Сьогодні Київ переживає, можна сказати, перманентний будівельний бум, чому, по суті, слід радіти. Адже, ясна річ, він має на меті зробити умови життя городян більш комфортними та естетичними. Але, на жаль, схоже, що столичні містобудівники оперують дуже специфічними, найчастіше тільки їм зрозумілими естетичними категоріями. У всякому разі, те, що відбувається із історичним центром Києва, у багатьох киян викликає здивування і протест. В різних куточках міста як гриби виростають споруди архаїчної архітектурної лексики, створюючи еклектичні ансамблі. Наскільки правомірне таке рішення організації архітектурного простору столиці, кореспондент «Дня» запитала проректора з наукової роботи Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Леоніда ПРИБЄГУ.
— Місто — організм, який не може бути зупинений в своєму розвитку. Він має історичне коріння та має вбирати в себе сучасність. На території Києва збереглось багато архітектурних пам’яток, усі нашарування минулого поєдналися в єдиний організм і ввійшли в наше сьогодення. Вимоги людини до оточуючого середовища стосовно комфортності, естетичних вимог з часом змінюються, також змінюється і наше ставлення до архітектурної стилістики. Ще не так давно ми говорили, що архітектура рубежу 19 — 20 століть — це буржуазна архітектура, яка не варта уваги, а зараз ми реставруємо і зберігаємо ці пам’ятки. Естетична оцінка не може бути стабільною, бо об’єктивно оцінювати те, що було побудовано в попередній час, людина може тільки через 40 — 50 років. Саме ця часова відстань дає можливість визначати цінність об’єктів і надавати їм статус пам’ятки для збереження їх в майбутньому, визнання їх значущості в розвитку архітектури, мистецтва, суспільства.
— Зрозуміло, що все, створене людиною, зберегти неможливо. Серед історичних споруд, звичайно, будуються і нові. Чи є необхідність в таких випадках відтворювати стиль минулого чи, можливо, існують якісь інші шляхи?
— Cучасні будівлі повинні лише асоціативно пов’язуватись з пластикою минулого, вони мають відображати сучасні тенденції в архітектурі. Кожна історична епоха говорить своєю мовою, і архітектура сьогоднішнього дня не може бути підробкою, імпровізацією під старі мотиви. Якщо нова забудова відбувається в історичному середовищі поряд з об’єктами, які становлять історико-культурну цінність, то вона повинна бути співмасштабною тій забудові, яка вже сформувалася. Маються на увазі параметри тих споруд, які будуються. Вони мають відповідати тим формам, тому середовищу, яке вже сформувалося, і не викликати дисгармонії в ньому. Прикладом вдалого поєднання минулого із сучасним може слугувати будинок Посольства Угорщини, що на вулиці Рейтарській, який було збудовано в 70-х роках ХХ століття. На жаль, цього не можна сказати про Софійську площу. Біля Софії Київської будується готель Інтер-Континенталь. Планували зробити його шістнадцятитиповерховим, потім вирішили зупинитись на десяти поверхах. Але все одно нова споруда тисне на Софійський собор і, звичайно, викликає дисгармонію в архітектурному середовищі. Домінантою на Софійському майдані має бути Софія, як пам’ятка великого історичного значення. До речі, вона, як і весь Софійський заповідник, включена до списку об’єктів всесвітньої культурної спадщини. З таким об’єктом не можна не рахуватись, і ми не маємо права ризикувати пам’яткою такої цінності. Шкода, що не всі розуміють це, бо за будинком (вул. Володимирська) у дворі, під самими стінами Софії, розташований підземний паркінг на велику кількість автомобілів — це небезпечно для заповідника і я з цього приводу вже виступав. Якщо говорити про будівництво готелю Інтер-Континенталь, то в свій час приїздили експерти з комітету Всесвітньої спадщини, велась розмова про необхідність толерантного підходу до збереження об’єктів, що становлять цінність, про більш виважене будівництво нових споруд. До речі, до списку всесвітньої спадщини внесено всього три українські об’єкти — Софія Київська, Києво-Печерська Лавра, а також центральна частина Львова (всього у списку всесвітньої спадщини — 690 пам’яток, серед яких єгипетські піраміди, Парфенон, Колізей, Римський форум, Венеція, Флоренція).
