Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День»
...Художник пише лик Святого. «За цією роботю я думаю про вічне, намагаюсь не лихословити, не палити», — говорить Едуард Багнюк, що перебуває нині під суворою вартою. Він спокутує тяжкий гріх у пристрасних молитвах і «послушенстві громадянам начальникам».
«КОВЧЕГ» У КАМЕРІ
Цей засуджений — не якийсь богомаз. Визнаний іконописець. Двічі виставляв створені ним образи у Києво-Печерській лаврі. Як найдорожчі реліквії зберігає свої дипломи лауреата конкурсу «Православна Україна», підписані високими духовними і світськими особами.
Як же він, відповідно до канону й душевного настрою, готує «ковчег» у цій вельми своєрідній атмосфері, створеній вартою й отими, що далеко не янголи? До зони особливого режиму «простих» грішників не запроторюють. «Впускає» у свій внутрішній світ, що розколовся на дві половини, на «до» і «після», коли в ньому сталося переосмислення цінностей. Раніше, ніж писати ікони, стверджує, що «прийшов до Бога». Мовляв, словами не пояснити, як це відбулося в душі, та що вона, душа, переживає.
На волі ні пензля, ні мольберта жодного разу в руки не брав. Говорить, що Боже провидіння допомогло. Вже тут, за гратами. Багнюк якось зайшов до свого знайомого у майстерню. Побачене справило на нього незабутні враження: «Я вперше побачив, як малюють, пишуть фарбами, як на очах з’являється краса на полотні. Стояв зачарований і вельми зворушений. Я захопився тим, чого не знав і не вмів ніколи».
Цей його стан не залишився поза увагою художника: «Чи ти, бува, не малюєш?» Якраз у ту мить у Багнюкові прокинувся художник, що «спав», здавалося, мертвим сном. «Наступні дні минули в упертому оволодінні олівцевою технікою. За зразок для наслідування я взяв Дюрера. Старався з усіх сил», — розповідає Едуард Багнюк.
Із тим, що вийшло в результаті, пішов, «як на суд», до того самого художника: «Він довго та уважно розглядав плоди моєї творчості... Коли ж звечоріло, передав мені до камери переносну лампу, фарби і натягнуте полотно».
І пішла робота: «Вдень і вночі я малював, сидячи на нарах. На сон часу не залишалося. Перший свій твір писав два місяці. То був лик Ісуса Христа. Я дуже пишався своїм творінням. Знайшов йому місце на покуті камери. Хай, думаю, буде, і нам допомагає. А за якийсь тиждень у камері влаштували черговий обшук. Нас вивели у коридор, а, в камері почався «шмон». Чую голос співкамерника: «Твою ікону взяли». Дивлюсь: так воно і є. Я — до громадянина начальника: «Віддайте ікону, дозволено ж». Натомість — відповідь: «Іди до камери!» Ну, тут я дав волю своїм емоціям. Вжили заходів — запроторили до штрафного ізолятора на 15 діб».
Одначе «страждання за творчість» не були марні: «На четвертий день прийшли замполіт і опер, який був відповідальним за наш цех на виробництві. Мені пояснили, що чіпляти репродукції у камері суворо заборонено. Я все збагнув. Коли бесіда добігала кінця, мені запропонували місце художника у другому цеху. Після деяких роздумів я погодився».
«Великий уплив на мою творчість справив Віктор Саранча. Свого часу він одержав диплом Московської академії народної творчості. Ця людина стала моїм учителем. Велике спасибі їй. Після звільнення він живе у Дніпропетровській області. Недавно одержав від нього листа. Має сім’ю, займається улюбленою справою, готується до персональної виставки».
На таку ж зустріч Багнюк сподівався, коли «у 2000 році одержав пільгу і був переведений на суворий режим». Гадав, що «на суворому є художники, бо ж там удвічі більше людей». На жаль, справжніх майстрів він серед свого нового оточення не знайшов. Одначе у відчай не впав: «Натомість я спробував себе в іншому. В газеті «Закон і обов’язок» було оголошено про конкурс, ініціатором якого стала київська художниця Маша Сай. Відправив свою роботу. Її надрукували в газеті, від Маші Сай я одержав схвальну рецензію».
СТРАЖДАННЯ ЗА ТВОРЧIСТЬ
У живописних творах ув’язненого за тяжкий злочин — переважно пейзажі. Весняні. Літні. Осінні. Зимові. Буяють кольори. Зелених дерев і неба — чистого й захмареного. Десь віддалік — куполи віри, до якої він іде. Ось на дерева падають тіні — світлі й темні смуги, наче краєвид. Із загратованого вікна. Ось — світанок над річкою, сходить сонце.
На етюди не ходить, звісно ж. Малює, що впало в очі й те, що зберігає пам’ять із «першого» недолугого життя. Дає волю своїй багатій уяві та настрою: вітер хилить на борт вітрильник у розбурханому морі. Мовляв, дивись і думай...
Краса врятує світ і — бодай один-єдиний мікросвіт, позбавлений волі.
«Зразу й фарб не було. Доводилося перетирати старі й висохлі, аби хоч якось малювати, — розповідає. — Коли ж випадало щастя, уречевлене парою тюбиків художніх фарб, то радів, наче мала дитина, яка нарешті одержала омріяну іграшку. Крутив-вертів у руках, дивився, вдихав запах як чисте повітря. Про це словами не розкажеш. Із пензлями теж були великі проблеми....» Одначе «братів менших» — котів і собак — не ображав.
