..Пологи у Лариси ще не закінчилися, а вже чи не вся Літогоща, сусідні Іванівка та Корсині перемовлялися, що медики мають з нею серйозні проблеми, бо народжує вдома. А народжує тому, що не змогли вчасно доставити у лікарню: начебто директор Літогощанської школи не дозволила своєму працівнику в робочий час відлучитися і відвезти породіллю у Рожище. Казали, що Віктор Маковецький відмовляв Сергієві Тананайку в машині зі сльозами на очах. І місцева фельдшерка Людмила Хвостюк, пригадуючи той день, теж мало не плаче. А не раз же приймала пологи в екстремальних умовах: вдома, серед поля, в машині й навіть на порозі медпункту...
Маленька дівчинка не зважає на присутність чужих людей у хаті. У мами на руках їй спокійно й комфортно.
— Ось яку ляльку придбали, коли медики нам помогли! — радіє мама.
А моя супутниця, головний лікар Сокільської амбулаторії Валентина Федорівна Ласкава переступила поріг цієї старенької хати зі змішаними почуттями.
— Ось на цьому дивані Лариса народжувала... А на цьому ліжку ми розклали медикаменти. Як згадаю, що пережили того дня!..
Руслана-Раїса (у дівчинки два імені — світське й духовне) мала прийти на світ орієнтовно 28 червня. У її мами Лариси Олександрівни Коленди це мали бути п’яті пологи. Особливих проблем не передбачалося, хоча турбувало маловоддя. Лариса пройшла курс лікування у районній лікарні й мала повернутися туди відразу після Трійці. Але у п’ятницю, напередодні свята, вранці відчула сильний біль внизу живота. Удома не сиділа, а пішла на фельдшерсько- акушерський пункт. Фельдшериця Люда запідозрила початок пологів і послала чоловіка Лариси за машиною.
— Пологи поза лікарнею у нас трапляються не так і часто. Можливо, раз чи два на рік, але й не кожен навіть рік. Було, що приймали пологи вдома, і дитина народилася з вродженою вадою — весь кишківник був зверху... Доки допровадили її у Рожище, а потім у Луцьк, вже було пізно. Якби ж нам який вертоліт! Бо такі вади у дитячій обласній лікарні оперують. Торік у Літогощу взимку через такі замети добиралися. Боже, як ми їхали! З півдороги поверталися за трактором! (Якість доріг між селами, які обслуговує Сокільська лікарська амбулаторія, ми відчули на собі, добираючись у Літогощу польовими й лісовими дорогами. Так швидше, а «траса» ще гірша. — Авт. ) Але то все були пологи класичні, коли могли справитися на місці фельдшери. А з Ларисою трапилося непередбачуване... — пригадує Валентина Федорівна Ласкава.
Дорогою у Літогощу, коли надійшов виклик від фельдшера Людмили Хвостюк, вона взяла у свою машину акушерок iз Сокола і Духча. Каже, мала передчуття на проблеми. Але доки лікар (до речі, навіть не терапевт, а тим більше і не гінеколог, а педіатр) долала калюжі, ями і пагорби, у стареньку хатину на околиці Літогощі стукала біда.
— А як було? Моя дівчина мала родити... Ой, буду плакати! — мама Лариси Світлана Іванівна Коленда не стримує ні сліз, ні крику. Вона так перейнялася, що Ласкава час від часу її зупиняє і заспокоює. — Пішов Сірьожа шукати шофера. До кого не прийде, або випив вже — то ж село! — або машина поламана, або вдома нема. Він вже й руки опустив. Я весь колгосп облетіла. Нема ніде машини! Сірьожі кажуть: десь на поле Маковецький поїхав. А Вітя ж у нас — як янгол! Всіх, хто не попросить, слухає. Послухав і Сірьожу, побіг переодягатися. А я бачу, буде Лариса родити. Біжу на медпункт: Люда, спасай, бо що я, сліпа баба, з нею робитиму?!
