Ще рік-півтора — і сімейна медицина в Україні стане реальністю. Кадрові перестановки в Міністерстві охорони здоров’я та настрій його нового керівника примусили лікарів усерйоз над цим замислитися. Наприклад, на нещодавньому з’їзді педіатрів останні не приховували, що категорично проти розширення рядів, а також прав і обов’язків медиків загальної практики. Як висловилися делегати з’їзду, лікувати дитину, яка не може розповісти про своє самопочуття, і людину похилого віку, яка ставить собі самостійно десяток діагнозів, — трохи різні речі. Водночас до сімейного лікаря повинен звертатися і старий, і молодий. А отже, йому одному доведеться розбиратися в специфічних дитячих хворобах, вникати в тонкощі геронтології і навіть доглядати жінку під час вагітності. «От і скажіть, чи реально на належному рівні засвоїти такий масив знань», — цікавляться педіатри.
Зрозуміло, незгідні з «сімейним курсом» були завжди — всі 18 років, скільки про нього говорять. А дискусії на цю тему активізувалися після того, як новий міністр Микола Поліщук поділився своїми планами. Як він заявив в інтерв’ю «Дню», «уже найближчим часом програми для вищих медичних навчальних закладів будуть розроблені таким чином, щоб усіх студентів готували як лікарів загальної практики. А на вузьку спеціалізацію йшли лише в тому випадку, якщо на неї буде вакансія». Крім того, з огляду на потреби сфери, слід перепідготувати і «дорослих» лікарів. А деяких, на жаль, скоротити.
Усе це справді необхідне. І сімейна медицина — аж ніяк не винахід України. Швидше, навпаки — вимога Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка вважає, що ефективність — це насамперед потужна система так званої первинної допомоги. На неї, наприклад, у європейських країнах відраховують 20— 30% коштів, і саме в ній задіяна більша частина всіх медпрацівників. Базується така структура виключно на попиті. У середньому, за підрахунками фахівців, із тисячі чоловік у 750 протягом місяця виникають ті чи інші проблеми зі здоров’ям. Лише дев’ятьом необхідна госпіталізація, п’ятьом — допомога вузького фахівця, а одному — консультація у високоспеціалізованому центрі. Усім іншим цілком вистачить кваліфікованого лікаря широкого профілю. Недивно, що в США «сімейні» та «загальні» фахівці, по суті, контролюють 70—80% усіх витрат на охорону здоров’я. А на рівні первинної медичної ланки починаються та закінчуються 90% усіх випадків.
В Україні ж усе з точністю до навпаки. 50—60% проблем пацієнти вважають за краще вирішувати, скажімо, в кардіологів, отоларингологів, невропатологів — іншими словами, у вузьких фахівців. До того ж, останніх у нас учетверо більше, ніж лікарів первинної ланки. Звідси, переконані експерти, й неощадливе використання й без того мізерних коштів. До медика приходять в останній момент, оскільки той, хто може вчасно проконсультувати або перенаправити до іншого фахівця, відсутній. Складні та запущені випадки вимагають дорогого стаціонарного лікування. Не кажучи вже про те, що невчасність медичної допомоги та складний доступ до неї збільшує потенційну смертність на 16%.
Сьогодні сімейна медицина в Україні існує лише в рамках експерименту. Перетворити її на норму не дозволяють щонайменше два чинники: закони та самі лікарі. У першому випадку, каже завідувачка кафедри соціальної медицини організації й управління охороною здоров’я ДДМА Валерія Лехан, треба створити економічну базу, яка б зацікавила медиків. Хто захоче нести колосальну відповідальність і часто працювати в складних умовах українського села за 300—400 гривень? Очевидно, вважає експерт, необхідно надати сімейним лікарям певні пільги, можливо, полегшити їхню долю у вирішенні житлового питання. Але найголовніше — це фінансування. Сімейний лікар або їх група повинні отримувати від держави гроші та самостійно вирішувати, на що їх витратити. Саме так, на її думку, формуватиметься зацікавленість медика в здоров’ї пацієнта — чим менше знадобиться медичних втручань, тим більше грошей залишиться на обладнання, медикаменти і, нарешті, прибуток. Тобто, профілактика, про яку так багато говорять, стане основою роботи сімейного лікаря. Щоправда, для цього їм потрібна самостійність. «Сімейних лікарів треба зробити суб’єктами підприємницької діяльності, природно, попередньо підготувавши до адміністраторської роботи», — вважає В. Лехан. Але поки що централізована директива відсутня. Звідси — бути чи не бути сімейній медицині, по суті, вирішують місцеві органи влади.
Ще складніше, ніж ухвалити закони, подолати опір лікарів. Впровадження сімейної медицини здатне викликати скорочення до 90 тисяч вузьких фахівців. Такі реформи, звісна річ, їх не влаштовують. Ось і виходить, що, попри створення центру перепідготовки лікарів і відкриття «сімейного» факультету в академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, дефіцит у фахівцях залишається значним. За найменшими оцінками, потрібно понад 20 тисяч осіб. І це притому, що в потенційні сімейні лікарі вже «записали» близько 19 тисяч терапевтів і педіатрів.
Утім, успішні втілення теорії на практиці вже є. Наприклад, кілька років тому в місті Комсомольське Полтавської області з’явилися приватні сімейні лікарі. Маючи ліцензію МОЗ, вони працюють на замовлення місцевих органів управління. З останніми в лікаря укладений договір, у якому чітко зазначається, які саме послуги він повинен надавати. Попри те, що з місцевого бюджету на одного пацієнта виділяють усього 1,68 грн. на місяць, кошти вдається знаходити. По-перше, не передбачені договором послуги автоматично стають платними. А по-друге, в сімейного лікаря відкритий рахунок у банку, куди різні добродійні організації можуть перерахувати гроші. Як підрахували експерти, за 4 роки роботи сімейних лікарів у Комсомольському на третину скоротилися виклики «швидкої», вдвічі зменшилися обсяги госпіталізації, і близько 90% пацієнтів почали та закінчили своє лікування в «загальних» фахівців.
