за Сталіним. Майже
в кожному місті Радянського Союзу були тоді такі шедеври. Після того як
Сталіну було оголошено анафему, Ленін залишився на самоті, розсівшись у
незрозумілій позі, на місце, що звільнилося, хотілося посадити дамочку.
Вилучення Сталіна компенсували встановленням гіпсової жардоньєрки з вазоном.
Зараз на цьому місті — міжміські телефони-автомати...
І ще прикмета радянського часу — величезне панно на сюжети
героїчних комуністичних перемог і звершень. Тут і солдати з матросами,
очевидно, в Смольному, й злиденні мужики в подертих кожухах, які з обожнюванням
дивляться на Леніна, і всі вожді на трибуні Мавзолею (причому не дуже грамотний
художник, здається, помістив разом тих, хто в часі дещо був віддалений
один від одного)... У залі чекання на тлі кумачу, що майорить, — чотири
медальні профілі основоположників — Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін. Сталіна
пізніше знову ж замалювали. При яскравому сонячному світлі це добряче проглядало.
Такі от більшовицькі фрески-трансформери. У кожної віри свої форми вираження.
Сьогодні пропагандистський антураж змінила реклама «COCA-COLA»
та періодичні заклики до голосування, що ліпляться хаотично, як попало,
будь-де. Ще новинка — більярд у ресторані для нових «жмеринських» нуворишів.
Із середини 70-х потроху почався від’їзд євреїв на історичну
батьківщину. Процес цей згодом набирав темпів, і сьогодні, на жаль, виїхали
майже всі. І в цьому процесі вокзал був головним місцем. Скільки було проводів,
прощань з надією на якнайшвидше возз’єднання ТАМ, обов’язкових сліз і смутку...
Мінялася Жмеринка, поступово втрачала свою самобутність,
перетворювалася на звичайну убогу глушину. Міняється і вокзал. Зникли раритетні
двері, їх замінили на незграбні, зроблені нашвидкуруч з принизливими ручками,
що нагадують ручки у вагонних туалетах біля унітазів. Лихі язики подейкують,
що старі двері, можливо, знадобилися для чиєїсь дачі. Нові двері так само
недоречні в приміщенні старого вокзалу, як кросівки, взуті до бального
вбрання. Протікає дах — обсипається ліпнина, блякнуть фарби. Вокзал поступово
втрачає гармонію, дедалі більше перетворюється на ерзац.
Міняється не тільки вигляд вокзалу, міняються його пасажири...
Точніше, мета їхніх поїздок. До встановлення жорстких митних правил відомі
ковбасно-м’ясо-фруктово-картопляні поїзди «Жмеринка — Москва», «Жмеринка
— Ленінград», забиті під зав’язку товаром, щодня відправлялися від вокзалу.
Під час посадки на ці поїзди навіть пройти по перону було неможливо — коробки,
мішки, баули, знервовані господарі цього багажу... Якось мені довелося
їхати в такому вагоні. Благо — до Києва лише трохи більше ніж 4 години.
Багаж був скрізь — в полицях, на всіх трьох полицях, у проходах. Як і на
чому бідні пасажири спали вночі — незрозуміло... Люди кинулися в бізнес.
Тепер, коли митний контроль став істотною статтею прибутку
держави (і чи тільки?), цей вид бізнесу став неможливим, і вокзал набув
нового значення. Він став стихійним роботодавцем для безлічі городян. І
в нього з’явилася нова і несподівана назва — чомусь манеж. А по суті він
перетворився на вульгарний базар. На тлі ледь животіючих старих заводів
із зарплатою, що часом обчислюється навіть не в десятках, а в одиницях
гривень, він залишається надійним годувальником. Поспішають до вокзалу
з усіх сторін торговці, тягнуть за собою «кравчучки», «кучмовози» зі своїм
товаром. До кожного поїзда, що проїжджає, кидаються продавці, серед яких
і працюючі інженери, вчителі, і безробітні. Пасажирам пропонується буквально
все — харчі, питво. На вибір що завгодно: і магазинні продукти (ковбаси,
сир, печиво, горілка, води), і домашні (вареники, пиріжки, картопля, тортики),
фрукти, овочі, ягоди зі своїх городів — асортимент міняється залежно від
сезону. У відчинені двері тамбурів, у вікна тягнуться десятки рук — лише
купіть... Для багатьох, на жаль, ця комерційна діяльність — єдине джерело
доходу.
І ще одна особливість вокзалу. Це, мабуть, єдине місце
в Жмеринці, де взагалі не відключається електрика. І єдине місце роботи,
де не практикується скорочений робочий тиждень. Поки що.
