Раніше я була переконана, що казки про життєтворчість і перетворюючу роль особи в історії — літературщина і белетристика, щось на зразок волань Макаревича «пусть лучше мир прогнется под нас». Бо дорослі люди знають: світ не під кого не прогинається, і на це треба зважати. Але, виявляється, є люди, які ніколи так і не стають дорослими. Ось їм якимось незбагненним чином вдається прогнути під себе цей дорослий світ. Історія кар’єрного злету режисера Андрія Жолдака гідна хорошого роману чи голлівудського кіно. Андрій — не просто талановитий режисер і цікава людина, за останні 10 років він здійснив геніальну подорож життям, безстрашно пройшовши шлях від «міського божевільного» до генія. У мене не підніметься рука написати — без сумнівів, страху і докору, тому що напевно все це було — ті самі, невидимі світові сльози.
«АКТОРІВ ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ І ВВАЖАЮТЬ ЗА БИДЛО»
На першу зустріч він взагалі не прийшов — раптово поїхав на фестиваль до Румунії. Довідалася я про це за п’ять хвилин до запланованого побачення в Театрі ім. І.Франка. Довелося шукати машину під зливою, понуро роздумуючи про зоряні звички українських творців.
Другу зустріч було розсудливо призначено в кав’ярні «Шико». Андрій стояв десь в заторі, а я навіювала собі, що мене зовсім не дратує його спізнення.
Виник він, як чеширський кіт, — раптово і з усмішкою. І нехороші думки про творців розтали, як дим, від першого ковтка кави.
— Андрію, не так давно пройшла прем’єра «Гамлета» в Харкові. Раневська колись твердила, що у глядача зіпсувався смак — він аплодує чому завгодно. Чи такий уже вдячний провінційний глядач?
— І вона має рацію — нічого не змінилося. Але в Харкові ми були здивовані — нас приймали чудово. Так само, як і на фестивалі в Румунії. Вільних місць не було. Я отримав три багатообіцяючi контракти. Ми запрошені з виставою до Бухарестa, Софії та Німеччини.
— Зате до тебе досить насторожено досі ставляться в Києві.
— Ну, Київ… Як тобі сказати… Якби не скандальна «Чайка» в Москві, можливо, мене б досі тут вважали скандальним і божевільним — мовляв, це несерйозно і, взагалі, це — не мистецтво. А тим часом так давно працює вся Європа. Це говорить про те, що в Києві в театральних «структурах» немає людей, які могли б об’єктивно оцінити мою роботу незалежно від того, як я виглядаю і що я говорю. Саме з цієї причини всі молоді режисери в цій країні приречені.
— Ти не вперше говориш про «приреченість» молодої режисури в Україні і необхідність театральної реформи. Чи є якесь уявлення про те, як саме її провести? Особисто я дуже іронічно ставлюся до ідей об’єднання в цехи та інших способів боротьби за «покоління»…
— Я в цьому розумінні можу навести приклад досвіду поляків. Колись я приїжджав до Польщі порожніх прилавків. Сьогодні в Польщі у мене (а я був там декілька днів тому) повне відчуття, що я в Амстердамі. Так ось, у Польщі одного разу за одне літо закрили всі державні театри і запровадили абсолютно західну систему: мер чи губернатор міста вибирає одну людину, що розуміється на мистецтві — а це може бути режисер чи читаючий філософ — і з ним одним підписує контракт і дає йому можливість набрати команду з нуля. А далі ця людина отримує певну суму грошей і робить все, щоб театр став комерційно успішним. Там ситуацію це врятувало, і «велосипед запрацював».
У нас же ситуація кардинально протилежна. Директор театру в Україні в середньому має від $500 до 1000 «темної готівки» на місяць від гастролей, столярки, оренди та іншого — і йому більше нічого не треба. Акторів він при цьому ненавидить, вважає їх за рабів і бидло, запрошує на постановку за $500 режисерів, якi йому ставлять спектаклi. Потім вони здають до Міністерства звіт про пророблену роботу. Це божевілля. Я об’їздив 15 міст в Україні і можу тобі сказати: в країні 3—4 театри, що нормально працюють, все інше — «потьомкінські села». Тому я заявляю абсолютно офіційно: потрібна інша державна програма… Проте це вже політика, а політикою я не займаюся…
«У НАС ТАКИХ ЛЮДЕЙ НЕМАЄ!»
— Андрію, не вірю я в хороших міністрів, які спроможні цю систему поламати. Потрібні хороші продюсери, які створюватимуть нові антрепризи, шукатимуть під талановитих людей гроші…
— Але повинна ж бути якась мета і концепція! Є ж вона в тому, як ти пишеш і одягаєшся! Так і в мистецтві.
— Але в Росії ці перетворення почалися «знизу», з людей, які захотіли вкласти гроші!
— А я тобі поясню, як у них це відбувається! Мене познайомили в Москві з чоловіком, який «тримає» Шереметьєво. Йому 40 років. Він сказав мені: «Хочу, щоб у Москві зробили експериментальну виставу. Гроші віддавати не треба». Ось вам 200 тисяч доларів — і вперед, працюйте. Це людина, яка їздить до Лондона, Парижа, продає літаки й розуміє, на що вона дає гроші. У нас таких людей немає. А якщо є, то вони зараз не при владі і не в банку. Нашим «при владі» зараз 50—60 років, і вони не вкладуть гроші в наше покоління — інше мислення. Ось я зараз хочу зняти фільм про корову, яка гуляє й спить із різними людьми… Чи дадуть вони гроші на такий проект?!
— Значить, ти не любиш старих?
