Вагон електрички був майже порожній, але чоловік, який ввійшов на полустанку, чомусь сів навпроти мене. Поглянувши на нього, — чоловік був звичайний і навряд чи мав стосовно мене погані наміри, — я продовжував читати.
— Пробачте, спитав він незабаром (російською, як у нас зазвичай), — у вас почитати не знайдеться?
— Знойдзецца, — відкрив я сумку, відзначивши промайнулий на його обличчі майже невловимий порух душі — мабуть, реакцію на білоруське слово, несподіване на вустах людини міської. До таких випадків мені давно вже було не звикати.
— Я, знаєте, — сказав незнайомець, — і сів біля вас тому, що зауважив, що ви читаєте. Подумав, може, і мені що-небудь підшукаєте.
— Калі ласка, — простяг я йому книжку.
Тепер він зі здивуванням підвів очі, зрозумівши, що і до цього не недочув.
— Візьміть, — повернув він згодом книжку. — Дякую.
— Не сподобалася?
— Я білоруською не читаю, — глухо відповів чоловік і зібрався вже було перевести свій погляд у вікно, як раптом вистрілив у мене запитанням:
— А ви завжди так розмовляєте?
— Якщо не з приїжджими, то так. А самі ви, здається, білорус?
— Білорус. А яка взагалі різниця? Що білоруси, що росіяни. Навіщо нам ділитися, якщо ми всі: росіяни, білоруси, українці — один народ. І мова наша, книжки ці — навіщо? Ви що, пісьменьнік?
— Ви вважаєте, рідна мова в нас одним лише письменникам потрібна?
— А кому ще? Вчителям якимсь, вченим — філологам та історикам. Не ображайтеся, але даремно це — підтримувати чахле життя в тому, що давно відмерло і без нього можна спокійно обійтися. Витрат буде менше. На одні вивіски скільки грошей викидають. Краще б старикам підкинули.
— Щодо стариків сперечатися не буду. Хоча ще треба спитати в них, без чого їм можна обійтися. Ви настільки впевнені, що народу можна жити без своєї мови? НАРОДУ. З його історією, культурою. Пам’яттю.
— Слова. Цей народ, як, проте, і безліч інших, без багато чого обійдеться. Ви йому щось реальне дайте.
— Хліба і видовищ?
— А хоч би й так. Слід зважати на наявні обставини. І особливо в такому народі, як наш, — можна сказати, вигаданому.
— Ви багато чого не знаєте про цей, як ви сказали, вигаданий народ. — Я відчув, як у горлі застряє клубок. — Про цей, пробачте, обтятий історією великий народ. Та він…
— Можливо, — обірвав мене чоловік. — Тільки знати вже не хочу нічого. Переписувалися б краще на росіян, якщо вже так сталося, що обтяли нас, за вашими словами, та й закінчували тяганину. А то немов пораненого коня ніяк не наважимося пристрелити, — раптом здивував він мене зміненим голосом. — Щоб не мучився.
— Чому ви так налаштовані? — запитав я тихо, відчувши, що не все так просто в душі цієї людини.
— Чому? А ось послухайте, що я розповім, то, може, й зрозумієте. Палите?
Ми вийшли до тамбура.
— Народився я в Мінську, — розпочав він одразу, щойно закурив, — але батьки віддали мене на виховання в село, до бабусі. А назад забрали, коли підійшов час іти до школи. Як я хотів до міста, мріяв про нього, — адже ми, сільські хлопчаки, такі один одному про нього байки розповідали! А коли виявився в цьому найомріянішому, ніколи не баченому місті… Ну, не те щоб ніколи — батьки забирали мене до себе іноді, — але все одно я місто це майже не бачив: жили ми в приватному секторі. А головне — коли я в місті недовго бував, то від батьків не відривався, так за ними встигав скучити. Так що не знав я ні міста, ні хлопчаків міських. Так от, коли я приїхав до цього самого міста до школи готуватися, то пішов того ж дня шукати собі друзів. І коли заговорив із міськими хлопчаками, відразу почув сміх. Регіт. Пальцями на мене показували. А сміялися вони над тим, як я розмовляв. З мови моєї сміялися, якою розмовляла зі мною моя бабуся, друзі, такі самі, в принципі, хлопчаки, як і ці. У них ігри однакові були, адже жили ми в цьому місті так само, як у селі. Річка поруч, луг… Минав час, і як я не підлаштовувався до сусідських хлопчаків, тільки сміх і чув: «Колхозник!» Відразу Лаптєм мене прозвали. Хоч і мова в приватному секторі, та ще тоді, самі знаєте, яка з неї російська. Мої батьки, продавщиця і токар, узагалі чистою білоруською розмовляли. І, до речі, сміялися першими не однолітки, а ті, хто старший, а молодші — за ними вслід. Тицяли на мене пальцем, тицяли — і натицяли між нами стіну. Батьки заспокоювали мене: тепер ти повинен навчитися розмовляти так, як потрібно в місті. Розумієте — повинен, як потрібно! Повинен подолати те, через що мене, дитя семирічне, у багнюку заштовхнули, — мову, якою я до цього спокійно з усіма розмовляв! Запитую: а чому мене не намагаються зрозуміти — адже я намагаюся вивчати їхні слова? Тому що є мова сільська і мова міська, і в місті по-сільському не говорять. А ви чому по-міському не вмієте? Та ми, синку, з такими, як самі, і говоримо. А тобі вже треба вчитися по-міському. Але не міг я, малий, зрозуміти, що тут, у місті, з мовою цією робиться. Я і слова такого не знав — «мова», мова. Просто говорив — і все. Зрозумів я тільки, що потрібно вчитися розмовляти культурно. Тільки де я мав учитися? До хлопців дороги вже не було. Коли зустрічався з ними, то намагався відповідати на їхні запитання коротко: «Не хочу», «Не знаю». А вони однаково сміялися — над акцентом моїм!
