Нині познанська україністика святкує 20-річчя. Раніше там діяла кафедра української мови при Інституті російської філології, а цьогоріч відкрили окреме відділення української філології. Сюди прийняли 27 молодих осіб, які мають бажання займатися в майбутньому нашою мовою — бути перекладачами, журналістами, учителями, хочуть співпрацювати з Україною. ...Водночас українських перекладачів у Польщі позбавляють роботи урядові структури з України, надсилаючи офіційні документи російською.
«День» дізнався більше про це під час розмови з пані Анною ХРАНЮК, викладачем української мови Познанського університету імені Адама Міцкевича, координатором університетських практик українських і польських студентів та співорганізатором щорічного фестивалю «Українська весна», який відбувається в Познані та інших містах Великопольського воєводства.
— Пані Анно, яким був шлях до відкриття незалежної україністики в Познані? Хто став головним ініціатором?
— Коли 1991 року Україна стала незалежною державою, в Університеті ім. Адама Міцкевича в Познані, з ініціативи тодішнього директора Інституту російської мови, професора Антоні Маркунаса, на неофілологічному факультеті започаткували навчання української мови в рамках спеціалізації «Російська філологія з українською». Україністичні дисципліни були (і надалі є) дуже скромними — практичний курс і граматика української мови, українська література та історія України (останню викладають лише один семестр, усього 15 годин). Мене запросили на роботу викладачем української мови 1993 року. На україністичній спеціалізації працювало тоді двоє викладачів, я була третьою, ну й порахувати неважко: були три курси, приблизно по 15 студентів. Із незалежністю України українці почали приїздити в Польщу на роботу. А з ними діти, яким треба було вчитися. Після школи вступали до університету. І тут виявилося, що дехто, не знаючи польської мови, не має великого вибору. І так почали в нас вчитися українці з «материка». Зацікавлення українською мовою зростало серед молоді. На інших кафедрах студенти вивчали українську як іноземну, просто як мову, не спеціалізацію. Зокрема, з великим успіхом відбувалися заняття з української в Інституті сходознавства (у Польщі це Україна, Білорусь, Росія й інші країни колишнього Радянського Союзу). Були роки, коли охочих вивчати українську мову набиралося 40 — 50 студентів. Чимало з них пізніше стали студентами російсько-української філології, бо ж у Познані, на Заході Польщі, ніде було вивчати українську мову, крім нашого закладу україністики. Студенти хотіли писати магістерські роботи українською, на україністичні теми, а не було такої можливості. Теперішній директор Інституту російської філології, професор Анджей Сітарський, подав ідею відкрити «чисту» україністику. Тож 1 жовтня 2012 року почала своє життя нова спеціалізація — українська філологія. Ми боялися, чи подасть документи відповідна кількість абітурієнтів, чи нову спеціалізацію можна буде відкрити. Виявилося, що документи подало 39 абітурієнтів, прийняли 27 осіб. Знаю, що між першокурсниками є студентка, яка закінчила третій курс російсько-українського відділення, але подала документи на «чисту» україністику тому, що її цікавить саме українська.
— Нам удалося запитати вашого студента про його очікування. Міхал Домаховський із Познані вже втретє цього року відвідав Україну й провів у Криму та Одесі частину канікул. Щодо україністики каже, що сподівається в приємній атмосфері вивчити мову, дізнатися більше важливого й цікавого про Україну насамперед у сфері культури. Можете поділитися планами, чого хочете навчати познанських україністів?
— Передусім досконало володіти українською мовою. У програмі практичні заняття з української мови (починаємо від абетки), граматика, література, історія й культура України. Трохи більше годин, ніж на російсько-українській спеціалізації. Тут треба зазначити, що надалі паралельно працюватимуть російсько-українські групи. Звичайно, студенти вивчатимуть дисципліни загального розвитку — філософію, психологію, другу і третю іноземну, інформатику тощо. Згодом планується відкриття українсько-англійської спеціалізації.
«НЕ ОДИН СТУДЕНТ ІЗ УКРАЇНИ ЗАДУМУЄТЬСЯ НАД ТИМ, ЩО САМЕ ВІН ПОВИНЕН ПЛЕКАТИ ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ»
— Чи має місто Познань своєрідний сентимент до України? Що можете сказати про українське обличчя Познані?
