— Що сталося з есмінцем «Непотопляемый»? — запитує матрос товариша.
— Потонув.
— Як це так?!
— Ти бачив скелю перед входом у нашу бухту?
— Так, звичайно.
— А от вони її не помітили.
— Що буде, якщо відрізати солдатові одне вухо?
— Не чутиме на одне вухо.
— А що буде, якщо відрізати солдатові друге вухо?
— Узагалі не чутиме?
— Неправда! Не бачитиме, тому що кашкет упаде йому на очі.
— Гансе! У тебе є яка-небудь фізична вада? — спитали в призовника на медкомісії.
— Так, мене нудить од військової служби.
Під час проходження медкомісії на призовному пункті зажурений кандидат у призовники за командою військлікаря «Сідай» покірно сів на стілець.
— Придатний до служби без обмеження, — такий був висновок лікаря. — Наступний, будь ласка.
— Послухайте, — запротестував призовник, — адже ви навіть не спромоглися мене оглянути. — Нісенітниця, — заперечив офіцер. — Мою команду ви почули, ваші очі роздивилися стілець, і у вас вистачило розуму, щоб виконати мій наказ. Отож, уперед, мій хлопчику!
Призовнику було поставлено запитання, яка в нього освіта.
— Я навчався в Берклі, Лос- Анджелесі, в Престоні, в Колумбійському університеті і маю звання доктора медичних наук.
— Запишіть, — наказав голова призовної комісії секретареві, — призовник уміє читати й писати.
— Я не проти плюралізму, — попереджає старшина роти новачків. — Кожний має право мати власну думку і навіть думати інакше, аніж я. Однак я не терплю заперечень, і тому мені вашу плюралістичну думку знати не обов’язково. Досить вам знати мою.
Боцман давав указівки робочій команді:
— Половина — на ніс, половина — на корму, інші йдуть за мною.
— Дружинонько! Як ти гадаєш, кохання — задоволення чи робота? — запитує полковник.
— Певна річ, задоволення! Інакше ти б сюди взвод солдатів привів.
— Рядовий Іванов! — вигукнув прапорщик, побачивши заглибленого у свої думки молодого солдата. — Чому ви не віддали мені честь?
— Винен, товаришу прапорщик, мабуть, я заснув.
— Ну, слава Богу, а то я подумав, що ви мене не впізнаєте.