Невдовзі у хаті були всі наявні у селі медичні сили. У Лариси вже почалися перейми, і Люда потелефонувала на мобільник лікарю. На щастя, нещодавно у Рожищанському районі сільським медикам видали персональні телефони, бо, наприклад, на ФАПі у Літогощі стаціонарного телефону й не було. Якби пологи не перетворилися на патологічні, їх би могли прийняти і в хаті. Втім, найголовніше, що цілком могли б встигнути і в райлікарню! Але «янгол» Маковецький цього разу проявити милосердя не встиг.
— Виходить зі сльозами на очах і каже: не повезу, бо мене директор школи не пускає. Наказала йти на роботу. А я, каже, боюся відлучитися сам, бо можу втратити роботу. Я з плачем біжу у школу: Ларисо Олександрівно, змилуйтеся, відпровадьте Вітю з машиною, щоб мою дівчину завіз! Як з нею що зробиться, четверо ж дітей сиротами стануть. А вона мені: «Не маю права, він на роботі. Школу красять, шланг заб’ється, що жінки самі зроблять?». Я прошуся, що сама замість нього стану, сама буду і школу мазати. А вона: «Шукайте когось іншого». Я по-всякому на неї кричала: ви не мати, у вас серця нема! — так вона мене допекла. Я не хотіла так на неї казати, бо вона вчителька і директор школи, і хай їй все буде найлучче. Але прошу як Матір Божу!.. А вона одне: не маю права, а як шланг заб’ється?.. — плаче Ларисина мама.
Вилетівши зі школи, на тракторній бригаді побачила легковий автомобіль. Відшукала й водія.
— То був лісник Тарас, навіть не знаю його прізвища, з Кашівки. Чужий чоловік! Мене перший раз бачив, а послухав! Я вже й хлопців з тракторної попросила, щоб помогли занести Ларису у машину. Але передали, що «швидка» з Сокола вже доїжджає.
— І цей чоловік міг би собі їхати, але сказав: не маю права покинути породіллю, дочекаюся лікарів, — захоплюються лісником Тарасом літогощанські медички.
Проте на той час Ларису не можна було транспортувати — у неї раптом припинилися потуги.
— А головка ж вже була на виході! Що робити? Ситуація склалася така, що самі б ми ради не дали, — пригадує лікар Ласкава. Стрес, який пережила вона і фельдшери, дає знати про себе і досі. Не може говорити, відходить, щоб стримати сльози геройська літогощанська фельдшерка Люда Хвостюк. — Як уявлю, що могло б бути, якби не встиг акушер-гінеколог iз райлікарні Олег Миколайович Шевчук!.. Відразу після складної операції... І в яких же умовах він рятував і матір, і дитя!..
Лариса і Сергій живуть у купленій старій хатині з щілинами, у які пролазять приблудні собаки. У неї непроста жіноча доля. Троє старших дітей — не від одного батька.
— Замучили її ті алкоголіки! — з сумом пригадує мама.
Від Сергія у Лариси вже є одна дитина. А через два роки на світ попросилася ще одна лялька... Сім’я живе зовсім не багато. Але тримають і корову (хоч і ялова), мають трьох кіз, поросят, посіяли буряки і посадили бульбу.
Директора Літогощанської школи Світлану Олександрівну Ухачевич чоловік теж покликав з поля, де сапала буряки. З лікарем Ласкавою вони давні знайомі — як - не - як, сільська інтелігенція. Були її пацієнтами члени родини, допомагала не один раз. Тому для Валентини Федорівни ситуація болючіша вдвічі:
— Вона ж не лише жінці не помогла, вона ж і мене підставляла!
— Сергій Тананайко до мене особисто не звертався. Я побачила, що Маковецького нема на роботі, подзвонила додому. Він прийшов і потім каже, що мав везти жінку в лікарню. А в нас ремонт, одні жінки ним зайняті, треба було «козли» переставляти...
