У моїх знайомих, завзятих шанувальників творчості Гребенщикова,
вдома хіба що на стелі його портретів немає. Здавалося, про нього вони
знають усе. І все ж, коли я приніс їм новини, удаваної меланхолії як і
не було. Обрадувало навіть те, що я трохи було з ним не зустрівся. Адже
це майже те саме, що зустрівся, тільки «трохи».
Так, народна любов до Б. Г., мабуть, безмежна, хоч на особистому фронті
в нього вистачало всякого. Вірніше, чогось, напевно, не вистачало. Можливо,
саме тому він із завидною методичністю вiдбивав дружин у своїх же колег
по «Акваріуму». Народну любов не притиснеш до грудей. Яка користь із того,
що на стінах його під’їзду нашкрябано «Боб, ти Бог», а на сходинках ночують
фани. Навпаки, біда, хоча також приємно. Нині в Б.Г. дружина Ірина, котра
колись була дружиною Олександра Титова, бас-гітариста «Акваріума» й близького
друга Б.Г. А до цього була ще дружина Люда, котра також раніше була дружиною
віолончеліста «Акваріума» Сєви Гаккеля. Сєва хоч і засмутився, коли дружина
залишила його, але в результаті переживання гострих душевних мук мав осяяння:
кинув пити й навіть палити, але з «Акваріума» не пішов.
А ще раніше, коли тільки починався «Акваріум», була дружина Наташа,
в неї з Борисом спільна дочка Аліса. Можна, звичайно, попліткувати про
причини розлучення, однак тут багато причин може бути. Жити з генієм —
уже в принципі морока, а коли він ще тільки на початку славних справ...
Загалом, хто від кого йшов, я чесно не знаю, але Аліса, що стала тепер
вже дорослою, каже: «Мама вдруге вийшла заміж вдало».
Ми сидимо з Алісою в її кімнаті, яку вона винаймає за 50 у. о., цокаємося
склянками з кока-колою і поїдаємо бісквітний торт. Я, до речі, тортів взагалі
не люблю, а Аліса навпаки — жодних дієтичних комплексів. Зазвичай дівчата
їдять торт, як пташки: мовляв, фігура. Я, признатися, коли йшов на зустріч
— серце стукотіло: ну як же — дочка того самого! А треба ж! Так просто
все вийшло.
Перше, що спитав:
— Ти хоч здогадуєшся, чия ти дочка?
— Судячи за пафосом запитання, ні. (Сміється.)
— Це не дивно. Схоже, твій знаменитий тато часом також не здогадується.
Кіллька років тому Боб приїхав до Києва з концертом. На прес-конференції,
показавши йому шматочок кераміки, його запитали: «Ви знаєте, що це таке?»
— «Ні», — каже. «А це, — відповідають, — шматочок керамічної плитки, розбитої
на сувеніри фанатами тому, що Б.Г. тисяча дев’ятсот забутого року, коли
був у Києві, у когось там на квартирі ставив на неї чайник».
— Треба ж! А він же що?
— Ну, так, знаєш, захоплено подивився на цей шматочок, покрутив у руках
і взяв собі. Кому ж не хочеться мати таке чудо.
Аліса довго сміялася:
— У нас, — каже, — на парканах часто пишуть «Б.Г.», але до такого, здається,
ще не доходило!
— Це, напевно, через відстань. Туга за вчителем і т. ін. Тобі ж простіше.
До речі, тобі велике прізвище допомагає чи заважає? Ти до театрального
вступала. Не було якоїсь особливої реакції з боку педагогів?
— У педагогів — ні, взагалі ніякої реакції не було. Вони якось ніколи
на це уваги не звертали, й тільки наприкінці третього курсу щось таке було...
І в навчальному театрі мені одного разу дорікнули батьковим прізвищем:
«А! Це ти все через батька така зухвала, злобна!» Я, звісно, образилася
тоді. Це з персоналом театру була історія. А серед студентів якось так.
Особливо, зрозуміло, ніхто пальцем не показував, але перешіптувалися. А
ще, коли вступала, у мене дуже погана дикція була. От і говорили: «Ця дівчинка
певно-таки по блату йде».
— А що? Не було?
— Та який блат! Хто мені його буде влаштовувати?
— Батько такими речами у принципі не займається?
Принаймні стосовно мене. Щодо інших — не знаю, а стосовно мене — ні.
Та я й сама... Загалом, можу за себе... Педагоги мене не дуже люблять,
за те що я не звітую перед ними за все.
— Але вони ж повинні розуміти, що це добре.
— У принципі добре, але для них це не дуже зручний варіант.
— Однак вони хоч усвідомлюють, що ти взагалі молодець.
— Вони дуже немолоді й консервативні. Вони хороші, дуже хороші, але
ревниві. Проте це не тільки щодо мене. Ми цілим курсом випускали спектакль
із німецьким режисером. А наші педагоги: «Ні, це не наш спектакль, тому
наша молодь не буде його грати».
— Це не є причиною конфлікту, пов’язаного з твоєю зйомкою в кіно?
— Я, загалом, сама винна. Треба приходити й говорити педагогам: «От
мене запросили зніматися...» Вони можуть сказати «так», а можуть сказати
«ні». Але я ж не буду відмовлятися від зйомок! Навіщо ризикувати, відпрошуватися?
А потім — то проби, то ще щось — і вийшла затримка до вересня. Я ж не особливо
педагогів шукала, щоб відпрошуватися, і поїхала без дозволу. А згодом,
у вересні, директор картини зателефонувала педагогам: «Мовляв, чи можна
дівчинка затримається?» Ну, вони сварилися, звісно. Казали, що мене відрахують.
