Інститут історії України Національної академії наук — провідна державна установа уже понад 25 років інститут очолює знаний не лише в Україні, а й поза її межами історик, академік НАН України Валерій Смолій. Коло його обов’язків є дуже обширним. Це — висунення, просування й координація наукових проєктів з обсягу майже всіх епох і періодів нашого минулого: від історії Давньої Русі-України до новітньої історії країни вже за доби незалежності.
Та поза тим, як і кожного історика, академіка В.Смолія хвилює інтелектуальний продукт, який постає в процесі тривалих і копітких студій. Ідеться про цінні, часом справді унікальні книги, які, попри різного роду проблеми, перешкоди, зокрема й фінансові негаразди, постійно готує та публікує інститут (ми стараємось розповідати читачам «Дня» про кожну таку змістовну видавничу новинку).
1 січня 2020 року Валерію Андрійовичу Смолію виповнюється сімдесят років. Кореспондент «Дня» зустрівся з шанованим ученим й обговорив із ним у стислому й «компактному» форматі ключові проблеми та виклики, що постали на обширах сучасної української Кліо.
1. Фаховий історик — не є звичайним автором-дописувачем, а є інтелектуалом із оригінальним світобаченням, високою дослідницькою культурою та власним розумінням минувшини.
— Шановний Валерію Андрійовичу! Почнемо з дещо, можливо, нестандартного «запитання»: історик-професіонал, на вашу думку, це «звичайна», якщо так можна висловитись, людина, чи йому мають бути притаманні якісь специфічні риси? Якщо так, то які?
— Гадаю, що такі риси є. Ризикну висловити думку, що фаховий історик — не є звичайним автором-дописувачем, а є інтелектуалом із оригінальним світобаченням, високою дослідницькою культурою та власним розумінням минувшини. Це учений, який уявляє, осмислює, конструює та репрезентує як процес розгортання цивілізацій і культур, так і роль історичної людини у відмінних середовищах і різних зрізах історії. Крім того, професійний історик розуміє, бачить і навіть відчуває місце людини в мінливому коловороті різних історичних епох. Отже, коли йдеться про професіонала, то маємо на увазі не так особистість із відповідною фаховою підготовкою, тобто певним дипломом, а ученого-мислителя, який може трактувати й оцінювати не окремі факти, події, а широку, різнобарвну та суперечливу палітру минувшину.
Ба більше, учений такого масштабу має бути спроможним створити високоякісний інтелектуальний продукт, який буде конкурентним, наголошую, в просторі соціогуманітарного знання. Тому фаховий історик це — не лише адепт Кліо, а учений-гуманітарій, який уживає міждисциплінарні дослідницькі стратегії, пізнавальні новації й інструменти, що походять із різних сфер як «чистої історії», так і мало не всіх гуманістичних і суспільних дисциплін. Звісно, такі критерії доволі жорсткі та високі, але без цього — ніяк.
— Певною мірою особисте запитання. Як ви стали істориком, які чинники сприяли вибору саме такої професії?
— Мабуть, не можна стверджувати, що буквально з малих років прагнув стати саме істориком. Це було б неправдою. Зацікавлення історією поставало на кшталт послідовної еволюції. Все розпочиналося з захоплення доброю художньою літературою, історичними романами (приміром, блискучими творами Михайла Старицького), спадщиною Пантелеймона Куліша (хоч і дещо пізніше, бо в 50-ті та в першій половині 60-х років цей автор був заборонений). Ці твори продукували одну з найважливіших рис, які потрібні історику — колоритну та багатоманітну уяву, щоби скласти загальну картинку минувшини.
Був — може це здатися дивним — ще один автор, який стимулював мій інтерес до історії. Це — Михайло Стельмах, колись знаменитий письменник, а нині — вже призабутий, як нині модно казати, «відкинутий на маргінеси». Я вважаю його творчість явно недооціненою. На перший погляд, класик «соцреалізму», але ж, крім унікально чистої народної української мови (а за тих часів — це вже неабияка цінність), з його творів постає строката й трагічна українська історія ХХ століття. Неприкрашена, сувора, проте така, якою вона була чи уявлялася. Перечитайте «Чотири броди», «Правду і кривду», зрештою, «Кров людську — не водицю» — і переконаєтесь у цьому.
До речі, приклад Михайла Стельмаха як інтелектуала радянської доби є показовим, оскільки демонструє те, що не можна осмислювати особистість у історії в якомусь одному ракурсі. В цьому незрівняна чарівність, привабливість історії, що постійно відкриває інші площини, контексти, перспективи, можливості. Щоправда, це потребує мозольної та виснажливої праці, щоби ці риси й образи проступили, відкрилися, постали перед очима.
Та повернемося до нашої розмови... Доволі часто мені спадає на думку, що вірять письменникові чи митцю значно більше, аніж фаховому історикові. Зауважу, що свого часу я був науковим консультантом таких відомих романів, як «Я, Богдан» Павла Загребельного та «Яса» Юрія Мушкетика. Тож можу подивитися на, так би мовити, творчу «майстерню» історичної белетристики незаангажованим оком...
2. Я переконаний, що сукупність фактів історії дає можливість об’єктивно підійти до реконструкції правдивого історичного процесу.
— Стверджують, що всі ми зараз вступили в епоху «постмодернізму», ба більше, в епоху «постправди». І що це, безумовно, впливає і на історичну науку та на тих, хто нею займається. Як гадаєте, чи існує сьогодні об’єктивна беззаперечна правда історії — чи це вже лише міф?
— На мою думку, ми в цілому пережили епоху «постмодернізму». Вона зачепила нас не так сильно, як можна було очікувати. І дякувати Богу. Хоч певний вплив тут, звичайно, був. Звісно, не варто повністю ігнорувати постмодерністські впливи, проте доречно їх сприймати критично, передусім включати в ширші культурні, пізнавальні, гуманітарні контексти.