— Як з точки зору фахівця ви оцінюєте новостворення на центральній площі Києва?
— Зараз відбувається якийсь некерований процес формування середовища міста загалом. Незважаючи на те, що багато уваги приділяється майдану Незалежності, мені здається, що урядова площа має бути краще організована в естетичному плані, вона перевантажена, як кажуть, — весь сир в один вареник вкладати не варто. Площа має еклектичне рішення. Важко зрозуміти, в якому історичному періоді її організували, в якому столітті поставили монументи. Забудови навколо сприймаються як будівлі 50-х років, а все інше не відповідає сьогоденню, це форми минулого дня. Урядова площа має бути урочистою, а вона у нас поділена на якісь маленькі шматочки, говорячи архітектурною мовою, — досить подрібнена.
Якщо говорити про Монумент Незалежності, то взагалі колони можна зустріти на багатьох площах світу, але в кожному випадку вони несуть певну ідею. Колона на Дворцовій площі в Санкт-Петербурзі виконана з цільного моноліту і наверху знаходиться тільки хрест. Ця колона є композиційним центром площі. Колона біля собору Святого Петра в Римі розміщена в центрі круглої за формою площі і композиційно «тримає» площу. В нас на майдані Незалежності головний монумент не відповідає законам архітектури. Колона повинна мати міцний п’єдестал, а не стояти на стовпчиках. Щоб мати стрункі пропорції і не виглядати стовпом, форма колони створюється не за прямими лініями. Щоб краще сприймалася скульптура, розміщена на колоні, верх колони повинен бути масштабнішим, це також стосується і голови скульптури, яка також має бути більш масштабною, враховуючи сприйняття її знизу з досить великої відстані та під певним ракурсом. Проект робився навздогін будівництву, тому й виникли ці прикрощі.
Взагалі відбудова історичних пам’яток з точки зору відтворення середовища правомірна, але нею не варто занадто захоплюватись. В окремих випадках відбудова втрачених споруд з якихось причин конче необхідна. В даному випадку я маю на увазі Михайлівський та Успенський собори. Вони були знищені насильницьким шляхом, тому їхню відбудову можна розглядати як своєрідну реставраційну реабілітацію. Це необхідно не тому, що нам просто хочеться їх відтворити, а тому, що склався певний архітектурний простір, певна структура, в якій цих знищених колись компонентів і не вистачає. Для того, щоб відтворити ансамбль Києво-Печерської Лаври, потрібно було відбудувати основний об’єкт, домінанту цього комплексу — Успенський собор. Те ж саме стосується і Михайлівського собору. Якщо подивитись зараз на вісь, яка існує – між Софією Київською і Михайлівським собором, то можна зрозуміти, що це дуже важливий момент міського ансамблю. Коли не було Михайлівського собору, то ця вісь просто зникала.
— За якими принципами відтворюються форми історичної відбудови?
— Щодо відбудови, а точніше, реставраційних реконструкцій, існує дуже простий принцип. За певними документами на реставраційній основі відтворюються форми, які мав об’єкт в минулому на якомусь певному історичному етапі розвитку. В даному випадку вибрали той час, коли найбільш сформувалась архітектурна форма в стилі українського бароко. Потрібно сказати, що на час руйнації Михайлівського собору були проведені досить детальні його обміри, зроблені креслення, було достатньо фотографій цього періоду. Таким чином, всі форми відбудови були науково аргументовані. Михайлівський собор було зруйновано в зв’язку з будівництвом урядової площі. Міністерство закордонних справ — перший етап будівництва цієї площі в 30-ті роки ХХ століття. Коли столицю України з Харкова перемістили в Київ, то головною площею столиці думали зробити Софійську, планували навіть зруйнувати Софійський собор. Міністерство закордонних справ – це єдиний об’єкт, побудований за цим проектом. Встигли знести Михайлівський собор, щоб дзеркально Міністерству закордонних справ відтворити аналогічну споруду, але плани стосовно місця розміщення центральної площі Києва змінилися. А задум був помпезний, планувалося навіть зробити східці з цього місця з виходом аж на Дніпро. З точки зору містобудівної значущості Михайлівський собор потрібно було відбудувати, безперечно.
