Москва, ресторан у Будинку кіно. Дефілюють видатні особистості другого і третього ґатунку. Марш слонів Ганнібала через Альпи. Альфред, мій давній напівдруг, чухає за вухом і надимається — це він запросив у таке розкішне місце, куди не всіх пускають. Ми знайомі кілька років. Лисіючи і набрякаючи обличчям, із кожною нашою зустріччю стає все більше схожим на гіпсовий бюст Сократа. Зазирає в меню.
— У маслин порочный вкус, заметил? А рокфор? Он пахнет не дерьмом, а распутством. Его едят испорченные люди. Вот я, например, обожаю рокфор. В Киеве это есть?
Пауза. Треба якось реваншуватися. Пригадую читані колись нотатки Гіляровського:
— В гастрономических эксцессах важна сезонность. Например, мартовский белорыбий балычок в сентябре нехорош. Зато уместны яблоки кальвиль — по пяти рублей штука, и на каждом российский герб.
— Какой герб? Ты что, охренел? Где этот придурок?
Приятель шукає очима офіціанта, нервує, бо весь час кудись пнеться, чогось прагне, хоча, здається, не знає — чого саме, і, мабуть, почувався б гірше, якби офіціант підійшов до нас іще в гардеробі.
Замовляємо горілку, салат, оселедці… Яблука кальвіль почекають, хоча вже вересень, а в Москві мокро й холодно. Після третьої чарки Альфред м’якне, натхненно повертає на своє:
— Шотландський лосось идет на нерест в свете луны. Это извращение. Луна от Севильи до Гренады в тихом сумраке ночей… Что там еще? Ну, Татьяна Ларина… и вдруг нерест, дамски-мужская слизь… Слева под стенкой — узнаешь? На экране она пороскошнее… обабилась… Познакомить?
— Давай! Люблю знакомиться с незнакомыми.
— Как-то неловко… В другой раз.
— А кто это?
— Кто — кто?
Альфред перепитує, бо не знає, як відповісти.
— Ну, слева под стенкой.
— Да черт ее знает, а лицо примелькалось. Ты когда уезжаешь?
— Завтра вечером.
Виходимо на вулицю, він дивиться на годинник.
— Паршиво, брат… Она меня не впустит.
«Она» — це дружина, з якою він розлучився, а тоді зійшовся.
— Почему не впустит? Еще десяти нет.
— Да ей один черт — учует, что выпил, и кранты.
Я ризикую:
— А бить не пробовал?
— Будет тебе, не до шуток, — мляво усміхається. — Поехать к маме, что ли…
Зрештою їдемо на Сокіл, у мій готель, який пахне дустом і чомусь шкільним чорнилом. Приятель спить на підлозі; не хропе, лежить спокійно, як немовля. Вранці голиться моєю бритвою, пальцем чистить зуби. Лаштуємо кип’ятильник і п’ємо каву.
— У маслин порочный вкус. Заметил? А рокфор? Да… Можешь одолжить десятку? Паршиво, брат…
Учора в ресторані розраховувався за двох і віддав набагато більше. Закінчив біофак Московського університету, довгенько морочився з дисертацією, а тоді кинув і у своєму ж інституті ремонтує електронні прилади. Я питаю:
— Работу не поменял?
— Месяца на три ушел в школу — учителем, понимаешь… Но озверел и вернулся в институт.
— Озверел — от учеников или от зарплаты?
— Москва — столица родины, да? А в школьных коридорах воняет мочой, директорша говорит «транвай» и ходит на стоптанных каблуках.
— Рокфор не пахнет школьным коридором?
— Хорошая мысль.
Іде, невдовзі повертається з рокфором, пляшкою дешевого вина і двома яблуками.
— Как ты называл яблоки? Кальвиль? С гербами не продают. Я не люблю яблок, это тебе.
Викладаю на стіл свої запаси, снідаємо. У вікно раз- по раз зазирає нещире осіннє сонце. Міркую, як прожити день, — сьогодні субота, свої справи в Москві я вже залагодив і маю купу вільного часу. Питаю приятеля:
— Диссертацию возобновить не хочешь?
— Да пошли они все! Я уже лысый.
Мав сутички зі своїм науковим керівником і, що називається, грюкнув дверима. Познайомилися ми на конференції в Києві; мені сподобалася його манера доповідати і відповідати на запитання — спокійна і, сказати б, незалежна, але без столичного гонору, з яким їхали на «периферію» деякі москвичі. Про специфічну атмосферу в їхньому інституті я трохи знав, і «пошли они все!» мене не дивувало.
— А что ты делаешь по выходным? Ссоришься с женой?
— Это в субботу, а по воскресеньям мирюсь, — без ентузіазму сказав Альфред і, подумавши, додав. — Вообще-то у нас живет морская свинка, но она глупая. Брошу я ее.
— Свинку бросишь?
— И свинку тоже, обе надоели.
Назагал говорити нам не було про що, ще раз випили кави й попрощалися. Але через десять хвилин приятель знову постукав у двері.
— Старик! — збуджено гукнув з порога. — Бог меня тебе послал! Погоди… Послал мне тебя, понял?
— Чего же тут не понять?
— Ладно, не ехидничай. Пойдешь со мной в гости, хорошо?
— Куда это?