Тут я, автор, пригадав прочитане нещодавно в мінській газеті. В описі особливих прикмет небезпечного злочинця вказувалося: розмовляє з білоруським акцентом. І це на Білорусі! В Україні, крім Західної, хоча й існують проблеми з рідною мовою, до акценту все ж не доходить. У ній це, мабуть, дико собі уявити.
— Увесь час я проводив надворі, в саду та на лузi. Точніше, біля нього. Там, біля річки, в очеретах, я знайшов місце, де міг гратися в свої самотні ігри. Сам від себе ховався, сам себе і шукав. Нарешті настали шкільні дні. Я йшов у новий світ, сподівався, що знайду там друзів — не всі ж тут, у місті, такі, як сусідські хлопчаки. Але і в школі, як і на вулиці, я зустрів сміх. Все та сама мова , все той самий акцент. А потім і більше. На перервах обступлять мене і все допікають запитаннями, а то й примушують щось розповідати. Ну, наприклад, про те, як я допомагав бабусі пасти корів. А я, дурень, нерозумний, із самого початку сам їм усе розповідав — ішов назустріч. Зустрілися. Одразу Пастухом прозвали. І всі слова мої перекривлюють і — акцент, акцент! Які тут уроки?! Дурнішого за мене нікого в класі і близько не було. По сім двійок за три уроки отримував. Навіть вчитель фізкультури мучився зі мною. Коли він говорив: «Ліворуч!» — я повертався праворуч. Клас зі сміху рачки лазив. Одного разу терпець увірвався, і я, захлинаючись плачем, попросив батьків відправити мене назад, до села — там також школа є! Ну, не міг я більше чути цього сміху на перервах, а на уроках усвідомлювати свою дуракуватість. Нарешті я, зовсім затурканий, зметикував, що потрібно зробити, щоб врятуватися від цієї напасті — школи. Сховав усе, з чим ходив до школи, в таємному місці в очеретах. Тільки одна форма на мені і залишилася. Встиг уже зрозуміти, що батьки ледве зводили кінці з кінцями, а отже, на нове шкільне барахло грошей у них не вистачить. Сам, думаю, вчитимуся в очеретах у своїй справедливій школі — ручка, чорнило є, як-небудь вивчуся. Батькам сказав, що все втопив. Розлючений батько гримнув кулаком по столу: «Все. Досить. Натерпілися з цим, чорти б його забрали… навчанням. Цей бовдур до школи більше не піде. Нехай іде зі мною на завод. Там чому-небудь, хоч і пень, навчать. Гайки подаватиме». Мати ридала. Батько схопив ремінь… не хочу розповідати. Я уже зовсім розчарувався, мені взагалі розхотілося навчатися в школі, в будь-якій — міській, сільській, очеретяній. Вищав: «Я — пастух! І більше ніким ніколи не буду! Не можу я в школі вчитися! Я навіть повертатися не вмію! І не хочу я вашого міста!» Я ненавидів місто. Несправедливість я вважав головною ознакою міського життя — справедливість закінчувалася там, звідки мене вивезли. А вночі я почув, як говорив мамі батько: «Не послухалася мене, відправила до свого села, ось і мучимося тепер. Адже казав тобі до садка його віддати. Було б діло, а так горе. І що з ним робити?» — «Твоя правда, і дійсно погано, — плакала мама, — що не послухалася тебе. До садка треба було, до садка… Ну чому він у нас такий? Адже лікар казав, ученим стане». Тут ось у чому справа. Народився я семимісячним, із батон зростом і вагою, і коли лікар спостерігав за мною, то сказав, що із десяти таких тільки один виживає, але зате бачить він з усього, що я не просто здоровим виросту, а вченим стану. А тут підростає вчений. «Лікар казав, — злився батько, — що той лікар знати міг? Я робітник, і він у нас буде робітником. Так завжди було. Тут не до вченості, лише б з дурості вибратися. Хоч би робітником став. Зараз би час повернути та до садка його віддати». Від образи на батька я підхопився. «Та ви б ще й до садка мене віддали, щоб і там сміялися!» — закричав. Не