Не треба лишній раз розповідати про те, яка в України велика культурна спадщина і яке існує ставлення до неї. Так склалося, що, за великим рахунком, усі культурні та археологічні «запаси» тримаються на ентузіазмі професіоналів, яким болить втрата унікальних культурних та архітектурних пам’яток. Відповідно до ратифікованих міжнародних конвенцій, охороняти культурну спадщину ми зобов’язалися перед усім світом. Тим не менше експерти кажуть, що стан багатьох пам’яток культури — в катастрофічному стані. Особливо це стосується пам’яток археології: всього — 65 тисяч, з яких 418 має національне значення. За неофіційною статистикою, протягом цього року третину з них (!) пограбували або знищили «чорні» археологи та ті, хто купив чи «приватизував» землю із, наприклад, доісторичними курганами. Багато таких знищили бульдозери — понад 1,5 тисяч. Археологів та фахівців, які займаються проблемою збереження культурної спадщини, дуже турбує проблема «чорної» археології — незаконних археологічних розкопок і тісно пов’язаної з нею сфери тіньового обігу для приватних колекціонерів. Нещодавно Головна рада Українського товариства охорони пам’яток історії та культури разом із Вченою радою Інституту археології НАН України обговорили цю проблему на спільному засіданні. Заступник голови Ради Микола ПАРХОМЕНКО поділився проблемами з «Днем».
— Миколо Трохимовичу, чому ми так багато втрачаємо артефактів і чи можна цьому чимось зарадити?
— Археологічна спадщина складає основний масив всього культурного надбання України — близько 65 тисяч пам’яток, всього їх — 130 тисяч. У той же час існує й найбільша загроза втратити їх. Ми весь час кажемо, що пам’ятки архітектури і містобудування в центрі міст — під загрозою. Це — само собою. Але археологічна спадщина — під ще більшою загрозою, оскільки в процесі розпаювання землі вони потрапили в приватну власність. Разом з тим пам’ятки археології — це єдиний вид пам’яток, які є державною власністю і не підлягають приватизації. Тому тут є протиріччя: коли приймали земельний кодекс, розпайовували землю, на це не звернули увагу. Нині земля з пам’ятками археології — курганами, городищами, валами — в приватній власності і з ними роблять що хочуть. Наразі врегулювати це дуже важко, оскільки пам’ятки здебільшого не нанесені на карти землі й про них часто не здогадуються. Час від часу органи охорони культурної спадщини та громадськість дають інформацію сільським радам — щоб вони знали, що в них є в землі. Але, наприклад, експерт з Херсонщини повідомив, що кожен новий сільський голова, який приходить, знижує цю документацію, щоб не ставити собі завад на шляху роздачі цієї землі та вільного її використання. Дуже актуальна проблема «чорної» археології — це, по суті, грабіжницька археологія. Оскільки, наприклад, в доповіді заступника директора Інституту археології НАНУ пана Дениса Козака звучала така «арифметика», що нині офіційних археологів в України є не більше 300 — дипломованих, які працюють в наукових закладах, на кафедрах, в музеях чи заповідниках. А риють культурний шар в десятки разів більше... Тому що є соціальне замовлення: нині в України дуже модним стало приватне колекціонування — це полюбляють робити й сільські аматори, й перші осіби держави. Це ще й економічно вигідно, бо коштує дорого. Вони себе позиціонують як хранителі пам’яті, як збирачі культурного надбання, але разом з тим вони збирають те, що назавжди втрачає місце походження — що не потрапляє в культурний і науковий обіг, оскільки вони не можуть признатися які джерела походження має та чи інша археологічна пам’ятка. Нині модними є виставки з приватних колекцій — з гучною назвою «Тобі, Україно». Насправді вони їх вкрали в держави. Нині Україна стала найбільшим Клондайком артефактів у Європі. Бо нині у нас працюють не лише наші «чорні» археологи, а й із сусідніх держав. Ці речі, на превеликий жаль, не потрапляють ні в колекції музеїв чи заповідників, ні в наукові установи. Їх ніхто не описує. Вони потрапляють в приватну колекцію, а з часом — через виставки за кордоном — там і залишаються. Найбільше потерпає від «чорних» археологів південь, бо він найбільш багатий на пам’ятки, польовий сезон там — найбільш довгий — сприяють погодні умови.
— Як «чорні» археологи знаходять історичні місця? Ця інформація є доступною для всіх?
— Ці люди мають ті переваги, що вони використовують таку сучасну техніку, якої не мають офіційні археологи — засоби, які дають можливість на будь-якій глибині, в будь-якому місці визначити місце і потім копати «адресно». Курган не обов’язково розкопати до дна, щоб побачити що там є. Спочатку його досліджують металошукачами, визначають зону можливого місцезнаходження пам’яток, а потім починають копати шуфри. Виходить, що курган ніби то є, але він — весь в ямах і шурфах. У таких випадках майже все знищується. Нині можна сказати з впевненістю, що в Україні вже не залишилося не «освоєних» таким чином пам’яток археології. Нині представники органів культурної спадщини Вінничини кажуть, що згідно із законом, потрібно подати перелік пам’яток археології — нині готується цей список, але є ризик, що вказують їхнє місцезнаходження, і, по суті, їх «засвічуємо» — даємо інформацію тим, хто полює на артефакти. Проблема серйозна, виходить, що потрібно надавати статус секретності цим об’єктам, але в нас такої практики немає.
— Може, нам допоможе якийсь європейський досвід?..
— Європейський досвід — в тому, що там немає поняття несанкціонованих археологічних досліджень. Там існує правовий механізм, коли археолог має отримати відповідні дозвільні документи і в разі порушення діють правоохоронні органи. У нас правоохоронні органи не координують цю роботу — маю на увазі СБУ і МВС. Вони не мають інформації, фахівців і не координують свої дії. По суті, в Україні «чорні» археологи діють безкарно. Ми знаємо факти, коли на місці пограбувань куганів їх затримують, все протоколюють, а потім ... повертають їм технічні засоби і справу припиняють. Недосконале законодавство, в державі немає політичної волі забезпечити збереження національного багатства... Люди ж, які купили землю із курганами чи валами, не зацікавлені в тому, щоб ділянку із археологічною пам’яткою не використовувати з сільськогосподарською метою. Рівень нашої свідомості — це теж один із факторів, від якого ми втрачаємо...