Є, щоправда, одне «але». Як вважає головний лікар Макарівської амбулаторії сімейної медицини Юрій Габорець, таких оптимістичних результатів найближчим часом можливо досягнути лише в невеликих містах. «У них відсутня традиція звертатися до вузьких фахівців, тому в кваліфікованого лікаря на периферії набагато більше шансів стати справжнім «адвокатом сім’ї в білому халаті», — каже Ю. Габорець. За умови, звісно, якщо за адміністраторські турботи та відповідальність буде передбачена адекватна винагорода. В іншому випадку сімейна медицина проіснує в Україні дуже недовго. Твердження це аж ніяк не огульне. Наприклад, якщо ще кілька років тому лікарі навчально-практичного центру сімейної медицини Дарницького району столиці палали ентузіазмом, то сьогодні вони вважають за краще підшукувати собі прибутковіші місця роботи. На щастя, на пацієнтах це не позначається. Сучасне обладнання, відсутність черг, кваліфіковані медсестри, які беруть на себе більшу частину діагностики... Головний лікар центру Юрій Сміщук переконаний: «щоб зігнути, необхідно перегнути» — радикальні заходи зараз просто необхідні, інакше «плюси» та «мінуси» сімейної медицини обговорюватимуть ще 18 років. «Насамперед, треба перестати розділяти відповідальність за здоров’я пацієнта й управління ресурсами, — вважає Ю. Сміщук. — Розподіляючи кошти самостійно, лікарі зроблять усе можливе, щоб їхній підопічний не захворів. А якщо таке й трапиться, то лікар ночами вивчатиме сучасну медичну літературу — щоб не перераховувати гроші на повторну, спеціалізовану та дорожчу медичну допомогу». А зараз виходить, що державна сімейна медицина недостатньо ефективна, а приватна продовжує залишатися нерентабельною. Оплата оренди та комунальних послуг приватними сімейними лікарями за відсутності бюджетних коштів суттєво збільшує собівартість медичної послуги. Водночас, як показує практика, масово платити «за подвійним тарифом» українці ще не здатні. Словом, сьогодні «сімейні» приватники, як вони самі зазначають, можуть вижити хіба що за рахунок співпраці зі страховими компаніями.
Але попри всі труднощі, експерти переконані: поки поняття «сімейний лікар» ще себе не дискредитувало, треба негайно щось робити. «Нехай спочатку сімейні лікарі вирішуватимуть не 90% усіх проблем зі здоров’ям, а 60 або 70%, — каже В. Лехан. — Нехай їх буде менше, ніж того вимагають європейські стандарти...» Зрушити з мертвої точки, на думку В. Лехан, допоможе лише зацікавленість медиків. Тільки вона, без втручань «зверху», збільшить кількість сімейних лікарів, і тільки вона примусить їх постійно підвищувати свій професійний рівень.
КОМЕНТАРІ
Євген БРАУН, кандидат медичних наук, хірург-онколог:
— Для того, щоб впровадити сімейну медицину, крім коштів, потрібні кадри та місця. Необхідно чітко усвідомлювати: сімейний лікар повинен орієнтуватися в дуже великому спектрі питань — аж до надання елементарної хірургічної допомоги. Таких людей на сьогоднішній день немає. Тому стратегічно питання сімейної медицини ставиться вірно, але тактика його рішення, схоже, ще відсутня. До того ж багато вузьких фахівців не до кінця розуміють, що піде слідом за новаціями — їм здається, що сімейний лікар залишить їх без роботи. Це не відповідає дійсності. Адже, виявивши, скажімо, пухлину, сімейний лікар обов’язково відправить свого пацієнта до онколога, а якщо камені в нирках — то до уролога. Навпаки, сімейна медицина дасть можливість вузьким фахівцям більше заглибитися у свою сферу. Повірте, роботи вистачить всім. Що стосується онкології, то сімейна медицина могла б істотно знизити смертність від раку. За даними американських вчених, 80% всіх онкологічних захворювань викликано генетичними порушеннями. Спостерігаючи всю сім’ю, лікар знатиме: чи були в роду випадки раку. Якщо так, то звертати на цю сферу більшу увагу. Звідси — профілактика і раннє виявлення злоякісних пухлин, за що постійно ратують онкологи.
Валентин ШУМАКОВ, професор, керівник відділення інфаркту міокарда і відновного лікування Інституту кардіології ім. Стражеско:
— Я дуже скептично ставлюся до ідеї впровадження сімейної медицини, оскільки не уявляю собі, як вона може втілитися в життя. Нещодавно вийшло розпорядження Міністерства охорони здоров’я про скорочення підготовки вузьких фахівців і, відповідно, збільшенні набору на «загальні» спеціальності. Це все добре, адже сімейні лікарі не зможуть працювати на голому місці. Для того, щоб вони виконували всі функції, які їм мають намір відвести, необхідне оснащення. Кабінет сімейного лікаря повинен складатися з кількох кімнат, йому необхідна машина і нормальний телефонний зв’язок. Більш того, йому потрібен кардіограф, апарат УЗД, стоматологічне і гінекологічне крісла. Звідки візьмуться гроші на все це? Без оснащення про адекватну діагностику не може бути й мови, а значить і поняття сімейної медицини себе дискредитує.