розумів, що тоді не говорив би так, як тепер, і не сміявся б ніхто наді мною, не знав би всіх цих страждань. У результаті після тієї ночі мама перестала брати мене з собою до села на вихідні, скільки я не плакав, не просив, — це щоб я відучувався від сільської мови. Жалію тепер, як пригадаю весь цей жах, батьків. Настраждалися і вони через мене… А головне, мама примудрилася забрати мене зі школи та найняти репетиторку. Це з їхніми грошима. Та я ще про одне не розповів. Мама мені через багато років повідала. Якраз перед тим, як я збунтувався, підійшла до неї моя вчителька і сказала: «Розумієте, мені дуже важко говорити вам про це, але ваш син, напевно, не зможе навчатися в звичайній школі». Тоді якраз неподалік від нас спеціалізовану школу відкрили. Як прості люди тоді казали — «дубильну». «Там його, — порадила розумна вчителька, — книжки переплітати навчать або підошви підклеювати, дадуть якусь спеціальність, і він за вісім років не тільки професію придбає, а й чотири класи закінчить». У мами, звісно, в очах потемніло. Для чого вона в муках сина свого на світ випустила? Адже вона мало не померла, коли мене народжувала. І ось — на тобі. Репетиторка займалася зі мною по півдня. І я швидко всьому, що треба, навчився. Ця жінка говорила, що я дуже здібний. Мама не вірила і все плакала. Через місяць репетиторка сказала мамі, що сенсу водити мене до неї вже немає. І вмовила маму, уявіть собі, віддати мене до спеціалізованої школи, тільки не до «дубильної», а до «французької», яка також відкрилася неподалік, там французьку з другого класу вивчали. Мама впиралася, яка вже там, мовляв, французька мова. Але надто наполегливою була ця жінка, билася за мене, як за свого сина, дай їй Бог щастя. Не знаю, де вона тепер, — швидше за все, померла вже, хай тоді земля буде їй пухом, — а то знайшов би її і не знаю, як віддячив… Перший клас я закінчив на самі п’ятірки. Вченим не став. Але інститут закінчив. Гайки не подаю.
Чоловік заглянув мені в самі очі:
— Тепер ви все розумієте?.. І як ви, до речі, накажете мені любити наших шановних добродіїв письменників, видатних майстрів рідного слова, твори яких ми всі вивчали в школі?.. Я також розумію: не все так просто в нашому житті… Проте мене обзивали, якщо хочете знати, не тільки Пастухом і Лаптєм, а й вашими, не казатиму якими, пісьменьніцкімі іменами-прізвищами!.. Де ж ви тоді були, любі мої?..
Він обпалював мене своїм гірко-насмішкуватим поглядом, поки раптом не пронизав новою, абсолютно зміненою інтонацією:
— Та й тепер де?.. Це якщо по-справжньому?.. Ще не один, очевидно, те саме, що й я, переживає… Навіть тепер…
І тут у його словах почувся мені так і не винищений білоруський акцент — немов жива травинка пробивалася крізь асфальт.
«Насіння чи асфальтоукладач у ваших руках?» — промайнуло в його очах сповнене докору запитання.
І тут мені відкрилося в ньому: він хоче мені вірити.
ДОВІДКА «Дня»
За пропозицією держав-членів ЮНЕСКО Генеральна конференція організації у листопаді 1999 року проголосила Міжнародний день рідної мови, який уперше святкувався 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Заснування Дня рідної мови має велике значення. За оцінками фахівців, із 6000 мов, які нині існують, більшість знаходиться під загрозою зникнення у найближче десятиріччя. Залучення уваги міжнародної спільноти до цієї теми — важливий крок до визнання необхідності захистити різноманіття культур. В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню російської, інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.
Олександр ЖГІРОВСЬКИЙ, білоруський письменник, журналіст, перекладач. Нині живе у Києві.
