Міністр освіти Дмитро Табачник пропонує змінити підходи до викладання історії України і побудувати їх на засадах антропоцентризму, відмовившись від етноцентристського підходу. Про це він заявив у інтерв’ю Бі-Бі-Сі під час візиту до Москви. Антропоцентристський підхід є популярним у Європі. Більше того, два роки тому Інститут національної пам’яті за дорученням Кабінету Міністрів почав роботу над складанням нової концепції і програм з історії на таких засадах. Але експерти занепокоєні тим, що під гаслами нового підходу до викладання нашим дітям можуть підсунути «холуйські» книжки і нав’язати радянську історію Малоросії. Підставою для такого висновку стала не лише репутація міністра як українофоба і русофіла, а й його домовленість з російським колегою — міністром освіти Олександром Фурсенком про спільну роботу науковців двох країн над створенням підручника історії.
Який підручник з історії насправді потрібен нашій країні? Які завдання він покликаний розв’язати? На яких принципах має будуватися?
Антропоцентристський підхід у центр історичних подій ставить конкретну людину з її потребами, проблемами, уподобаннями, цілями й умовами життя у конкретному місці у конкретну історичну епоху. Григорій Фрейман, кандидат педагогічних наук, автор програм і підручників з історії, наголошує: «Такий підхід ѓрунтується в першу чергу на усвідомлені потреб, що спонукають людей опановувати нові знання і навички, перетворювати навколишній світ, здійснювати виробництво й обмін матеріальних благ і послуг, змінювати способи привласнення засобів і результатів виробництва, форми соціально-політичних і державних відносин, етичні та юридичні норми».
Ігор Юхновський, очільник Інституту національної пам’яті, підтримує думку про те, що підручник має описувати історію України як держави, враховуючи й історію тих народів, які проживають на території України. Адже їхня історія — частина нашої. «Безумовно, утворення держави є результатом національного самовизначення української нації, і тому ця нація є титульною у цій історії. У своїй концепції ми приділили увагу не тільки змаганням українського етносу за незалежність України, а й тим добрим справам, внескам, які зробили й українські, і усі інші етноси у світову культуру. Але при цьому маючи на увазі центральну роль українського етносу».
Експерти вважають, що етноцентричний підхід, від якого так прагне відійти пан Табачник, також має право на існування, але, як підкреслює пан Фрейман, «у шкільному підручнику, який покликаний виховувати та формувати громадянина держави, є небезпечним, адже може формувати націоналістичні погляди». З другого боку, за словами політолога Олени Добжанської, «у політичній риториці терміни «нація», «етнос», «етноцентризм» вживаються як щось само собою зрозуміле, без жодних пояснень авторської думки чи посилань на певний науковий підхід. І як наслідок інтерпретація залежить від рівня обізнаності населення, який за різних обставин може сприяти або перешкоджати консолідації країни». Тому треба відрізняти націоналізм і прагнення нації до збереження її ідентичності. Остання має значення для будь-якої нації і держави.
У статті «Ще раз про експерименти з історією» Кость Бондаренко пише: «Україна — це країна без лінійної історії. Це країна без яскраво вираженого прогресу. Наша історія — це історія країни, побудованої на засадах балансу. Багатовекторність та багатогранність — це наша риса. Ми — не Росія і не Польща. Ми — щось складніше. Ми маємо створити такий підручник, який би мирив, а не роз’єднував. І для цього не потрібно впадати в академічну казуїстику. З учнями слід говорити простою мовою — і про прості речі. Бо насправді не треба довго говорити про формування модерної української нації і про різницю у світогляді людей. Адже і вояк УПА, який ішов у бій «за Українську самостійну соборну державу», і вояк Червоної армії, що кидався в атаку з криком «За Сталіна!», на підсвідомому рівні розуміли: вони воюють за свою землю, за майбутнє дітей».
Чи такий підручник має на увазі пан Табачник? Враховуючи його гнівні заяви про галичан, про воїнів УПА — «посібників Гітлера» і «кривавих колабораціоністів», запопадливі реверанси перед російськими колегами — ні. «Історію творить народ. Якщо говорити правду, вона ніколи не буває об’єктивною. Але кожен народ має свою історію. І той народ не є народом, коли його історію пише інший народ. Ось тут собака заритий. Ми писатимемо свою історію, а не Табачник», — сказав у інтерв’ю УНІАН Роман Круцик, голова Київської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса. І з цим не можна не погодитися.