— Ти розумієш, старий від старого відрізняється. Є абсолютно світлі особистості! Скоріше, я маю на увазі не вік, а старечо-маразматичний стан мізків.
— Колись ти лаяв старих і говорив, що керівництво Театром ім. І. Франка треба довірити, наприклад, тобі. Хотів би сьогодні, щоб це був не Ступка, а ти?
— Ще декілька років тому — хотів. Але тепер я їжджу з виставами до Кореї, Німеччини, Франції, Америки… Зараз вже продюсери Європи полюють за мною. І тому тутешні продюсери мені більше не потрібні. Не стало бажання працювати лише тут. Буду в Україні працювати для тих, хто покличе…
«КОНІ НЕ ВИННІ» — АКТОРИ ЗАВЖДИ ХОРОШІ!»
— Як ти вважаєш, вивіски на театрах — «національний, академічний» — це сьогодні блеф чи все ж існує школа, майстерність? І взагалі, якої ти думки про стан справ у сучасному акторському цеху — чи є майстерність, про яку раніше так любили писати наші театральні критики?
— Дуже хороше запитання. Дивися, щойно я працював у Театрі ім. Шевченка в Харкові. Це трупа, яка кожні два роки змінює режисера, трупа, в якій колись працювали Курбас і Мар’яненко. Так ось, у цьому театрі за 42 дні я зробив революцію. Значить, актори внутрішньо до цього були готові! Тому я роблю висновок, що «коні не винні» — актори завжди хороші! І це завжди було однією з найсильніших рис українського театру. АЛЕ! Актор — це завжди пластилін. І якщо немає вмілих рук для цього пластиліну, то він перетворюється на бруд, на ніщо. У плані менеджерів і продюсерів — хоч театральних, хоч футбольних — у нас тотальне відставання — Монголія і стародавній степ! Але коли- небудь ситуація зміниться...
— А може, й не зміниться…
— (Задумливо) А може, й не зміниться…
— У зв’язку з цим. Раніше ти не уявляв собі, що будеш працювати не в Україні. Тепер говориш, що можеш працювати скрізь…
— Тепер можу скрізь. Ось нещодавно я працював у Колумбії. Там у мене в майстер- класах працювали навіть індіанці… Цікаво пізнавати нове, отримувати щодня ці тисячі імпульсів… З другого боку… Ось викликав би мене зараз міністр культури й сказав: «Старий, що я можу для тебе зробити? Як тобі допомогти, щоб ти залишився в Україні?» Так ні, не скаже! Тому й зник пафос та надії почути: «Жолдак, який ти хороший. Ось тобі театр, працюй». Розумієш, мені зараз 39! — самий пік для роботи. А в 60 — мені театр не потрібен. У 60 — хотітиметься іншого… Робота в театрі — робота з енергіями. У цьому проблема згасання великих режисерів.
— Ну добре, якби ти став міністром культури, що б ти зробив негайно?
— У кожній області є троє-четверо талановитих людей. Я зібрав би їх разом, наділив би їх колосальними повноваженнями, придумав би схему реформ для кожної області. Запровадив би конкурсну систему, як у Франції. Там, щоб отримати гроші, проводять справжній тендер — не такий, як у нас…
— З «відкатом»… (загальний смішок)
— Це у нас «з відкатом«… Але взагалі міністром культури я бути не збираюся. А ось поради міністрові міг би давати ділові.
— А чи українському глядачеві потрібен театр за доби Інтернету?
— У Німеччині театри збирають повні зали. Інтернет їм не заважає. Гадаю, що ми не гірші. Все ж залежить від якості видовища, що пропонується.
«ЛОЯЛЬНІСТЬ — ЛИХО ДЛЯ МИТЦЯ»
— Твої вистави — завжди про «тебе»?
— Не знаю, нехай про це думають критики. У них завжди, мабуть, є сум про світле життя, який завжди є і в мені. Тому, мабуть, у якомусь сенсі вони про мене.
— А ти завжди в злагоді з собою?
— Принаймні я шукаю цю злагоду.
— Матеріальний добробут, успіх роблять людину буржуазнішою. Лояльнішою до світу…
— Слава Богу, це не про мене. Я вовк і завше перебуваю в стані полювання. Лояльність — велике лихо для митця. Єдине, чого я боюся, що не встигну все, що хотів би встигнути.
— Дружина-акторка — це добре чи погано?
— Кожен конкретний випадок — це конкретний випадок. Тут ключів не підібрати. З Вікою Спесивцевою ми пройшли окремий шлях, абсолютно не схожий на статистику таких світових пар. Звичайно, нам важко, ми сваримося, бо творчі професії пов’язані з відхиленнями в психіці. Але з другого боку… Саме вдача Віки мені підходить. У мене було багато жінок, але ні з ким я не зміг залишитися більше, ніж на декілька місяців. Все ж таки ми вже восьмий рік разом… Вона здатна не керувати мною, але допомагати, щоб я ставав кращим... Нашa професію пов’язанa з енергіями зла і світла. Чим талановитіша людина, тим більше в неї втілюються ці енергії. Чому генії йдуть рано? Бо швидко стають згарищем.
— Ти хочеш, щоб тебе всі любили?
— Раніше хотів… А пригадай-но, як мене в період «Сірого вовка» розмазували по стінці, що творили газети… Ніхто доброго слова не сказав… Я думав: «Як же так?»
— На що ти спираєшся в такі моменти?
— На різні речі… Всі ж шукають опору в різному: у когось машина, у когось наркотики, у когось секс...
— А в тебе?
— Все пробував! Режисер повинен спробувати все!
