Із чим у пересічного українця асоціюється поняття «хіпі»? Із квітами, любов’ю, зокрема й так званою вільною рок-музикою, значками-пацифіками, широким світоглядом. Майже ніхто не проводить паралелі з українською національною ідеєю, боротьбою за незалежність та багатопартійність. Львівський хіпі Алік Олісевич, який уже 45 років живе за постулатами вільної людини, розкриває альтернативну історію хіпового руху через історію власного життя. Через інтернат і літні табори для важких підлітків, через облави комсомольських оперативних загонів — до першої політичної демонстрації в УРСР, через знайомство з В’ячеславом Чорноволом та організацією «Солідарність» прокладав Woody Child (хіпове ім’я Аліка Олісевича) шлях своєї революції. Революції квітів.
ДИТИНСТВО. «МИ ЗРОСТАЛИ В ЗАКРИТОМУ, ТОТАЛІТАРНОМУ, КОНФОРМІСТСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ»
— У своїй книжці «Революція квітів» ви пишете: «Я свій вибір зробив у 14 років, до речі, тоді, коли приймають у комсомол... хочу бути вільною людиною». Наскільки осмисленим був вибір 14-річного підлітка?
— До цього вибору мене спонукало моє дитинство. Семирічного батько здав мене в інтернат, бо мама на той час хворіла на туберкульоз, часто їздила до лікарень і, зрештою, померла. Можливо, мій спротив почався з туги за близькою людиною. До інтернату раз на місяць приходив перукар. Усіх хлопчиків саджали в рядок на стільчики, і перукар стриг машинкою майже наголо. Я заплакав, сказав, що не хочу стригтися, й мені дали спокій. Зрештою, втік з інтернату, підпаливши дерев’яний туалет на вулиці на знак злоби й протесту. У десяти- та одинадцятирічному віці мене відправили до таборів для важких дітей у Дрогобич та Раву-Руську. Там же я познайомився зі старшими хлопцями, яким тоді було десь по 15—16 років. Вони цікавилися новим рухом — хіпі, що вже тоді (десять років Аліку Олісевичу виповнилося 1968 року. — Авт.) масово почав захоплювати молодь багатьох країн світу, зокрема й СРСР. У тому ж таборі придбав свої перші джинси. Одному хлопцю родичі з Канади вислали потерті «левайси», а в нас ще навіть мода на них не почалася. Я купив ті джинси за 3 рублі — великі гроші на той час (за 5 рублів я мав прожити в таборі два місяці). 1 вересня одягнув ці джинси на «лінійку». Само собою, мене вигнали, мав іти по батька. Два тижні я переховувався, не ходив ні додому, ні в школу. Зрештою міліція спіймала мене, поставила на облік, а батько спалив джинси.
— Батько змінив своє ставлення щодо вашого хіпування?
— Із часом — так. Це вже потім я зрозумів: батько боявся, що я повторю його долю. Мої батьки — корінні кияни. Під час Другої світової війни нацисти забрали їх на примусові роботи до Німеччини. Після «перемоги» Радянської армії батька звинуватили в зраді Батьківщини й посадили в тюрму на десять років. А маму, яка повернулася в Київ, — на п’ять років. Батько пройшов весь жах таборів і намагався вберегти мене від такого ж.
— Наскільки сформованим було ваше зацікавлення хіпі?
— У десятирічному віці прочитав публікацію Генріха Боровика «Хождение в страну Хиппляндию». Потроху став самовиражатися через довге волосся, носіння джинсів. Почав слухати такі радіостанції, як «Свобода», «Голос Америки». Ще з дитинства виявляв бунтарство щодо насилля, насадження ідеології марксизму-ленінізму. Мене приваблювали образи індіанців із довгим волоссям. Через цю ж візуальну складову мені сподобалася постать Ісуса Христа. Тоді я ще не знав про хіпі — рух зародився в Америці 1965 року й через рік став масовим — лише у Сан-Франциско налічувалося до 15 тисяч «дітей квітів». Зовсім інша ситуація була в СРСР. Ми росли в закритому, тоталітарному, конформістському суспільстві, де переслідували й забороняли «новітню релігію» хіпі.
ЮНІСТЬ. «МИ ВІДМОВЛЯЛИСЯ ВІД ВИСОКООПЛАЧУВАНИХ РОБІТ І ПРАЦЮВАЛИ СТОРОЖАМИ ЧИ КОЧЕГАРАМИ»
— Проте на заході СРСР все ж таки дихалося вільніше...