— К маме. Только не отказывайся, пожалуйста! — Навіщо я його мамі, й навіщо мені його мама? З’ясувалося, що йдеться про день народження. До старенької ніхто не приходить, а так нас буде троє, мешкає мама поблизу Київського вокзалу, то від неї піду на поїзд. — Я сейчас смотаюсь на халтуру, малость подзаработаю, а к четырем заскочу, и двинем.
Що було робити? Я погодився; приятель пішов, прихопивши мої сигарети. Я півдня тинявся по Москві, почуваючись, як завжди, чужим у цьому місті: ніколи його не любив. Повернувшись, читав газету. Альфред прийшов із квітами і напакованою «авоською» (на той час цей геніальний соціалістичній винахід ще не вийшов із ужитку).
— Вообще-то моя мама из Винницы, — сказав він. — Там родилась и закончила школу, а зовут ее Тереса.
— Тереза.
— Нет — Тереса… Мама полька, и даже знает по-польски «Отче наш». Я ей сказал, что ты из Киева. Слушай, я твои сигареты свистнул.
Ми покурили і рушили. Коли піднімалися щербатими східцями на третій поверх, я запитав:
— И сколько нам сегодня стукнуло?
— Пятьдесят девять — уже пятый год до шестидесяти не дотягиваем. Старушка на курьих ножках. Можешь ей поцеловать руку? Она такое обожает.
Приятель відчинив своїм ключем. Ми пройшли через комунальну кухню з трьома чи чотирма столиками і брудним закопченим вікном. Прочинивши фарбовані чорним двері в кутку за дуже антикварною шафою, Альфред гукнув, з притиском вимовляючи перше слово:
— Бомжур, маман! — Відповіді не було. Приятель весело подивився на мене. — Ты ничему не удивляйся, ладно? Каждый год все по-другому.
— Можно… я ушла.
Голос пані Тереса мала низькуватий, майже чоловічий; зазвичай такий випадає старшим жінкам, у яких починають рости м’якенькі юнацькі вуса.
Ми ввійшли в невелику ошатну кімнату, посередині якої стояв круглий стіл і кілька стільців, а під стіною вузенька канапа, декорована вибляклим атласом. Великий поцяцькований абажур над столом надавав кімнаті чогось такого, на що можна було сподіватися в помешканні жінки, котра любить, щоб їй цілували руки. Біля єдиного вікна стояв на підставці акваріум, у якому не було жодної риби, але зеленіло веселе зіллячко і лазили слимаки.
— Наряжается, — сказав приятель, показавши на двері в іншу кімнату. — Накроем пока, йес? — Він узяв зі столу декілька телеграм і поклав на підвіконня. — Телеграммы, понимаешь, сочиняю сам, и до сих пор меня не разоблачили. Давай свой чемодан, я пристрою. Нарежешь хлеб?
— «Бомжур» — это ты сам придумал?
— Хорошее слово! Лежит на улице дохлый голубь — и что? Ничего, выговор дворнику. А нарисуй его, да кверху лапками, да в рамочку — натюрморт, совсем другое дело. Мама любит кильку с уксусом…
Коли ми впоралися зі столом, сіли й поскладали руки, двері розчинилися, і поріг переступила — поволі, наче йде по воді — почвара зі скуйовдженим фарбованим волоссям (але перетягнутим блакитною стрічечкою), яскраво намальованими щоками і оголеними руками зі старечими візерунками на шкірі; мала на собі не сукню, а якусь туніку, підперезану шпагатом; була боса. Я, хоч і ошелешений, смикнувся цілувати руку, але приятель мене притримав; було видно, що і він заскочений. Пані Тереса поволі повернула голову в мій бік і запитала — майже нечутно, ледь ворухнувши губами:
— За що? — Очі мала великі та здивовані; густо нафарбовані вії були недоречними на старечому обличчі й надавали йому виразу легковажної божевільності. — За що… мене… як росла я… люде не любили? За що мене, як виросла, молодую вбили? За що вони тепер мене в палатах вітають, царівною називають, очей не спускають…
Не знаю, чи давно пані Тереса поїхала з України, але не мала жодного акценту і декламувала Шевченкову «Лілею» так виразно і щиро, як можна було б почути на концерті в Києві чи Вінниці, — хіба що її сценічний образ був, сказати б, трохи надмірний. Я аплодував і цілував руку. А далі ми співали ритуальний текст: «К сожаленью, день рожденья только раз в году», пані Тереса вголос читала вітальні телеграми, а приятель вдоволено усміхався і майстрував собі велетенський бутерброд з ковбасою, сиром і — не дивуйтеся — шматочками оселедця.
На вокзалі запитав:
— Тебе не надоела мирная жизнь?
— То есть?
— Ну, институт, конференции, статьи, диссертации… что там еще?
— Иногда надоедает. А что — есть предложение?
— Хочу завербоваться на Север или на флот — рыбу ловить.
— Староват ты для матроса.
— Берут радистом, я выяснял. Поживу, как мужики живут, а то сижу и жду, чтобы что-нибудь случилось. И вообще… — Він припалив сигарету, видихнув дим і додав ображено, навіть зло. — Какого хрена меня назвали Альфредом? Некоторые родятся в рубашке, а я, наверно, в штанах. Ладно, сегодня полнолуние, завтра это пройдет…
Місяців через десять я знову був у Москві. Зателефонував до приятеля в інститут, і мені сказали, що він помер від серцевого нападу.
