Любов Орлова і гроші
Учора Центральний банк Росії випустив у обіг пам’ятну срібну монету номіналом 2 рублі, присвячену 100-річчю від дня народження актриси Любові Орлової. Про це повідомляє ІТАР-ТАРС. Монету виготовлено тиражем 10 тис. штук, має масу дорогоцінного металу в чистоті 15,55 грама і пробу сплаву — 925. Вона має форму кола діаметром 33 мм. Із лицьової (аверс) і зворотної (реверс) сторін монети по окружності є виступаючий кант. Бічна поверхня рифлена, на зворотній — розташоване рельєфне зображення портрета російської актриси Любові Орлової і праворуч — фрагмент кінострічки. Зліва від портрету написано: «Любов Орлова», а внизу під зображеннями — дати «1902 — 1975».
Любов Орлова була першою і найяскравішою зіркою радянського кіно 30 — 60-х років. Вона знімалася у фільмах «Веселые ребята», «Волга-Волга», «Цирк», «Зустріч на Ельбі», «Світлий шлях», «Весна», «Композитор Глінка». Музична, пластична, різностороння актриса, практично всю свою кінокар’єру Орлова боролася за те, щоб виглядати на екрані сліпуче красивою. Слава її була безмежною — Орлову обожнювали глядачі і любили вожді. Саме зі страху здатися негарною Орлова панічно боялася фотографуватися і завжди приховувала свій справжній вік. Тому досі невідомо, коли насправді народилася перша радянська кінозірка.
Крива доля
Новий спектакль у Театрі на Подолі, створений Ігорем Славінським, здається досить точно розрахованим на певну вікову категорію — саме на вікову, а не на соціальну типу студентства, радикальних чи консервативних театралів, критиків. Вже сам підбір авторів, за віршами яких створювався «Кінець прекрасної епохи», окреслює межі покоління — Олександр Галич, Ірина Ратушинська, Йосип Бродський (головним чином ранній). Маємо справу з 70-ми та їхньою міфологією, багатою на метафори, іронію та пронизливий ліризм. Бачиться, що прем’єра на Подолі адресована саме тим, хто значну частину своєї молодості прожив у це десятиріччя — «сімдесятникам», що поступово перейшли в головоломні 80-ті.
Славінський, режисер вельми успішного «Синього автомобіля» в Молодому театрі, відомий умінням створювати особливу «мемуаристичну» атмосферу, пропускати цілісний потік життя героїв через прості, легкопрочитувані образи. Для цього не потрібне особливе сценічне пристосування, досить і розхлябаного фортепіано та кількох пластмасових ящиків з-під пляшок. Основний тягар — на акторі. В «Кінці прекрасної епохи» їх п’ятеро в умовних ролях — Музикант, Артист, Літератор, Художник і легковажна Танцівниця. Власне, вони і займаються тим, що читають і співають добре відомі вірші та пісні. Підзаголовок спектаклю, до речі, свідчить, що «Кінець прекрасної епохи» належить до циклу «Кабаре «Крива доля». Крива доля минулої епохи — саме в цих піснях.
Кабаре — як відомо, синтетичний, далеко не обов’язково легкий жанр, побудований переважно на монтажі атракціонів (вокальних номерів, танців) і вельми популярний у минулому столітті. Кабаре, яке намагається реконструювати Славінський, це свого роду опера убогих (радянських) інтелектуалів, портрет епохи, що закінчилася в трихгрошовому інтер’єрі.
Важко, однак, сказати, наскільки це йому вдається. На сцені звучать прекрасні, але досить різні — за темпераментом, настроєм, авторським посланням — тексти. Кожен із них заслуговує окремого втілення. Щоб зв’язати таку насичену літературну основу ниткою єдиного сюжету, драматургічного чи філософського, необхідна дуже серйозна робота над всіма, не тільки мовними, компонентами вистави. Актори якісно читають чи співають свої номери, але цього зовсім недостатньо. Тому те, що відбувається на сцені, нагадує навіть не кабаре, а зворушливий капусник для позавчорашніх студентів, вечір безнадійно застарілої авторської пісні ранньоперебудовного зразка.