Щодо історичної «правди», то це архаїчне уявлення. Гадаю, що сукупність фактів історії, підтверджених репрезентативними джерелами, дає можливість більш-менш адекватно й об’єктивно реконструювати минувшину. Втім, варто взяти до уваги, що історичне та загалом соціогуманітарне знання є варіативним і версійним за своєю природою, себто продукує певний простір інтерпретацій, тлумачень, прочитань.
Однак, наголошую, йдеться про варіативність сперту на відповідні дослідницькі стратегії та фактографічний матеріал, а не про кон’юнктурні й новомодні версії т. зв. експертів-аналітиків, які легковажно вважають себе фахівцями з усіх періодів й епох національної та світової історії, погугливши годинку у всесвітній мережі. Тим паче, доцільно враховувати, що кожна історична людина репрезентує окремий і своєрідний світ минувшини, який осягнути можна лише в процесі багаторічних студій. Недаремно ми часто-густо кажемо про колег, що він / вона блукає в просторі античності, Давньої Русі, України-Гетьманщини чи доби національно-визвольних змагань. Це — неповторні, унікальні, барвисті і дуже цікаві світи історії, що приваблюють і збуджують уяву, але разом із тим потребують коректної, виваженої, фахової оцінки.
3. Творчий підхід. Саме в такий спосіб ми зможемо інтегруватися в європейський гуманітарний простір.
— Якими на ваш погляд, є ключові, засадничі проблеми, що постають наразі перед українською історичною наукою?
— Як на мене, історикам сьогодні вкрай необхідно продукувати чи творити сучасний інтелектуальний продукт, на рівні вимог і викликів ХХІ століття. Варто працювати над понятійним апаратом, застосовувати новітні стратегії, орієнтуватися на сучасні пізнавальні взірці, експериментувати й шукати власну манеру, оригінальний стиль викладу, постійно коригувати та оновлювати проблеми і сюжети своїх студій.
Та маю висловити і застереження. Звісно, сучасна західна історіографія має вагомі здобутки й досягнення, які багато-хто вважає взірцевими. Та постає питання: чи доцільно механічно, сліпо, бездумно та блискавично копіювати ці концепції, що постали на іншому соціокультурному ґрунті, в іншій культурній та інтелектуальній атмосфері? Адже будь-яка копія на ниві пізнання, апріорі є гіршою, ніж оригінал... Відтак із певним скептицизмом сприймаю механічні спроби застосовувати західні конструкти, точніше одягнути нашу минувшину у вестернізовані шати. Це не означає, що нам не варто сприймати та вживати ці концепти, стратегії, методики, зразки. Але як? Передусім доречно зіставити їх із нашим матеріалом, зокрема подивитися як це «працює», замислитися щодо їхньої адаптації, запропонувати власні новації до західних концептуальних пропозицій і, врешті-решт, підготувати та представити власний високоякісний інтелектуальний продукт! До того ж новітня історична доба драматично актуалізує й загострює пошуки щодо репрезентації нашого місця на культурній та інтелектуальній мапі світу. Залишити позначку на цій мапі можна лише власним, а не скопійованим або запозиченим інтелектуальним продуктом.
4. Історик завжди перебуває в трикутнику: влада — учений — суспільство.
— Не можу не запитати вас про ставлення до радянської спадщини. Ваш погляд на цю проблему як історика.
— Доцільно виходити насамперед з того, що радянська спадщина об’єктивно існувала та де-факто існує, хоч і в зміненому вигляді і нині. І ставитись до неї треба спокійно, виважено, критично, без надмірних емоцій й ідеологічних крайнощів, як до вислідів відповідного часу. Ту джерельну базу, якщо вона достовірна та більш-менш репрезентативна, варто використовувати. Складніше зі студіями чи текстами, в яких обов’язково містився ідеологічний пласт, який треба вирізняти чи принаймні адекватно оцінювати. Проте доробок низки учених, як Федір Шевченко, Олена Апанович, Олена Компан та низка інших істориків, які творили в радянські часи, це добра творча спадщина, хоч із відбиткою радянського часу, яку ми маємо зберігати, осмислювати та шанувати. Врешті, варто без недомовок означити, що радянська доба — це минувшина.
— Історик і влада. Як ви прокоментуєте цю проблему й породжені нею відповідні колізії?
— Річ у тім, що історик завжди перебуває, хоч-не-хоч, у трикутнику: учений — влада — суспільство. Звісно, на плоди його праці впливають суспільні запити, культурні настрої, медійна й інформаційна кон’юнктура. Це, мабуть, неминуче. Влада потребує знань і навичок історика з метою створення нової ідеології, виховання патріотизму, розв’язання болючих проблем радянського минулого (репресій, чисток, голодомору, воєнних втрат і прорахунків, переслідувань інакомислення часів «розвиненого соціалізму» чи т. зв. застою), а також і боротьби за «давню спадщину». Принциповим досягненням наших часів є те, що, співпрацюючи з владою, сучасний український історик не відчуває колишнього ідеологічного чи то адміністративного тиску з боку владних структур, а радше — відчуття відповідальності за свої дії і слова в такий непростий для країни час.
Та хочу застерегти з огляду на різноманітні медійні, комунікативні ролі сучасного публічного інтелектуала, передусім обов’язок історика — бути чесним. Історику варто повсякчасно думати про те, який інтелектуальний спадок дістанеться нащадкам — причинкові дописи, кон’юнктурні тексти, сірі, невиразні студії чи самобутнє історичне письмо з науковими образами й авторською концепцією осягнення минувшини.
