Глядачі всього світу з напруженою увагою стежать за особистим життям і кар’єрою «латинського коханця» Антоніо Бандераса («Відчай», «Чотири кімнати», «Евіта» та ін.) і його дружини, голлівудської зірки Мелані Гріффіт.
— Антоніо, ви, звичайно, знаєте, що чимало жінок, бачачи вас на екрані, думають про секс... У чому таємниця вашої чарівливості?
— Поняття не маю. Нехай вони самі відповідають на це запитання.
— Але ви усвідомлюєте, наскільки привабливі для жінок?
— Весь цей галас навколо моєї персони виник, коли я з’явився в Голлівуді. Нічого подібного у мене не було під час роботи на батьківщині. Я вважаю за краще, і я говорив про це багато разів, не сприймати це всерйоз. Просто дивлюся на себе в дзеркало й кажу: «Гей, хлопче, невже ти той самий сексуальний символ, від якого жінки божеволіють? Годі, що за дурниці...» Принаймні, я не намагаюся культивувати це.
— У вас, виявляється, прекрасний голос, якщо судити з «Евіти»... Це перший мюзикл, у якому ви знімалися?
— Так, перший. Мені довелося зіткнутися тут із безліччю проблем. Передусім, з тією, що в Голлівуді втрачено традицію мюзиклу. Можливо, останній великий мюзикл, зроблений у Голлівуді, — це «Вестсайдська історія». Після цього з’явилися, звісно ж, «Ісус Христос — суперзірка», «Брилліантин» та інші, але вони не були продовженням традиції. Крім того, ми мали справу з мюзиклом, заснованим на полемічному й суперечливому політичному сюжеті, тому, коли ми співали, то не розуміли, чи доходить до нинішньої аудиторії, до нинішнього молодого покоління глядачів усе що ми робимо. Для Мадонни це була освоєна територія, для мене — абсолютно новий досвід.
— Чи легко було танцювати з Мадонною?
— Ми багато репетирували, але танець — не найскладніша частина роботи над «Евітою». Мій персонаж — це острів, привид, одинак, який живе в фільмі багато в чому за законами Бертольда Брехта. Він той, хто встановлює контракт з аудиторією.
— Чи бували ви в житті в ситуаціях, схожих із тією, в якій існує ваш герой з «Евіти»?
— Коли мені було п’ятнадцять років, я все ще жив у країні з диктаторським режимом. Я почав працювати в театрі з чотирнадцяти. Це був університетський театр, і все, що там робилося, було вираженням опору режимові. Пам’ятаю, у день, коли помер Франко, я ввімкнув телевізор, побачив труну з тілом, натовпи людей на головній площі Мадрида, які кричали: «Франко, Франко!». Я любив і ненавидів його водночас, я плакав, не знаю, чому. Це історія моєї країни. Мій батько прожив у цій ситуації сорок років. Ми бачили Франко щодня по телевізору. Він був як родич. Навіть якщо ми його ненавиділи, він був частиною нашого життя. Ми відчували це шкірою, це в нас у крові. Все це я згадував, коли знімався в «Евіті». Ще 1976 року я придбав запис «Евіти» і знав її назубок. Протягом багатьох років я був фанатом Ендрю Ллойда Веббера, і для мене було величезною честю зніматися в його мюзиклі. «Ісус Христос — суперзірка» — був, мабуть, найпершим поштовхом до того, щоб я став актором. Я обожнюю «Суперзірку» досі. Цілі покоління виросли на цьому приголомшуючому мюзиклі.
— Після першого експерименту з мюзиклом, хотілося б вам зробити ще один?
— Звісно, так. Особливо в театрі. Я ж прийшов із театру, й завжди зберігаю в собі особливе почуття щоденного спілкування з глядачами. Я дуже хотів би зіграти в мюзиклі. На Бродвеї чи в Мадриді, не знаю. Де завгодно. Музика — це вище вираження емоцій, слова іноді псують характер у фільмі, я люблю музику, особливо класичну.
— Розкажіть про Зорро, вашого іншого героя.
— Що сказати — навчився тримати меч у руках. Ми не хотіли, щоб працювали каскадери. Приклад для нас — «Три мушкетери» з Джимом Келлі. Ми зробили пригодницьку комедію. Ніякої крові. Це фільм для дітей, щоб вони з захопленням кричали: «Дивись, Зорро з’явився!». Я пам’ятаю, як я ходив на ранкові сеанси коли був маленьким, як підхоплювався разом із іншими хлопчаками з місця, підбадьорюючи героїв на екрані. Хочу, щоб подібні почуття викликала наша картина, щоб це було захоплююче видовище. Але й серйозне, бо Зорро, мабуть, єдиний іспанський герой, який прийшов з Голлівуду, і я хочу це підкреслити.
— Ваша кар’єра успішно розвивається в Голлівуді. Це означає, що європейське кіно вас втратило?
— Ні, в жодному разі. Я просто переживаю нині такий період у моєму житті, я щасливий працювати в Америці. Ця країна зустріла мене з розкритими обіймами, у мене донька наполовину американка, але я не хочу втрачати можливості працювати в моїй рідній країні чи в Італії. Саме тепер я думаю про європейську постановку. Ми обговорювали проекти з Альмодаваром. Можливо, в найближчому майбутньому я працюватиму з ним. Ні, ні, я не спалюю мости. Я хочу повернутися до Європи і водночас не виїжджати звідси. У Голлівуді нелегко працювати. Може, я помилився, так багато знімаючись. Це не дуже добре з двох причин. Перша — я міг дуже набриднути. Люди говоритимуть — о, цей хлопець де тільки не з’являється! І друга — погано, що мені не вистачало часу добре підготуватися до ролей.
— Ви, мабуть, переживаєте чудовий час у вашому житті. Ви на вершині кар’єри, у вас дитина...
— Так, справи у мене йдуть непогано. Хоча звик скептично ставитися до своєї кар’єри і до свого особистого життя. Чи щасливий я? Щастя — це щось досконале, а я не вірю в досконалість. Щастя для мене немов легкий вітерець, який торкнувся мого обличчя. Я ставлюся до людей, які люблять і вміють насолоджуватися життям. Я насолоджуюся нашими стосунками з Мелані Гріффіт. Зараз все трохи заспокоїлося навколо нас, і я можу сконцентруватися на моїй роботі. Я не збираюся зніматися більше, аніж у одному-двох фільмах на рік. У актора має зберігатися якась таємниця. Якщо ви її втрачаєте, ви пропали. Ми ж трудимося як робітники. Ми робимо в Голлівуді картини щодня, ми на виду у публіки. Я хочу трохи сховатися від очей, пожити нормальним сімейним життям, подумати про свою професію. Що стосується батьківства — я почуваюся прекрасно. Дівчинка красива, здорова, вона народилася у вільній країні.
— У вас зовнішність іспанця. Чи хотіли ви коли-небудь «англізувати» себе?
— Ні, я ніколи не намагався це зробити. Я пишаюся моїм корінням, моєю кров’ю. Іноді мене запитують: «Антоніо, коли ти зіграєш справжній англосаксонський характер?» Мабуть, ніколи. Навіщо мені це робити? Безглуздо, якщо я зображатиму хлопця з Вайомінгу. Для мене честь — представляти мій народ. Те, що мені подобається в Америці — змішання рас, національностей, релігій. Тут люди не так гостро, як у Європі, стикаються з проблемою націоналізму, яка роз’їдає старий світ.
№228 27.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