— Коли йдеться про ремонт і життя людини, що має переважити?! Треба було тебе, як казав Шевчук, привезти на ті пологи у хату, щоб побачила, як рятували жінку! Якби він не приїхав, дитина була б мертва, розумієш? — не стримується лікар Ласкава.
Та вони говорили різними мовами. Світлана Олександрівна і досі повторює, що «треба було шукати інші машини, а то біжать всі у школу». Але ж їх не було! Врешті нащо шукати, якщо підлеглий їй працівник вже був готовий і за півтори б години змотався з породіллею у райцентр і назад? Світлана Олександрівна виправдовується тим, що «не знала, наскільки все серйозно». І вже нібито не вона не відпускала Маковецького на допомогу, а його дружина-вчителька (у що ніхто в Літогощі не повірить, бо кажуть, що Ніна Гурівна такий же «янгол», як і її чоловік).
— Одне слово — нефайно вийшло! — констатує новообраний літогощанський сільський голова Петро Радчук, який злощасного 9 червня якраз був у райцентрі (а Світлана Олександрівна і нині каже, що «міг би і він завезти»). Здається, що Радчук про людей думає. Ось і мати загиблого «афганця» Володі Тананайка розказала, що голова не лише потурбувався про дрова для неї з чоловіком, а й сам з чоловіками у ліс ходив... Олександра Панасівна розшукала мене у Літогощі:
— Давно жду, щоб який кореспондент заїхав!
Про її конфлікт з директором школи вже писали. Але у Світлані Олександрівні для матері уособилося, здається, все зло, яке iз загибеллю сина назавжди зруйнувало спокій у душі. Оскільки довелося мені не раз чути думку, що Ухачевич почувається занадто впевнено, бо їй зійшов з рук конфлікт з матір’ю «афганця», виношу цю ще одну «нефайну» історію на суд читачів.
Чотири роки тому баба Тананайчиха почула між жінками, що вчителі у барі щось відзначали і директор начебто була п’яна. Сказала, що «теж про це чула». Хтозна, як спрацювало сільське «Бі-бі-сі» (баба бабі сказала), але десь через місяць Світлана Олександрівна прийшла виясняти стосунки.
— Питає, де ви бачили мене п’яною? Я, Свєта, з тобою у бари не ходжу, тільки повторила те, що чула. Якщо винна, прости мені, бо й справді: нащо мені була та директорка, щоб про неї говорити?! Далі почався крик. Сказала мені таке: «Знаєш що, стара суко? Якщо тобі мало однієї чорної біди, хай тобі Бог дасть ще другу!».
Наступного дня тітка пішла у сільраду. Якщо винна, хай займається «участковий» чи суд... А чого чіпає мою мертву дитину?.. Оскільки влада не зреагувала (бо, мовляв, тодішній голова був сватом директорки), то мати забрала зі школи «свою чорну біду» — матеріали з куточка, присвяченого пам’яті її сина.
— Куточок той зробили за попереднього директора. Добрий був чоловік! Нам з батьком тяжко було заходити у школу, але кликали, щоб розказали про сина, то йшли. А тепер мені у кімнату, де його фотографії, треба заходити кожний день! Тепер музей у мене вдома. Отак я заслужила: сина забрали в армію, вбили, привезли у труні й не показали, а сама заробила «стару суку» і музей у хаті, — зациклена на образі, жінка не піддається ні на які прохання простити «директорку». Вже й батюшку з Іванівки привозили, котрий після автомобільної аварії втратив зятя і внука, — не переконав.
Не погоджуючись з позицією тітки Олександри, бо простити треба задля душі сина і своєї, все ж не можу не погодитися з її поясненням. Чому вона так вперто не прощає?
— Я батюшці сказала: ваших рідних ніхто зумисне вбити не хотів. А мою мертву дитину вона образила умисне!
— То ще буде нам біди, ще мої внуки від неї зароблять! — стверджує мама Лариси, і навіть медсестра з ФАПу побоялася назвати своє прізвище, бо «діти у школу ходять».