В світі дуже багато було зроблено подібних відбудов, коли з тих чи інших причин руйнувалися певні споруди. Відбудови в формах минулого — це підкреслення історичної значущості цього об’єкта. У Венеції на площі Сан Марко на початку ХХ століття була відбудована дзвіниця собору Сан Марко. З якихось причин вона зруйнувалася, але без неї ансамбль втрачався і ніхто зараз не звертає увагу на те, що цій дзвіниці лише сто років. У Варшаві відбудували Старе Місто, яке було зруйноване в роки Другої світової війни. Його відбудували як символ відродження Польщі загалом і зробили це на досить високому рівні. Що стосується Києва, то в нас занадто уваги приділяється деталям. Я прибічник того, що не потрібно було так «розцяцьковувати» Михайлівський собор детально фарбувати стіни, робити керамічні вставки на фризі... Так було раніше, але, коли ми відбудовуємо, повинні розуміти, що те, що ми робимо, – не є пам’яткою. Ми відбудували достовірно зовнішню форму і тільки, а все інше – і цегла, і матеріали, і робоча сила, і технології – все це виконане сьогоденням. Я називаю такі відбудови пам’ятниками пам’яткам. Форма, пластика упорядження таких споруд має бути досить лаконічною. Не потрібно імітувати все, бо в кращому випадку це може розглядатися лише як копія, як макет.
— У яких випадках нема сенсу займатися реставраційною реконструкцією історичної споруди? Що ви можете сказати про плани щодо цих робіт на майбутнє?
— Не кожну історичну споруду є сенс відбудовувати. Наприклад, залишки Золотих воріт, що дійшли до нас з історичного минулого, – це автентичні моменти, це документ історії ХI століття. Та форма, яка відтворена сьогодні, – лише гіпотеза. Можна було б створити лише павільйон над залишками воріт, щоб обмежити доступ атмосферних опадів, була така пропозиція ще у 1914 році. Сьогодні ж ми отримали надбудову, яка носить гіпотетичний характер, інформації для відтворення було недостатньо. Також дуже важливо враховувати і те середовище, яке формувалося навколо тих руїн. Такий об’єм відбудованої форми не співмасштабний з тим оточенням, в якому він знаходиться, маса відбудови тисне на оточуючі споруди, спотворює наше сприйняття середовища. Ця споруда вводить нас в певну оману, бо люди думають, що це відтворення реальних минулих форм. Справжніх Золотих воріт ніхто не бачив, не збереглося ні малюнків, ані креслень. Це вправа на розуміння.
Нинішня програма з відбудови втрачених пам’яток завелика. Все неможливо відбудувати, і не потрібно. Це великі кошти. Було б краще, якщо б більше коштів витрачалося на зберігання пам’яток в автентичному стані, ніж на їхні масові відбудови. Зараз ведуться дискусії стосовно Десятинної церкви. Якщо її відбудують — буде повний абсурд в плані розуміння сутності охорони пам’яток. Десятинну церкву ніхто не може уявити, якою вона була насправді в минулому, в нас для цього нема достовірної інформації. Не можна спотворювати середовище якимись надуманими формами і руйнувати той культурний шар, що є дуже цінним в археологічному плані і має бути збереженим для майбутніх поколінь, бо з часом, можливо, з’являться нові технології, які зможуть дати кращі результати по вивченню минулого. Потрібно більше радитися з фахівцями, з громадськістю, а не використовувати відбудови як якісь політичні акції або особисті амбіції. Людина, яка знає своє коріння, буде турбуватися, щоб не спотворити це коріння і в майбутньому. Так виховується відповідальність за свою родину, за свій рід, за свої вчинки, які позначаються на розвитку історії.