А згодом? А згодом нічого. Просто гнівалися... (Тут мова про фільм «Американка»
режисера Месхієва за сценарієм Короткова, де Аліса зіграла головну роль
— таку собі шкільну секс-бомбу Огурцову. — С. К.).
Якось мене запитали: «Ви схожі на свою героїню Діну Огурцову?» Ні. Зовсім
не схожа. Я — тиха, скромна дівчинка Аліса Гребенщикова.
— А на що ти живеш? Тобі допомагають?
— Звичайно, батьки мені допомагають, і ті, й інші. Сама підробляю. Дрібниці.
Рекламний ролик там, на радіо записати. Ну, такі от дрібниці.
— Що значить «і ті, й інші»?
— Та я ж до 14 років із рідним татом не спілкувалася. Я з мамою жила,
з іншим татом. Ну й нічого, не пропала. Вони мене добре виховували. Інтелектуальну
дівчинку плекали: до музеїв водили, до театрів, книжки весь час купували.
Сварили навіть: «Досить читати! Очі на лоб вилізуть!»
А потім тато одружився втретє. З його дружиною Ірою в мене склалися
дуже добрі стосунки.
— А раніше не було якоїсь образи, відчуття обділеності увагою?
— Ні, не було! Мені ніколи не бракувало уваги.
— Звісно, так. Мені навіть Наташа розказувала (Наталія Анісимова — наша
спiльна знайома). Сидите, мовляв, ви там, на Пушкінській, 10, у студії.
Якісь журналісти прийшли. Боб усіх знайомить і про Алісу раптом: «А це
моя дочка!» Ти собі ходиш, а він очима за тобою сюди-туди. Там ще якийсь
Андрюха був, так він на нього «важко» дивився. До речі, цей Андрюха хто?
— О! Був такий персонаж. Це в нього в групі такий перкусіоніст був.
Тепер уже ніде начебто не грає. Сказав, що двох Гребенщикових не може стерпіти,
й пішов від батька.
— А ти?
— А я його вигнала...
— А батько як? Зрадів?
— Ну, так. Я ж така... Якщо не в настрої, то...
— Він пишається тобою. Наташа розповідала, знає, чим ти живеш, і відчувається,
що йому про це говорити приємно. «Він звичайно такий гордий, а тут язик
розв’язується».
— Ну, я ж сама все роблю, за полу не смикаю: «Тату, влаштуй мене на
роботу».
— Йому це й приємне. У тебе вже можна питати про «ваші творчі плани»?
До речі, які вони?
— Я хочу спокійно закінчити інститут. Хотіла йти в театр показуватися,
але думаю, поки що ні. А потім мені пропонують... Дівчинка одна, режисер,
пропонує працювати, різні музичні спектаклі робити. На телебачення кличуть,
але я не хочу. Мені не подобається. А взагалі, я хочу в музичному театрі
працювати.
— Добре співаєш?
— Ні, вчуся поки що. У мене дані добрі. Мені дуже подобається вчитися
співати. Чимало пропозицій. Можливо, буду робити концертні програми з різних
мюзиклів. Є чим зайнятися. Потім. Тут, під Петербургом, музей просто неба.
Якщо там усе складеться... Будуть такі стилізації подорожей у часі, де
я буду романси співати.
— А якщо любов-злодійка, дитина.
— Ні, ні. Я не буду наразі закохуватися. Звикну я за чужий рахунок жити,
і цікаво, як я потім сама буду?
— Та ні. Я про інших. Нині такі принци. Ти, загалом, сама все будеш
робити, прати і т. ін., а він пісні співатиме для тебе. Раптом таке?
— А! Таких я весь час періодично на собі тягаю. Таких у мене «є» в житті.
— Мені здається, що це вельми поширений образ совкового чоловіка.
— Так, напевно, хоча, взагалі, хоч жінки, хоч чоловіки однаково одне
одного звинувачують. Жінки кажуть, що вони чоловіків тягнуть на собі, а
чоловіки збираються і також кажуть: «Боже мій. Я її тягну, а вона». Я,
навпаки, так не вважаю. Хоч у мене є такі друзі. Я їх усіх жалію, всіх
їх розумію і втішаю. Вони приходять: «Алісо! Як усе погано! Як погано все!
Немає снаги жити!» А я їм: «Та ж ні!» До вікна підведу, на дах поведу.
Дивлюся — оживають люди. Потім поживуть трошки, поїдять — і нормально,
і вже нібито все добре. Головне — вірити в себе. Дуже, дуже чогось хотіти
й конкретно знати, абсолютно конкретно знати, чого ти хочеш, і вірити в
те, що це буде. Коли віриш, то й сонце якесь яскравіше, і дощ тепліший,
і взагалі все по-іншому. У мене це чітко спрацьовує, починаючи від матеріального,
закінчуючи нематеріальним втіленням. Тобто коли хочеться чогось, то воно
є. Мрії матеріальні. Я навіть стала записувати, чого я хочу. Раз у півроку
запишу, а потім дивлюся — виходить. Хочу працювати — роботу пропонують.
Не хочу працювати — виганяють. (Сміється.)
Люди інстинктивно тягнуться до такої сильної людини. Принаймні до людини,
котра йде.
Серед іще трьох дітей Б.Г. Аліса найстарша. Маркові тепер 17, Глібу
приблизно 14, Василісі майже десять. Ще, кажуть, у Києві є. Але про це
нехай у Києві й говорять. А от у Аліси ніби двоє батьків, яких вона обох
любить і вважає мудрими.
Особлива вдячність Наталі Анісимовій за допомогу в підготовці матеріалу.