Навпаки, спектакль виграє там, де виконавці разом із режисером виходять з-під влади, нехай геніального, слова. Де вони обіграють, смішно або драматично, кожен рядок — як, наприклад, в епізоді з одним із «дисидентських» віршів Бродського. У такі моменти і з’являється на сцені театральна, постановочна якість, що не має нічого спільного з ностальгічними штампами, яких досі вистачає в сприйнятті спадщини і Бродського, і Галича, і багатьох інших.
Така от крива доля у нашого театру — то забувати, то знову згадувати про свою унікальну, «тут і нині», якість, то сміливо відштовхуватися від літератури, то знову смиренно йти до неї на поклін. Прекрасна епоха дійсно закінчилася, або ж чекає далеко попереду, що, проте, одне і те ж.
Стереоскопія погляду
Початок вельми цікавої видавничої серії, яка була заснована київським книжковим домом «Орфей» спільно з московським видавництвом «Вече», втілений у новій книзі «Сто найвідоміших українців». Проект є, дійсно, амбітний і затребуваний — адже надалі очікуються «Сто місць України», «Сто скарбів України», «Сто найвідоміших таємниць», «Сто чудес світу» тощо. Просвітницько-пізнавальний пафос серії цілком зрозумілий, більш того, нагальний — адже ще й досі про всі ті «чудеса» буття ми дізнаємося з іноземних, переважно російських джерел.
«Сто найвідоміших українців» — так би мовити, перший млинець, пробна куля всього починання. Тут зібрано життєписи уславлених митців, політиків, державників, релігійних діячів, чиє життя так чи інакше було пов’язане з Україною. Хронологічний діапазон — від часів древньої Русі, Кия і Аскольда, до «в’язнів сумління» 70 — 80-х років. Авторами книги опрацьовано дійсно величезний масив історичного та архівного матеріалу. Звичайно, таку велику справу не могли не оминути певні похибки. Здебільшого це недоліки суто технічного плану. Наприклад, персоналії розміщені за епохами, проте це не зовсім зручно, коли треба швидко знайти певне прізвище — адже алфавітного покажчика в кінці книги, як це водиться у подібних виданнях, тут чомусь немає. Певні зауваження викликають також і потрактування доробку деяких культурних та політичних постатей. Втім, це вже, скоріше, привід для суто наукових дискусій, котрі, можна сподіватися, спровокує книга.
Втім, найголовніше, чого, як здається, досягли упорядники «Ста найвідоміших українців» — це особливої стереоскопії погляду на наш історичний та культурний спадок. Дійсно, пантеон України тут постає у всій своїй величі. Немає розділення за ознаками такої собі етнографічної «чистоти» того чи іншого діяча, чим ще й досі грішить вітчизняна історіографія. Всі, народженні на нашій землі, є українцями, і їхні вершини — це також вершини і нашої держави. Ось чому на сторінках цієї книги без будь-яких суперечностей зустрічаються Ілля Мечников і Олена Блаватська, Шолом-Алейхем та Нестор Махно, Михайло Булгаков та Анна Ахматова. Це наша історія, це насправді наші люди, у нас дійсно є всі підстави пишатися ними. Читач може знайти найцікавіші дані навіть про такі персони, що, й досі, перебуваючи в затінку досліджень, впливали на долю і України, і всього світу. З цього числа — есеї про засновника масонських лож у Російській імперії, Семена Гамалію, а також про батька світового хасидизму — однієї з фундаментальних течій в іудейській релігії, — равина Баал-Шем-Тову.
Приклади такого різноманіття, багатства складових у «Ста найвідоміших українцях» можна наводити й наводити. «Орфеєм» та «Вече» зроблено, дійсно, немало. Втім, це ще тільки початок роботи. Чим більше Україна прагнутиме кращого майбутнього, тим більше їй потрібні будуть достеменні, глибокі знання про власне минуле. Це — закон розвитку будь-якого суспільства, надто ж такого, що тільки-но підіймається на рівні ноги. І «Сто найвідоміших українців» — це саме перший, ще досить невеликий, але впевнений крок на рівних ногах, у царині виваженої історичної пам’яті.