— Після 8-го класу вирішив поїхати з друзями автостопом у Прибалтику, щоб відчути дух свободи. Вибір припав на Литву, бо перед тим я почув по «Голосу Америки» про самоспалення Ромаса Каланти в литовському місті Каунас. Ця гучна подія відбулася в травні, ми приїхали туди на початку липня, проте все ще відчувалася наелектризована атмосфера. Там познайомився з хіпі з Естонії, Латвії, Білорусії, Росії, від яких переймав досвід. Перші напівлегальні рок-фестивалі стали змінювати суспільство. На танцях вокально-інструментальні ансамблі намагалися грати західну музику. Відносно вільно нам дихалося на околицях міста, тоді як у центрі комсомольські оперативні загони постійно проводили облави, доставляли неформальних осіб у свої опорні пункти, фотографували, знімали відбитки пальців, часто забирали джинси, хрестики. 1984 року на конференції партійних ідеологів у Львові демонстрували мій конфіскований гусарський кітель і джинси, розмальовані квітами. Потім мій друг розповів, як один генерал із Москви так збентежився, що пропонував «ізолювати таких, як вони, від громадськості».
— А як на вас реагували тогочасні ЗМІ?
— Якщо до 80-х існування неформальних груп замовчувалося, то з настанням андроповщини преса почала негативно про нас писати. 1983 року вийшла стаття журналістки Домбровської «Плесень заводится в Саду» (мається на увазі Святий Сад — локація у Львові, де збиралися хіпі. — Авт.). Наприкінці цього ж року львівська кореспондентка взяла в мене інтерв’ю. Був здивований, що з нашої розмови майже нічого не вирізали, хоча говорив про подвійні стандарти моралі, корупцію, вислужництво. Що можна було в Москві, того не можна було в Києві, що можна було в Києві, того не допускали у Львові.
— У вашій книжці «Революція квітів» у контексті руху хіпі часто згадується Москва, Санкт-Петербург, а Київ — майже ніколи. Чому?
— У Києві частіше й масштабніше проводили «зачистки». Хіпі збиралися й на Хрещатику, й на Великій Житомирській, але їх намагалися локалізувати. Тому здебільшого описую не українські міста, адже, крім Львова, по Україні громади хіпі не були численними — в одному населеному пункті могли перебувати від п’яти до заледве 50 вільних людей. Навіть поляки недалеко від нас пішли — за даними архівів КДБ, наприкінці 60-х у Варшаві жило 60 хіпі. А все тому, що нам перешкоджали. Тому ми відмовлялися від високооплачуваних робіт і працювали сторожами чи кочегарами, як, приміром, Цой чи Гребенщиков. Зате більше часу було на самовдосконалення й розвиток.
ЗРІЛІСТЬ. «МИ БУЛИ ПРОТИ ДИКТАТУРИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ»
— Наприкінці 80-х «Голос Америки» заговорив про першу політичну демонстрацію в УРСР. Ви були одним із організаторів. Як це було?
— Я хотів влаштувати радикальний протест. Тож 20 вересня 1987 року організував фактично першу масштабну політичну демонстрацію в УРСР. Ми вийшли на вулиці Львова з конкретними вимогами й гаслами про перебудову, гласність, роззброєння, свободу прав і слова. Свідомо на акцію прийшло людей тридцять, та коли ми крокували проспектом Свободи, до нас доєдналося ще близько двохсот перехожих. На жаль, більшість керівних осіб не підтримували нас, а просто вичікували потрібного часу для перебіжництва. 1991-го всі вони масово почали чіпляти жовто-блакитні значки.
— Як відбулося ваше знайомство з В’ячеславом Чорноволом?
— Це сталося після нашої демонстрації 1987 року. Після розголосу по всіх міжнародних ЗМІ про події у Львові прийшла людина від В’ячеслава Максимовича зі звісткою, що зі мною хочуть познайомитися. Він був втішений, що в Україні з’явилися молоді люди, які прагнуть змін. Розпитував, як ми уявляємо демократію в цій державі, що б хотіли змінити. Я розповів пану В’ячеславові, що хіпі не борються за владу, натомість ми б хотіли вільно подорожувати світом; що ми ратуємо за альтернативну військову службу, адже здебільшого хіпі — пацифісти й не хочуть брати до рук автомат. Ми були проти диктатури Комуністичної партії й виступали за багатопартійність, що також йому імпонувало. У процесі наших зустрічей обговорювали проблему війни в Афганістані: ми планували влаштувати протестну демонстрацію. Чорновіл попередив: за це нас можуть навіть заарештувати, й висловив думку, що, можливо, ще не на часі така акція. Найбільше його цікавили питання державності, він розпитував, що ми думаємо з приводу незалежності України. Я відповідав, що позитивно до цього ставлюся. Я відчував себе українцем. В’ячеслава Максимовича дивувала національна неоднорідність нашої спільноти, я ж вважав, що за права людини можуть боротися разом поляк і українець, єврей і росіянин. Згодом він зрозумів нашу позицію й розповів про власний досвід перебування в таборах разом із прибалтами. Єдине, в чому ми не могли досягти спільності, — музика. Чорновіл любив українське, Івасюка, тоді як я тяжів до рок-музики, блюзу й джазу.
