Вважається, скільки мов знає людина, стільки разів вона людина. З кожним роком вивчення східних мов стає все популярнішим. Сприяє цьому й глобалізація, і активна міграція населення на всій Землі. Українських учених, які вивчали арабську мову, у нас не так і багато. Розвивати власну школу в Україні почав академік А. Кримський. Ще 1918 року, з утворенням ВУАН, він заклав тут пробний камінь — створив арабсько-іранську комісію, турецький кабінет. Але працювати він тут так і не зміг, хоча мріяв розвинути школу сходознавства. Його убили інтриги, а в 30-ті роки все взагалі зруйнувалося — сходознавців оголосили ворогами народу, а потім взагалі цією групою мов ніхто не займався.
Пізніше ідея створення Інституту сходознавства належала академікові Борису Патону, хоча до східних мов у нас було ставлення як до чогось другорядного. Лише 1990 року з’явилася кафедра східних мов, де почали готувати таких фахівців. Власне, фах сходознавця потребує не лише певного складу розуму, але й широких знань, розуміння культури та філософії Сходу, знання його традицій. Сходознавство— та галузь гуманітарних знань, яка чимось нагадує колодязь: заглядаєш у нього — дна не видно. «День» побував у гостях у ректора Інституту лінгвістики та права, вченого зі світовим ім’ям, професора-арабіста Валерія РИБАЛКІНА. Сам Валерій Сергійович не зізнався, скільки знає мов (говорить, що скільки точно — 27 чи 37 — забув)...
— Як ви прийшли до сходознавства? Чому вирішили вивчати саме ці мови, коли і з чого все почалося? Труднощі перекладу виникли відразу чи їх і не було зовсім?
— Я поступав відразу в декілька інститутів. Уперше поступив до Київського університету на романсько-германський факультет на відділення англійської мови, хоча мріяв ще в школі вивчати італійську. Через рік зрозумів, що вся радянська система вивчення іноземних мов найбільш догматична: готували, власне, вчителів сільських шкіл. Вчитися стало нудно, і я пішов з університету, поступивши до Московського інституту військових перекладачів. Оскільки інститут був військовий, нас, як солдатів на плацу, вишикували й розділили на дві великі групи. Усі, хто опинився в правій половині, пішли вивчати арабську, а хто в лівій — китайську. Я тоді боязко спитав: «А як же моя італійська?», — на що мені відповіли: «Ти куди прийшов, до армії чи ні? Виконуй наказ!» Так ось за мене вибрали арабську мову, якою займаюся все життя.
— Невже так і було?
— Це був 1970 рік, у СРСР ще були сильні враження від шестиденної війни між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією. Ізраїль, провівши свій небезпечний і ризикований «бліцкриг», створив великі проблеми для СРСР. Саме тому країні знадобилося багато міцних і зрілих арабістів, у тому числі — в галузі військової співпраці та на рівні посольств і освіти, тобто в усіх сферах, а школа арабістики в колишньому Союзі була найсильнішою в світі.
— Арабська мова відразу припала вам до душі? Але ж ви хотіли вчити, як самі сказали, італійську?
— Так, арабська якось відразу стала моєю мовою. Я в школі дуже захоплювався математикою. Мені подобалися логіка, лічба, а в арабській мові система граматики алгебраїчна, це самісінька математика. У цій мові важлива не в’язь, яку всі вважають дуже складною, а виключно граматика. Якщо бачиш текст будь-якої європейської мови і можеш його зрозуміти, то арабський текст без знання граматики прочитати просто неможливо. А для мене арабська йшла як звичайна забава для розуму, і коли я її засвоїв, то зрозумів, що за мовою лежать величезні пласти унікальної історії та культури. Це й краса віршів Омара Хаяма, і медичні трактати Авіценни, і багато що інше...
Після армії я закінчив ленінградську школу арабістики. Вона була кращою в світі в ті роки, її створили в другій половині XIX століття. Мене прийняв до себе на курс професор філології Віктор Іванович Беляєв — «світило» арабістики, а 1976 року я з відзнакою закінчив цей інститут і... залишився без роботи.
