Скільки часу ви приділяєте чи приділяли вихованню дітей? А скільки треба було б? Коли треба пожаліти, а коли проігнорувати чергові дитячі примхи? Де загалом золота середина, котра визначатиме, що ви — справді хороші та люблячі батьки, а ваші діти — добре виховані та готові до самостійного життя?
Мабуть, її знайти не так просто, хоча спробувати варто. Цікавим у цьому контексті нам видався досвід британців у вихованні дітей. Нещодавно Володимир Співаковський, засновник ліцею «Гранд», описав у «Фейсбуці» 16 правил, яким британські батьки обов’язково навчають дітей. Серед них — дивитись у вічі співрозмовнику; робити несподівані подарунки, навіть без приводу; під час навчання в онлайні не заклеювати жуйкою камеру комп’ютера; витрачати гроші з розумом; не повертатися додому поодинці пізно ввечері й не розмовляти з незнайомцями; відкривати пляшку шампанського і не напиватися; знати, коли треба сказати «ні», коли «так», а коли «може бути»; не запізнюватися; частіше пропонувати допомогу та дякувати; опановувати потайки нові навички; дзвонити та писати рідним, аби ті не нервували; мріяти про нездійсненне...
Наостанок Володимир Співаковський запитав у своїх читачів: а що б українські батьки додали до цього списку? Із цим питанням ми звернулися і до своїх експертів: чого варто вчити сучасних дітей, і чи лише батькам, чи спільно з учителями вести єдину лінію?
Звісно, рецепт можна удосконалювати, адже й британські традиції виховання навряд чи гармонійно ляжуть на український ґрунт. Приміром, у нас батьки розраховують здебільшого на безкоштовне навчання дітей у дитсадках та школах, у Британії ж усі дитячі садочки — приватні, школи — безкоштовні, але так звана «продльонка» вже за гроші. Розраховувати на дідусів та бабусь у догляді за дітьми у британців не прийнято. Старші люди мають право на своє життя, на відпочинок тощо, і сидіти з онуками можуть не так часто, як хотілося би батькам. Тому на поміч приходять няні, не дешеві, звісно ж.
Але чи не ключова відмінність британського виховання від українського — дітей вчать фінансової самостійності змалечку: хочеш кишенькових коштів, то зароби їх, приміром, допоможи сусідам із доставкою пошти чи прибери свою кімнату. За вищу освіту британці мають платити вже самі, без допомоги батьків (допомагає система отримання грантів).
А ще дітей у Британії загартовують — у прямому сенсі слова, коли мама може гуляти в пальто, а маля — в шортах та футболці. Крім того, матуся приходить у парк почитати книгу чи поспілкуватися з іншими жінками, ніхто не буде бігати за дітьми по гойдалках та каруселях. Правда, дитяча безпека в Британії теж на першому місці — починаючи від дитячого майданчика, завершуючи шоломами для катання на велосипедах. Іще одна відмінна деталь — батьками у Британії стають здебільшого після 30 — 35 років. А це дещо інший рівень відповідальності та усвідомленості батьківства, ніж у 18 чи навіть 25.
Звичайно ж, освітня система теж накладає свій відбиток на формування дитини як особистості. У школах Британії діє кілька обов’язкових правил — шкільна форма, участь у благодійних проєктах та соціальних роботах, наприклад, догляду за мешканцями будинку для престарілих. У навчанні, зокрема у молодшій школі, акцент роблять на вмінні самостійно здобувати знання та застосовувати їх на практиці, заняття у початковий школі проходять у м’якій та ігровій формі, коли кожна дитина розвивається індивідуально, відповідно до своїх можливостей.
І тут напрошуються порівняння із Новою українською школою. Щоб не казали скептики, що у НУШ діти забагато граються, але робота у команді, у проєктах, інтегровані уроки, уміння застосовувати отримані знання на практиці — усе це закладалося авторами НУШ. Щоправда, зараз майже ніхто з них не працює в Міносвіти, і сама реформа зі скрипом рухається що у молодшій школі, що в середній, де з наступного року учні 5-х класів мали б навчатися за нушівськими програмами. Така невизначеність ще раз підкреслює роль батьків — яку траєкторію виховання та освіти вони оберуть чи підкажуть своїм дітям, такий результат і отримаємо на виході.
КОМЕНТАРI
«ДУМАЮ, ЩО В БУДЬ-ЯКІЙ КРАЇНІ ІСНУЄ ГОЛОВНЕ БЕЗЗАПЕРЕЧНЕ ПРАВИЛО — ЛЮБИТИ СВОЇХ ДІТЕЙ»
Ольга БУЗУЛУК, завідувач сектора комунікації Головного управління Національної поліції у Волинській області:
— Перш ніж відповідати на ці запитання самій, я поставила їх своїм дочкам: 9-річній Аліні та 6-річній Діані.