— Як саме розпочалася ваша співпраця з польськими організаціями Solidarnosc і Wolnosc i Pokoj?
-Познайомився з активістами «Солідарності» ще 1985 року. Вони намагалися налагоджувати контакт із різноманітними громадськими організаціями. У нас тоді ще не було групи «Довіра», а в них якраз створювали групу «Свобода і спокій». Подарували мені значок «Солідарності». Що цікаво, впродовж року носив його, і ніхто не звертав уваги, а потім мене затримав комсомольсько-оперативний загін, конфіскував значок і намагався «пришити» мені пропаганду контрреволюції. Після демонстрації 1987-го поляки почали постійно згадувати у своїх підпільних листівках наше середовище — вони не боялися друкувати інформацію про те, що нас побили чи забрали транспаранти на демонстрації проти війни в Афганістані; підтримували мене, коли зазнавав репресій. Мені приємно, що 23 серпня 1989 року я мав нагоду перебувати в Кракові й брати участь у демонстрації, присвяченій 50-річчю від дня підписання пакту Молотова — Ріббентропа. Зібралося близько 500 чоловік, зокрема й члени «Солідарності» та учасники радикальної опозиційної групи «Конфедерація польської незалежності». Я представляв львівську правозахисну організацію «Довіра».
— Ваша форма протесту змінилася?
— Я повернув русло своєї діяльності в громадський сектор. Фактично до того часу здійснилися всі вимоги з маніфесту «Ідеологія радянських хіпі. 1967 — 1987»: ми домоглися альтернативної військової служби, багатопартійності, на засідання міських та обласних рад допускали представників неформальних спільнот, можна було вільно виїжджати за межі країни. Хоча люди все ще були затуркані й не зовсім добре розуміли, що їм дає можливість вибирати делегатів до рад. Наприклад, 1989 року колектив нашого Оперного театру проводив збори, на яких мали ухвалити представників до верховної, обласної та міської рад. Директор представив своїх кандидатів — здебільшого колишніх кадебістів і хотів їх проштовхнути. Я підняв руку і сказав, що в мене також є достойні кандидати — тодішній голова страйкового комітету Львова Віктор Фурманов та Андрій Шкіль, який згодом став керівником УНА-УНСО. Шкілю дали слово, він говорив багато радикальних речей, зокрема про знесення пам’ятника Леніну перед фасадом Львівського національного академічного театру опери та балету. Здійнявся переполох, Андрія намагалися зацитькати. Утім, згодом пам’ятник таки знесли.
СЬОГОДЕННЯ. «ВАЖЛИВО, ЩОБ У СУСПІЛЬСТВІ ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ»
— У своїй книжці «Революція квітів» ви пригадуєте, що Аллен Гінзберѓ подарував вам свою книжку. Це відіграло якусь роль в українському товаристві хіпі?
— 800 сторінок поезії та прози Гінзберѓа англійською мовою... комусь дав почитати, й книжка до мене не повернулася. Коли Аллен почув про наш рух — здивувався й сказав, що це йому нагадує чеські події 60-х років. На той час ми були відгороджені від культури Заходу залізною завісою. Проте люди з Америки могли потрапити до Лондона чи Парижа. 1968-й — рік молодіжних європейських революцій. Центром таких подій був Париж, який пізніше став прикладом боротьби для чехів. 1968 року лише в Празі «клуб хіпі» налічував півтори тисячі представників. На жаль, у Львові на той час наш рух підтримували одиниці. Проте мені приємно, що на Україну звертали свої погляди такі люди, як Аллен Гінзберѓ, дочка Джека Керуака.
— Тож заради чого таки відбувалася ваша власна революція квітів?
— Не думав, коли протягом двадцяти років воював за незалежність, що ми прийдемо до такого болота. У нас не капіталізм, а дикий капіталізм, я б навіть сказав — феодалізм. Навіть Церква починає втрачати свій авторитет через деяких індивідуумів. Або навіщо нам 450 депутатів-трутнів у Верховній Раді? Є профільні комітети, які займаються питаннями юриспруденції, економіки, культури, тощо. Важливо, щоб громадськість відчула потребу провести референдум із приводу сьогоднішніх злободенних проблем. Щоб у нашому суспільстві щось змінилося, потрібна революція знизу, революція свідомості.
Фото надані автором
