У Києві закрито перший і фактично єдиний український арт-клуб столиці. «ОsтаNNя барикада» протрималася рівно 8 місяців — клуб відкрили у п’ятницю 13 липня (от і не вір після цього у прикмети), а 12 березня господарі закладу несподівано виявили на його дверях переконливого вигляду «амбарний» замок. Жодних розбірливих пояснень, судових рішень чи передбаченого угодою про оренду приміщення сповіщення орендаторів у 30 денний строк до розривуконтракту не було. «Недоношений» восьмимісячний проект гучно провалився, не вписавшись у жорсткі правила «природного добору», підсилені передвиборчою істерією. Принаймні, на сьогодні ситуація виглядає саме таким чином. Це точка зору власників клубу та особисто Олеся Донія. Натомість директор Печерського торгового центру Андрій Кудін стверджує, що це «чисто господарська суперечка», яка полягає у тому, що клуб завинив орендодавцю понад 141 тисячу гривень, які накопичуються ще з минулого року. «Тут немає ніякої політики» — говорить А. Кудін, натомість «є документи», які підтверджують слова про елементарний борг. Шляхи вирішення суперечки останній бачить у простому погашенні боргу — Доній говорить про політичне замовлення.
Будучи мистецьким проектом, клуб, однак, не цурався й політики. Кожного вівторка у ньому проводилися зустрічі з відомими політиками, яким можна було поставити питання на будь- які теми. Серед відвідувачів «Барикади» були Л. Кравчук, Ю. Костенко, І. Драч, О. Мороз та багато інших. Єдиною умовою, що ставилася перед гостями та відвідувачами було володіння та практичне користування державною мовою, тобто українською. Це було гаслом клубу, починаючи з таблички на дверях і закінчуючи сервісом обслуги. Однак пропагований міф про нібито виразну агресивну русофобію теж не витримує жодної критики — наприклад, у закладі абсолютно комфортно почувалися мої численні виключно російськомовні знайомі. На прохання принести їм «чашечку кофе», вони одразу отримували каву, на відміну від деяких інших вітчизняних закладів, де на слово «кава» реагують питанням «что, что?».
Однак основним спрямуванням життя «ОsтаNNьої барикади» залишався мистецький напрямок. Кожного четверга клуб пропонував бардівські вечори. Практично тільки тут могли виступити співаки, що працюють у цьому не вельми масовому, а тому й погано стимульованому фінансово жанрі. Єдина умова — див. вище. У п’ятницю та суботу на стилізованій під бруківку сцені виступали українські гурти: «Плач Єремії», «Вій», «Кому вниз», «Небесна копалина», «Калєкция», «Немо»... Лише тут можна було регулярно почути пісні, що вперто не потрапляють в український теле- та радіоефір, який натомість наполегливо пропонує імпортовану продукцію.
Тема окремої розмови — літературні вечори. Усі пристойні культурні осередки мають місця, де збираються письменники, художники, музиканти. Починаючи з місцинок знаменитої Паризької Монмартр європейська протяглість цього явища на схід, схоже, зупинилася у Львівській «Дзизі». З закриттям «Барикади» Київ викреслив себе з цього списку, полишаючи митцям хіба знову повернутися у стіни пошарпаних кав’ярень на Пушкінській. Літературні проекти клубу складалися з численних презентацій творчості письменників, нових книжок, номерів часописів, засідань Асоціації українських письменників, яка буквально кілька днів тому провела там свої дискусії, що супроводжували останній з’їзд АУП.
13 березня у стінах клубу мала пройти презентація останньої книжки письменника Олександра Ірванця «Рівне-Ровно». Власне вона відбулася, тільки на сходах перед дверима закладу, що теж орендуються «барикадівцями». Натхненний бубабіст читав вірші та розповідав про свої нові книги, яких останнім часом побачило світ аж чотири — збірка віршів, п’єси українською й польською та роман «Рівне-Ровно». Прийшло чимало людей, від письменників, критиків і видавців до «простих» шанувальників творчості, які штурмували поета чергами за автографами. На наступний день пообіцяли не скасовувати концерт «Мертвого півня». Там же...
З закриттям «ОsтаNNьої барикади» постраждали навіть не ті, хто мав таку-сяку можливість проявити свою творчість на її сцені — справжні таланти завжди знайдуть доступ до сердець. Постраждали люди, які туди приходили й наочно переконувалися, що сучасна українська міська культура існує. Не засмальцьовані шаровари з «гостинною» сивухою, приправленою бридким суржиком, а цілком пристойна альтернатива скомпрометованим псевдоцінностям. Саме ж закриття, схоже, доводить, що у нас так і не навчилися пристойно втілювати хороші ідеї. На відкритті клубу один знайомий сказав мені, що «українці ніколи не були сильними у шинковій справі...» Як би там не було, а ідея вкотре залишилась спрофанованою.