Ось те, чого я їх навчаю, на їхню думку: не спізнюватися в школу, нормально їсти, вчити українську мову, красиво писати, дивитися розумні мультики й англійською мовою, багато читати, вчити іноземні мови, тренувати пам’ять, грати в розвивальні ігри, готувати їсти, складати одяг, миритися, любити близьких, гарно вчитися, частину грошей віддавати іншим, не заважати іншим, не перечити мамі.
Загалом тут є відсотків 90 правди. Останній пункт особисто мене насторожив: я, звісно, працюю над тим, щоб мати у них авторитет, але завжди дослухаюся до їхньої думки і враховую її, де це потрібно. Принаймні в нас немає такого, щоб я категорично мала рацію, і все тут. Ми завжди до всього йдемо спільно. Можливо, взнаки дається моя робота в поліції Волині, що вони так відповіли. Але це добре, що вони відповідають прямо і щиро: вони не бояться мене, не бояться, що я зроблю зауваження, не бояться нерозуміння.
Я чи не щодня їм повторюю головні речі: дбати про свою особисту безпеку, цінувати й любити себе, а також те, що я — їхня подруга, завжди допоможу, підтримаю і буду на їхньому боці.
У моєму дитинстві цього не вистачало. Цього не вистачало в дитинстві мільйонів дівчат і жінок мого віку, цього не було у наших мам і тим більше бабусь. У нас було дуже патріархальне суспільство, підкріплене стереотипами Радянського Союзу про «роль жінки» і так далі. На жаль, подекуди з цим доводиться боротись і нині. У Великій Британії цього немає — це зрозуміло. Наприклад, цьогоріч мені вдалося зламати традицію вітати лише хлопчиків 14 жовтня, адже це День захисників і захисниць України. Довелося провести цілу медіакампанію, але ні в 1 класі Діани, ні в 4 класі Аліни не вітали лише хлопчиків, і це моя перемога.
Звісно, мої діти знають про війну, про участь жінок у Збройних силах України, вони брали зі мною активну участь у Революції Гідності: з маленькою Аліною я ходила на Майдан, а коли Діані виповнилося три тижні, почала працювати волонтеркою в проєкті «Меценати для солдата» (ми допомагали сім’ям загиблих на сході України).
Тобто дітей виховую в дусі патріотизму: у Великій Британії це навіть не обговорюється, а в нас, на жаль, це багато в чому залежить від батьків, бо не завжди середовище і школа цього навчать правильно. Навіть шкільні книжки не завжди коректно трактують ті чи інші сторінки історії України, а що вже говорити про звичайних людей.
Також виховую їх у дусі професіоналізму: ми багато говоримо про майбутню роботу, ким би вони хотіли бути, я навчаю їх фінансової грамотності, де беруться і як тратяться гроші. Вони розуміють, що мама виховує їх одна і не завжди має кошти, аби придбати те, що вони хочуть. Але воно і не потрібно. Це розуміння є, є усвідомлення, що можна тратити, але потрібно і вміти заробити.
Але головне — це порядність. Я завжди кажу їм: головне — бути Людиною. До прикладу, вони дуже люблять природу, навколишнє середовище, все живе на Землі. Те, що Аліна хоче стати захисницею водного світу, а Діана — мати притулок для тварин, свідчить багато про що. Щоправда, я завжди додаю, що треба ще й заробляти, бо на одному волонтерстві не проживеш.
Але орієнтири, гадаю, надаю правильні. Також важливо — це власний приклад, який подаєш щодня. Виховання — це тяжка щоденна кропітка праця. Я бачу, як вони повторюють чи наслідують мене в певних речах та процесах, і здебільшого я цим задоволена. Вони вміють правильно сформулювати відповіді на запитання, комунікабельні й не бояться відеокамер, мають широку уяву без кордонів. Все це я розвиваю і примножую.
Хочу прищепити і дати їм те, чого не було в моєму майже радянському дитинстві. Зараз багато свободи та волі, зокрема в інтернеті. Це також потрібно вміти фільтрувати. Працюючи в поліції, я бачу, як часто діти стають жертвами кіберзлочинців, і своїх я вмію застерегти, роблю це щодня. Інформаційна безпека дуже важлива. Це ж неважко — встановити батьківський контроль на перебування дитини в інтернеті. У моїх — це до 1,5 години на день. Гадаю, це всесвітня проблема зараз: куди не зайдеш, скрізь діти сидять у телефонах, це повсюдно. Мої такого не роблять, хіба можемо переглянути фотографії в черзі у поліклініці або вони можуть помонтувати якесь відео, адже ведуть власний youtube-канал.
