Минулого тижня (28 липня) «Дню» дав інтерв'ю історик Юрій Шаповал, автор кількох книжок, вартих чисельного читача. «От своей бессильной осведомлённости он кажется иногда печальным» , — прокоментував би його тональність класик російської літератури ХХ століття Андрєй Платонов. А надто сумною була відповідь пана Шаповала на запитання щодо книжкових новинок, які відбивають модерний історичний погляд на нашу минувшину і тим самим дають ефективний інструментарій для аналізу сьогодення: «Раджу вам їх прочитати і готовий допомогти у пошуках цих видань».
Супер! Уявіть собі, що в якомусь там 1986-му році завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонід Кравчук розхвалює у своєму інтерв'ю книжки Леніна й додає наостанок: «Я готовий допомогти у пошуку цих видань». Або ще крутіше: робить вигляд, що цих книжок не існує. Як це зробив торік Володимир Литвин (тоді ще Голова Верховної Ради), заочно дискутуючи з Президентом стосовно засобів до примирення українських вояків різних армій Другої світової. Мовляв, насамперед потрібна наукова дискусія.
Серйозна наукова дискусія можлива лише у книжковому форматі. Книжок з цієї проблематики вийшло в останні три роки зо два десятки. Історик Литвин мусив би їх знати, а як ні — звернутися по допомогу до колеги Шаповала. Але, за великим рахунком, Литвин таки правий: ці апріорі варті уваги книжки не прочитані українським суспільством, й тому їх можна уважати фантомами.
Підрозділ, очолюваний свого часу паном Кравчуком, і був призначений на матеріалізацію фантомів. І то була високопродуктивна фабрика. Збоку — з-за океанського боку Юрія Шереха — це виглядало так: «Тепер можна критикувати брежнєвську концепцію єдиного радянського народу, але не підлягає сумніву, що все робилося для його створення, і певною мірою — глибину якої ще треба виміряти, — його таки створено» . Ясна річ, витворювали цього колективного ґомункулуса не лише книжками. Але саме книжки правили за індульґенцію.
Наш п'ятнадцятирічний, за словом того ж п. Шаповала, «добре контрольований хаос» — результат політичної діяльности українського радянського народу. То, може, вже пора згадати фінал Булгакового «Собачого серця» і позбавити колективного шарікова леґітимності? Може, нам потрібні ідеологічні відділи?
Абсурд «всенародного» обговорення «мемуарів» Брежнєва — це вже виродження технології. Сама ж технологія — ще й яка ефективна! Ось візьмемо ті самі історичні книжки. Пофантазуймо: в обговоренні котроїсь із них бере участь той самий Голова Парламенту (чи навіть Президент) і обстоює — у відкритій дискусії з професіоналами — потребу певних законодавчих актів, ґрунтованих на добутому істориками знанні. Або візьмемо книжки з економічної теорії. Якщо ми не маємо публічної реакції на них з боку чинних міністрів економіки чи фінансів — це означає, що ці книжки «помилкові», неприйнятні для української дійсности? Чи відомо, яких теоретичних засад дотримуються пани Пинзеник, Тимошенко, Порошенко, Азаров? І який сенс навчати студентів за міжнародними підручниками, коли політичний провід ніяк не виявляє свого ставлення до тої теорії та практики?
Один з найбільших культурологів кінця минулого століття Ю.Шерех писав: «Культурний рівень політичного проводу не може не позначатися на культурному рівні країни, а в умовах диктатури цей вплив набуває характеру апокаліптичного» . Нині маємо хай і не таку всесильну, як колись, але диктатуру чиновничого апарату. Маючи на оці не лише директорів жеків, а й провідних політиків, державних службовців 1 го рангуза своїм статусом. Чи читають вони щось?
Зараз журнал «Книжник-review» спільно з ґазетою «Україна молода» проводять експертне опитування з визначення найрезонансніших книжок незалежного 15-річчя. Беруть участь у цьому і високі чиновники — з тих, що в суспільній опінії асоціюються з інтелектом. Заповнені ними анкети вражають: люди з поважними іменами не можуть пригадати більше 9—10 прочитаних за п'ятнадцять років книжок…
Гаразд, ще п'ять-десять років — і їм на зміну прийдуть сьогоднішні студенти. Чи щось зміниться за такої традиції нечитання? В.Домонтович так описував київське студентство початку минулого століття: «Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербицьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініатюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Самадені. Державі були потрібні урядовці. Студенти готувалися стати урядовцями» . Вербицька та Брешко- Брешковський — це Донцова і Бушков сьогодні. Але те, що читали тоді бодай «у кращому разі» — нині просто неприступне споживачеві. Хіба — допоможе у пошуках пан Шаповал.
Дати громадянинові книжку, яка містить, даруйте патос, державотворчу інформацію, — чи це не завдання держави? І те, що в головах українців на п'ятнадцятому році Незалежности панує «добре контрольований хаос» — не її провина? Для нинішніх росіян Путін — як Пушкін, їхнє «все». Багато в чому — завдяки тамтій книжковій стратеґії. Нещодавно наш земляк із Запоріжжя, а нині один із чільників держуправління книжковим бізнесом в російському уряді Володимир Григор'єв проголосив курс на те, що «книга должна войти в каждую семью, а домашние библиотеки должны стать неотъемлемой частью нашей жизни». І під це гасло — законодавчо-адміністративне забезпечення: «Чтобы книга и отношение к книжному делу вошли в состав первых десяти приоритетных направлений деятельности мэров и губернаторов» (московська ґазета «Книжное обозрение»). Може, і нам час закріпити за регіональною владою обов'язковість української книгарні (де продаватимуться книжки, що їх поки що пропонує допомогти шукати п. Шаповал) в кожному адміністративному центрі? У нас таких адміносередків близько 600. А книгарень по всій Україні — трохи більше 300. А з тих трьохсот книжки, згадані паном Шаповалом, знайдемо хіба у столичній книгарні «Наукова думка»…
Гадати про державні трансформації в сучасній Україні — річ непевна. Але й чекати, що випаде гарна карта — не варт. Радше пристати на думку Ю.Шереха: «Можна привчити всіх не гидити публічних туалетів, хоч і це нелегко, але не можна всіх привчити творити культуру. Навіть по- справжньому сприймати її… З примітивами — було б краще знайти менш емоційне слово, але можемо умовно вживати цього — не можна воювати, їх не можна перемогти. Коли хтось за це береться — це марно витрачений час і сили. Єдиний суспільно плідний і корисний вид реакції, — попри все, далі сприяти накопиченню культури, у міру спроможности творити… Мовчати або тікати — значить, активно сприяти бракові культури. Але виступати треба не проти некультурности (картання не приносить користи), а незалежно від неї. Суверенно».
А далі пан Шерех застерігає: «Висвячення в европейці забирає багато років і, либонь, ніколи не кінчається». А що там на нашому нинішньому виднокрузі? Як там казав Борис Віан — «майор с наслаждением вдыхал аромат столбов».
Співавтори:
Андрей ПЛАТОНОВ. Котлован // Новый мир, 1987, №6.
Юрій ШЕРЕХ. Третя сторожа. — К.: Основи; Дніпро, 1993.
В.ДОМОНТОВИЧ. Доктор Серафікус. Без ґрунту. — К.: Критика, 1999.
Борис ВИАН. Пена дней. — Москва: Художественная литература, 1983.