— Познань — місто-побратим Харкова, але не тут треба шукати сентиментів. Гадаю, що сентимент Познані до України має кілька гілок. Насамперед у Познані працює Почесне консульство України. Перший почесний консул, покійний Лукаш Горовський, ще не будучи консулом, давав українцям роботу у своєму великому сільському господарстві. Він любив Україну завдяки жителям села Цигани Борщівського району на Тернопільщині. Про нього і його контакти з Україною можна книжку написати. Пан Горовський мріяв показати полякам (він сам був поляком із діда-прадіда) Україну з найкращого боку, і тому 2008 року з його ініціативи організували Суспільно-культурне товариство «Польща — Україна» для втілення в життя тих же мрій. Його членами-засновниками, крім мене, мого чоловіка й сина, були самі поляки. Нині вже й інші українці стають членами товариства. 2008 року організували Фестиваль української культури «Українська весна», який став візитівкою України в Познані й Великопольщі. Цього року він відбувся вже уп’яте. Познанський фестиваль спрямований на польського слухача-глядача, при цьому зацікавлення всіма його подіями зростає щороку. Також щороку нові міста Великопольщі долучаються до організації фестивальних концертів і зустрічей.
Друга гілка — студенти з України, які намагаються разом проводити вільний час. Таких студентів у Познані щороку більшає. Студенти дуже активні як волонтери під час організації фестивалю. Але вони самі також організовують зустрічі в гуртожитках, знайомлять своїх друзів-поляків з історією України (із-поміж інших — демонстрували фільми про Голодомор), організовують дискотеки з українською музикою. Не один студент з України, щойно приїхавши за кордон, починає говорити українською, задумується над тим, що є українцем і саме він повинен плекати все українське. Третя гілка пов’язана особисто зі мною. Мій власний сентимент. Я народилася у Варшаві. Війна й доля занесла моїх батьків із України до Польщі. Мама й тато навчили мене любити Батьківщину й гордо говорити, що я — українка. І я разом із чоловіком — львів’янином — навчила своїх дітей, уродженців Варшави, любити Україну як свою Батьківщину. Мої студенти-поляки, звісно, не всі, полюбили Україну, мають там друзів. І це вони — основна група, яка організовує «Українську весну», вони запрошують колективи, письменників із України, своїх друзів-поляків прийти й ознайомитися з українською культурою, вони намовляють своїх друзів поїхати в Україну, випити львівської кави чи подивитися золотоверхий Київ.
«ЧАСТО ДОВОДИТЬСЯ ПОЯСНЮВАТИ СТУДЕНТАМ-ПОЛЯКАМ, ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ»
— Ваш рецепт того, як підтримувати інтерес до української мови у країні та за кордоном (адже нині спостерігаємо тенденцію до зацікавлення слов’янськими мовами у світі).
— Говорячи «у країні», маєте на увазі Україну? Усе залежить від людини. Вважаю, що в кожній країні треба говорити мовою свого народу. Часто доводиться пояснювати студентам-полякам, чому українці не говорять українською. Живеш у Німеччині — мусиш знати німецьку, в Англії — англійську, у Польщі — польську. Не знайдеш достойної роботи, не знаючи мови цієї країни. Так і в Україні повинно бути. Інтерес до мови в Україні можна підтримувати, але цього ніхто не робить. Чому немає в державі журналів, часописів українською? Чому можна купити глянцеві видання російською, а коли запитуєш, чи є українською, — на тебе дивляться, ніби ти прилетів із іншої планети. Якби молодь, дорослі могли читати такий формат українською — упевнена, що читали б. Але такої можливості нема: читають російською, бо ж цікаво прочитати про співаків, спортсменів, політиків. Трохи краще, може, із літературою, але книжка дорожча, ніж журнал, і відіграє іншу роль. Так само з програмами телебачення: те, що є українською, — це мізер.
Як за кордоном підтримувати інтерес до української мови? Це залежить від середовища, від того, чи думаємо про вихідців з України, чи про іноземців. Українці повинні навчитися бути гордими за свою Батьківщину. Поки не навчаться цього й не будуть гордими, не відчуватимуть потреби говорити українською. Іноземцям варто показувати те, що в Україні найкраще, — мистецтво, архітектурні пам’ятки. Багато людей нічого не знає про Україну, бо ж Україна себе не рекламує. У Познані започаткували нову навчальну програму «Знайомся з сусідом» — з Україною і всім, що з нею пов’язано. Над програмою працює колишня наша студентка, Пауліна Єндрасік. Вона запрошує на заняття з учнями шостого класу людей, які можуть цікаво розповісти про географію, літературу, музику України. Діти ознайомлюються з мовою. І, можливо, колись вони будуть нашими студентами.