Загалом, я думаю, що і у Великій Британії, і в Україні, і в будь-якій іншій країні існує головне беззаперечне правило — любити своїх дітей. Там, де любов, там і самопожертва, і бажання створити якнайкращі умови для всебічного розвитку, і вболівання, і підтримка, і розрада. Дуже часто бачу картини, як батьки знущаються з дітей, і покарання за це в нас мізерне. Стаття 184 КУпАП — це лише попередження чи штраф. А якщо стається щось серйозне, потрібна маса процедур і експертиз, аби все довести до пуття. Діти в нас дуже знецінені, тисячі дітей у дитбудинках та інтернатах, інститут усиновлення не працює належним чином, люди здебільшого бідні й злі і не розуміють важливості захисту дітей. Поліція часто безсила через недолуге законодавство, профільні служби працюють часто неналежно і не виконують сповна своїх обов’язків, головний з яких — профілактика. Набагато ж легше не допустити вчинення наруги над дитиною, ніж потім розбиратись у наслідках. Тут мають працювати спільно всі: і служби, і освіта, і сусіди та близькі.
До цього в нашій країні ще, на жаль, далеко. І я тішуся, коли схожі випадки дійсно вдається попереджувати: у нас в поліції питання дітей завжди в пріоритеті, але ми маємо знати про певні проблеми, тоді й буде відповідне реагування.
«КРЕЙДА І ДОШКА ВЖЕ НЕ СПРАЦЬОВУЮТЬ»
Наталія ПІДЛІСНА, директор комунального закладу «Загальноосвітня школа I-III ступенів №8 Вінницької міської ради»:
— Іноді складається враження, що наша українська школа постійно змінюється. Нові запити, вимоги, реформи — все вимагає нових підходів. Та головне, на мою думку, змінюються діти, їхні погляди та думки зовсім не такі, які були ще вчора, і ми, дорослі, часто не встигаємо за ними, не розуміючи потреб, бачень і бажань. Чому так відбувається? Питання риторичне. Як на мене, педагогам важко з багатьох причин: заангажованість, низька мотивація, професійне вигорання, небажання щось змінювати, адже і так можна. Але крейда і дошка вже не спрацьовують! Тепер головне — це мотивація дитини та надання їй розуміння і відповіді на запитання: «Для чого мені це все?».
Для сучасного вчителя недостатньо просто читати параграф підручника або зчитувати презентацію. Тепер маємо розмовляти з дітьми на будь-яку тему, навіть не по темі уроку. А якщо налаштуватись і кожен шкільний день починати з посмішки та зацікавленості, що відбулося в житті, як настрій, що засмучує, напевно, після цих питань дитина буде розкутіша, а головне — відчуватиме довіру. І от тоді, як кажуть, «можна гори звернути». Так, професіоналізм, знання не можна відкидати, без них ніяк, але все ж розпочинати стосунки на рівні вчитель-учень варто з емоцій, довіри та віри. І вже на цьому тлі виховувати лідерів, патріотів та інноваторів (як і говорить Концепція НУШ).
Поруч із цими викликами маємо ще один — дистанційне навчання. З одного боку, воно позбавляє всіх учасників освітнього процесу живого спілкування, яке не може замінити будь-яка електронка, інтернет і навіть штучний інтелект, про який трублять чи не з кожного чайника. З іншого боку, саме дистанційне навчання поставило крапку над дилемою про потрібність чи непотрібність для вчителів знання з комп’ютерної грамотності та медіаграмотності. Тепер навіть той педагог, який має за спиною десятки років стажу, без цих нових знань уже точно не зможе працювати у школі. А ще саме дистанційне навчання дає розуміння того, як можна навчити цінувати час одне одного, і що навчання це не лише розповідь учителя, а ще й багато джерел, до яких можна звертатися та самостійно опановувати той чи інший матеріал. На сьогодні українська школа ще не готова перейти до тотальної «дистанційки». Як на мене, все має бути дозовано: очне та дистанційне навчання мають «співати» у гармонійному дуеті.
Тому якщо говорити про ідеальну школу, то, у моєму баченні, це безбар’єрний заклад, доступний для всіх. Це школа з гарним матеріально-технічним забезпеченням, школа, де всі учасники освітнього процесу разом приймають рішення, досягають перемог, які вмотивовані й потрібні. Школа, в якій освітні програми навчання позбавленні зайвого, а націлені на справжній діяльнісний та профільний підхід. Як цього досягти? Починати треба з підняття престижу професії педагога. Коли держава зуміє створити такі умови, щоб конкурс в педагогічні виші становив кілька людей на місце (а не зі 110-ма балами з математики вступати на фізмат). Коли школа буде забезпечена усім необхідним (бо виходить так, що на всіх каналах розповідають про готовність ЗОШ до «дистанційки», а насправді — це старенький ноутбук, який ледве дихає). На щастя, українська школа ще має хороший педагогічний кістяк — це висококваліфіковані, самодостатні, конкурентоспроможні вчителі, які за належної мотивації можуть підняти на високий щабель нашу освіту і підготувати дітей до життя в сучасних інформаційно надскладних умовах.
Підготували: Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