— Як потім складалася ваша кар’єра? Чим же ви займалися?
— У ті роки роботу, де необхідне знання арабської мови, можна було знайти лише в Ленінграді чи Москві. Потрібна була прописка, а в мене її не було, і тому про якусь кар’єру не йшлося. До того ж, я принципово не хотів бути членом КПРС, мене нудило від радянської ідеології, а без цього влаштуватися за цим фахом було практично неможливо.
Тільки коли минули роки, вже працюючи в Києві, я з трудом прописався у Вишгороді, і ось так став киянином. Мені доводилося працювати перекладачем, часто перебивався випадковими заробітками, без кінця їздив між Москвою, Києвом і Ленінградом — цей маршрут я тоді називав «бермудським трикутником».
Наукову роботу вибрав досить складну. «Арабський трактат з алхімії» анонімного автора потрібно було не лише перекласти, але також ідентифікувати авторство і приналежність до певного історичного періоду, при цьому виділити всі глибокі філософські контексти. Так наукова робота змусила мене займатися рукописами, проникати в їхні містичні таємниці і навіть пов’язані з ними детективні історії. Я почав займатися ідентифікацією арабських текстів, зібраних в Україні.
— Ви ж і у президента Леоніда Кучми були консультантом і перекладачем, чи не так?
— З Леонідом Даниловичем їздити доводилося нечасто, лише декілька разів. Як перекладач-синхроніст я вже не працюю, ця професія — справа молодих. Місяць тому я повернувся з Катару і ОАЕ, де проходила конференція «Сходознавство — діалог цивілізацій». Її програму практично повністю написав я. Це було яскраве свято, там збирається весь Схід і не лише. Я ось, наприклад, спілкувався з Демісом Руссом, який регулярно відвідує такі фольклорні фестивалі й обов’язково співає на них. Я впевнений, що ми в Україні, як і раніше, недооцінюємо інтелектуальну школу Сходу, як недооцінюємо і весь Близькосхідний регіон. Взяти, наприклад, російських арабістів. Вони нас обігнали на десятки років навіть у тому, що наші амбасадори працюють у арабських країнах лише зі знанням англійської, а росіяни — при досконалому знанні арабської мови. Сьогодні на Сході раді запропонувати нам співпрацю в багатьох сферах бізнесу, але при цьому араби хочуть бачити в себе наших фахівців тільки зі знанням арабської мови. Якщо взяти той же Катар, там зараз — колосальний будівельний бум. До Києва все частіше приїжджають фахівці зі Сходу, вони шукають наших інженерів, дизайнерів, будівельників, але обов’язково зі знанням арабської. Наші фахівці, ті, хто туди поїхав, — дуже задоволені, їхня праця добре оплачується.
У нас досі немає амбасади в Ємені, а колись у нас були могутні економічні зв’язки з цією країною. При цьому ми розгубили масу фахівців, які в нас же, у Києві, здобували вищу освіту і було б корисно з ними реалізовувати безліч цікавих бізнес-проектів. Зараз Близький Схід — це далеко не лише нафта, там люди чудово розуміють, що потрібні високі технології, тому що колись же нафта закінчиться й у шейхів. Арабська цивілізація — динамічна, темпи розвитку її — колосальні, ми ж, як звичайно, запізнюємося в освоєнні цього регіону.
— А як сьогодні розвивається арабська мова і арабістика в Україні? Ви ж, я сподіваюся, не в андерграунді?
— Якщо говорити відверто, вивчення арабської в нашій країні абсолютно нерентабельне. Арабісти — «товар» штучний, а ідеологія та політика країни помінялися принципово, в порівнянні з радянськими часами. Дотації держави мінімальні, як на будь-яку фундаментальну науку, де можливий результат буде лише через десятиріччя. Щоб зі Сходом бути «на ти», потрібно його, принаймні, вчитися розуміти. До речі, в Америці, наприклад, сьогодні до обов’язкової програми середньої школи входить вивчення китайської мови, і арабську в них там також вивчають вельми серйозно...