Нині обов’язково знати іноземні мови — не лише англійську чи німецьку, а й мови наших сусідів. Ми стараємося знайти нестандартні способи для того, щоб студентові було цікаво вчитися, щоб пізніше він сказав своїм друзям: у Познані варто піти на українську філологію, тому що там студенти співають українських пісень, роблять кутю, колядують, ставлять вертеп та інші спектаклі українською мовою. У Познані традицією стало університетське святкування українського Різдва. Щороку (уперше це було в січні 1996-го) першокурсники готують кутю, підготовляють вертеп і запрошують усіх охочих на свято, яке влаштовуємо в університеті або в залах музею чи художньої галереї, Центру культури тощо. Приходить 100 — 150 осіб, не лише студентів, а й мешканців міста, українців, які працюють чи вчаться в Познані, а їх дедалі більше.
Останніми роками студенти-україністи їздять до Львова на двотижневу мовну практику завдяки угоді, яку підписали Львівський і Познанський університети. І навпаки — львівські студенти українського прикладного мовознавства приїздять до нас і проводять практику з нашими студентами. Вони знайомляться, потім листуються, скайпують, дружать. Ці молоді люди ніколи нічого поганого не скажуть про Україну чи навпаки — про Польщу.
«САМІ УКРАЇНЦІ ДОВЕДУТЬ ДО ТОГО, ЩО ЗА КОРДОНОМ МОЛОДЬ НЕ БУДЕ ЗАЦІКАВЛЕНА ВИВЧЕННЯМ УКРАЇНСЬКОЇ ЯК ІНОЗЕМНОЇ»
— Пані Хранюк, вам удається навчити поляків розмовляти українською. Як гадаєте, чому ж людям, які живуть в Україні вже десятки років, часом не під силу опанувати державну мову? Вони навіть ладні переписувати державні закони...
— Не вірю, що, живучи в Україні роками, можна не знати української. Передусім треба хотіти розмовляти. А проблема не лише в росіянах. Самі українці повинні розмовляти українською. І дивно, що так не є. Дуже симпатична українка з Києва розповідала мені, що зі своїм хлопцем спілкувалася, як з усіма друзями, російською. Удома ж говорила українською. І тільки коли почула, як мама хлопця звертається до нього українською, задумалася, чому вони спілкуються чужою мовою. Поговорили й вирішили перейти на рідну.
Я спілкуюся з багатьма студентами з України, бо перекладаю їхні документи польською. Нещодавно гарна дівчина приходить до мене з проханням перекласти диплом, говорить російською. Я — польською, вона польської майже не знає, ходить на курси польської, тоді я — українською (російською не говорю принципово). Вона далі російською. І я просто запитала: «А ви не знаєте української?» І розмова після цього тривала українською. Дівчина здивувалася, коли я їй сказала, що з її батьком по телефону я говорила українською. «То мій тато говорить українською?» — почула я від неї. Коментар тут зайвий. Ця ж дівчина, виявилося, добре знає українську, і ось її слова наприкінці зустрічі: «Я ж справді українка і Україну люблю». Отже, почнімо від самих українців. Знаю росіян, які живуть в Україні й гарно говорять зі мною чи моїм чоловіком українською, хоча зазвичай спілкуються російською. Проблема мови в Україні складна через ментальність українців. А росіяни, якби треба було, швидко заговорили б. Але українці своїм прикладом не заохочують вивчати державну мову. Самі українці доведуть до того, що за кордоном молодь не буде зацікавлена вивченням української як іноземної. Не будуть потрібні перекладачі. Українські державні установи компрометують себе за кордоном. Деякі працівники Міністерства юстиції пишуть офіційні листи до польських юридичних установ (судів, прокуратур) російською мовою. Перекладачі української отримують матеріали до перекладу і змушені відсилати їх назад у прокуратуру чи суд із допискою: «Матеріали оформлені російською мовою, зверніться до перекладача російської». А секретар суду думає логічно — матеріали з України: вислати до перекладача української. Ще трохи — і перекладачі української стануть безробітними. Або всі перекладатимуть художню літературу, бо в Польщі є любителі української літератури...
Проте в Познані українська філологія відкрита. Хочеться вірити, що це добрий крок і що вся Україна також заговорить українською.