Едуард Багнюк має свій погляд на інструкції, якими засудженим заборонено мати кольорові олівці, стержні, фарби, пензлі. «Вважаю, що це неправильно. Немає нічого поганого в тому, що людина пише вірші, творить музику або малює. Хай би займались, якщо є користь від того, як кажуть, собі й людям». Запевняє, що і серед «громадян начальників», образно кажучи, далеко не всі — чорнильні душі: «Завдяки начальникові виправної колонії Леоніду Петровичу Антименюку маю можливість у вільний від роботи час займатися улюбленою справою. Я йому вдячний. І це не якесь там підлабузництво з мого боку, це — щира правда». А то якось із Хмельницького одержав передачу — аж два набори фарб: «Управління Департаменту з виконання покарань свою активну участь у конкурсах і виставках отак гарно відзначило. За це спасибі, й велике».
Гостро відчуває, що бракує знань: «Волів би вчитися заочно. Намагався знайти адресу установи, де приймали б отаких, як я, та марні мої спроби. Принаймні, бодай на книжку розжитися б, але ж де, як? Спеціальної літератури у зоні немає...»
Одного класика літератури доймала думка, що у кожній людині вбито Моцарта. Ну, якщо не Моцарта, то Рєпіна. По-різному складається. Якщо не сам убив і не помітив, що сталося, то — хтось. Одначе іноді з’являється надія на «воскресіння». Отак, бува, думає за мольбертом на нарах ув’язнений Едуард Багнюк.
ЗА ВСЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ
— Народився у шахтарському селищі Торез. Батько — шахтар, мати — працівниця сфери громадського харчування. Життєві «університети» опановував на вулиці, у підворітнях. Для нас бійки були, наче розваги, жорстокі й криваві. І ще була в мене одна полум’яна пристрасть. До техніки. Мотоцикл для хлопця — то не тільки засіб для пересування, це і репутація. Оця пристрасть і стала для мене фатальною. У тому розумінні, що вкрав одного мотоцикла, потім — ще і ще... Так я одержав свої три роки строку умовно. І знову — за своє. На цей раз уже не відкрутився. «Дали» три роки загального режиму і стільки ж умовно. Відсидів за «дзвінком», як належить.
Потім був «пролетарський» період життя, про який у Багнюка залишилися світлі спогади:
— Працював на буровій вишці, свердлили вертикальні стовбури для шахт від одного до шести метрів у діаметрі й по кілометрові глибиною. Тяжка робота, та мені подобалася. За три роки не мав жодного прогулу. Працював за вахтовим методом. Влітку — спека, взимку — холоднеча. Справжня чоловіча робота!.. Минуло чотири місяці після звільнення — одружився. Справили весілля, переїхали на нову квартиру. Народилася донька. Отак минуло три роки. А потім — лихо. Одного вечора святкували день народження родича. Все складалося начебто непогано, та сталася бійка, в якій загинула людина. Спільникові дали «вишку», а мені — 15 років особливого режиму... «Дружині тоді було двадцять. Розлучилися за моєю згодою. Через два роки вона знайшла собі гідного чоловіка. Живуть добре. Хоча вона й молодша від мене на десять років, але вчинила мудро.
Не позбутися Багнюкові минулого, що «закинуло» його до стародавнього Ізяслава, до місця позбавлення волі, за яке правлять міцні монастирські стіни. Всі пам’ятки архітектури, крім оцієї однієї, де сотні літ тому в молитвах пристрасних і послушенстві минали дні ченців, зруйновано тут, в Ізяславі. Колись неповторної краси й величі палацовий комплекс князя Сангушка, костьол Фара, довершених форм і ліній башта Рогнеди.
— Що стосується строку, то він рано чи пізно закінчиться. Після звільнення волію організувати виставку своїх робіт, може, й не одну. Але, як не склалося б, буду малювати. Цієї пристрасті вже ніколи не позбудусь. І навіщо, якщо спізнав радість творчої праці?!
КОМЕНТАР
Тимофій ЯКИМЧУК, начальник управління Департаменту України з виконання покарань у Хмельницькій області:
— Система з виконання покарань на Хмельниччині — це чотири виправні колонії, слідчий ізолятор і 25 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції. Сьогодні ця система реформується. Зміни, що відбуваються у місцях позбавлення волі, передбачають повернення суспільству фізично і духовно здорових людей, здатних у повному обсязі виконувати громадянські обов’язки. Є надія, що засуджений Едуард Багнюк, про якого мова, відбувши покарання, знайде себе в новому житті. Іншими словами, спостерігаємо «воскресіння» моцартів серед ув’язнених. Це і засуджений до чотирьох років позбавлення волі іконописець Ігор Кралєв, живописець і різьб’яр по дереву Ігор Герасимчук, в якого термін ув’язнення закінчується 4 серпня 2006 року. Невдовзі вийде на волю з чистим сумлінням і Володимир Мірошниченко, який майстерно випалює на дереві.
Робота з ув’язненими спрямована на те, щоб розбудити в них приспані з різних причин на волі здібності служити Музам. Пригадую, як тяжко розучували «Есмеральду» ув’язнені Ізяславської виправної колонії №31 і як раділи, коли їм аплодували за професійне виконання. На роботу йдуть вони з «Прощанням слов’янки». Вокально-інструментальні ансамблі є у кожній установі. Наближаємо виконавчу систему до європейських стандартів. Почали працювати за новим Кримінально-виконавчим кодексом, що передбачає нові правила внутрішнього розпорядку. Організація життя в колоніях за цими правилами сприяє розвиткові талантів серед спецконтингенту. Більше тисячі засуджених «прийшли» у колонії без професій або тільки от-от набували професію, та жодного дня не застосовували набуті знання і вміння в практичній роботі. Тому в установах налагоджено роботу навчально-консультаційних пунктів, що нині реорганізуються в загальноосвітні школи. В цьому ж році почнемо відкривати в установах професійно-технічні училища.
