Григорій Іващенко, старший викладач кафедри українознавства Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна, — особистість творча, багатогранна — історик, культуролог, самобутній художник, публіцист. Про інші напрями творчого пошуку говоримо з Григорієм (з яким мене поєднують не лише спільні роки навчання в ДНУ, щоправда, на різних факультетах) в інтер’єрі Світлиці — це аудиторія №476 кафедри українознавства Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, де відбувається навчальний процес. Але одночасно це й лабораторія українознавства, творча майстерня, а для студентів — вправа на розуміння, пункт, де сучасність стикається з минулим і майбутнім.
— Фах історика ви вибрали свідомо?
— З дитинства мріяв про багато професій, але гуманітарного циклу — історика, художника. Якщо говорити відверто, я прожив життя у роздвоєності: серед істориків я художник, а серед художників — історик. «Витаючи в емпіреях» на шкільних уроках, я точно знав, ким не буду — викладачем. Доля розпорядилась інакше, і тепер я розумію, що, мабуть, займаюся таки своєю справою.
— Що саме в історії вас цікавить?
— Час особистостей-енциклопедистів давно минув. Мені цікаво працювати у вузькому сегменті, копаючи в глибину. Я знайшов свою тему, яка не має абсолютно нічого спільного з незавершеним дисертаційним дослідженням і знаходиться на стику кількох дисциплін. Це гральні карти, які є досить складним синтетичним явищем, результатом розвитку багатьох процесів, присутні в ньому й елементи психології. На карти я вийшов і як історик, і як культуролог, і як людина, котра цікавиться образотворчим мистецтвом. 2004 року видав монографію «Nехай козириться! Гральні карти в історичному і культурному контекстах», яка того ж року за рейтингом «Книжка року» (модератор Костянтин Родик — часопис «Книжник-review») зайняла другу сходинку в номінації «Обрії» — науково-популярна література. І на сьогодні тема ця для мене не вичерпана.
— У чому особливість цього видавничого проекту?
— У комплект до книжки увійшли і дві авторські колоди гральних карт — «Козацькі» та «Писанка». Колода «Козацькі» синтезувала в собі мотиви традиційної української двоколірної вишивки хрестиком по білому полотну, елементи козацького побуту, одягу, іконографії. «Козацькі» я присвятив світлій пам’яті Володимира Кунцера. Мешкав у Дніпродзержинську такий колекціонер і краєзнавець, який відіграв дуже важливу роль у моєму становленні як особистості. Це була людина шляхетного штибу. На жаль, він дуже рано помер. Кожна зустріч із ним була для мене як ковток свіжого повітря у застійні ранні 1980-ті. Де в чому я його послідовник, особливо в публікаціях на історико-культурологічні теми, яких багато друкував у дніпропетровських, київських, полтавських та заокеанських виданнях. В основі колоди «Писанка» — пластика та естетика яйця, писанки, ідея сім’ї, символами якої є півень-батько та курка-мати.
— Світлиця існує вже дванадцятий рік. А як вона народжувалася?
— Ідея, стилістика та філософія Світлиці народилася не відразу. Студенти повинні були звітувати творчими завданнями, в т. ч. автентичними артефактами архаїчного побуту з коротенькими легендами про речі й людей, що «співмешкали» з нею. Ось так і накопичилася маса таких окрушин зруйнованого світу, які треба було оригінально подати, не збиваючись на банальні полички з етикетками. В якийсь момент виникла ідея, спочатку в аморфній формі, у процесі творення остаточно викристалізувались і образ, і стилістика. Мене підтримали тодішні завідувачі кафедри Артем Куліш, Віра Ковтун та ректор університету Олександр Пшінько. Творили за принципом pro foro interno (латинською: те, що всередині), тобто за тим, що назовні є алегорія, символ, прихований натяк, що потребують розшифрування. Світлиця — результат колективних зусиль, як власне і кожен культурний продукт. Мої співавтори — студенти, викладачі, всі доброзичливці. У Світлиці не варто шукати правди побуту, тут треба спробувати осягнути істину буття. В основі концепції Світлиці тріада понять «Дім — Рід — Добро», потрактованих широко й вузько.
— В інтер’єрі Світлиці активно використано інсталяції — просторові композиції, створені з різних виробів, переважно народного побуту, з природних об’єктів. Прокоментуйте деякі з них.
— Інсталяція досить поширена у сучасному мистецтві. Неординарне сполучення тривіальних речей виявляє в них ті смислові значення та якості, що приховані від буденного сприйняття. Доречно згадати сентенцію Вергілія: «Sunt lacrimae rеrum et mentem mortalia tangunt — І речі мають свої сльози, а долі людські хапають за серце». Стаючи елементом художнього задуму, річ звільняється від своєї утилітарної функції, водночас набуваючи функції символічної. Як писав Анатолій Кравченко-Русів: «Розумій не те, що бачиш, а те, що відчуваєш і те, про що здогадуєшся...»
Люди залишали на своїх виробах не тільки відбитки натруджених мозолястих долонь. Глеки, рублі, ложки заряджалися позитивною та негативною енергією, самі ставали схожими на господарів, а їх власники з роками уподібнювалися хто пузатому горщику, хто сточеному шашелем ребристому рублеві. Антропоморфність речей домашнього вжитку — супутників людини, очевидна кожному, хто має очі! Наприклад, композиція «Сімейне фото» створена з дерев’яних рублів. Хіба що сліпий тут не побачить діда, бабцю, зятів, невісток, онуків. Із веретен, гребенів, клубків створено композицію «Доля».
— У Світлиці багато фотографій. Яке смислове навантаження несуть вони?
— Старі чорно-білі фото з сімейних архівів, які творять уречевлену ілюзію зупиненого часу — окрема тема інтер’єру Світлиці. Часто фото — це єдине, що лишилося від наших попередників, близьких, родичів, колись живих, сильних, молодих. А скільки людей розминулося з об’єктивом! Старе фото змушує задуматися (того, хто думає): вони були не першими, а ми не маємо стати останніми на цій землі.
Поширена в українських селах традиція вставляти в одну раму фото представників кількох поколінь використана у створенні композиції «Україна ХХ». Це мозаїка з фото відомих людей і «маленьких» безіменних українців: червоноармійців і колгоспників, вчителів і бандерівців, дорослих і дітей. Між фото чорні прямокутники — символ безповоротних утрат. І лише одне-єдине кольорове фото: серед скошеного поля п’ятирічний хлопчик, який зможе все — збудує дім, посадить дерева, виховає дітей, житиме у багатій, демократичній правовій державі Україні! Не випадкові у Світлиці й шкільні фото, адже це аудиторія вчорашніх школярів, гімназистів, ліцеїстів. Школа — це їхнє недалеке вчора.
— Окрім аудиторії для занять Світлиця — це ще й клуб зустрічей, кінолекторій, виставкова зала. Розкажіть про найбільш пам’ятних гостей Світлиці та заходи, які в ній проводяться.
— Світлиця відкрита для особистостей. Тут перебуло скільки гостей! Лікарка й меценат Марія Фішер-Слиж із Торонто, заступник директора Інституту літератури НАН України Сергій Гальченко, видавець і колекціонер Ліда Лихач і прочая. У 2003 році Дніпропетровськ відвідав Юрій Андрухович. Побував він і у нас. Можливо, чекав тут на якусь шароварщину, але був приємно здивований. Нам було про що поговорити, Юрій навіть запізнився на іншу заплановану зустріч. До речі, гостила у Світлиці й редактор газети «День» пані Лариса Івшина. Часто запрошую Михайла Мельника з театру одного актора «Крик». У Світлиці регулярно відбуваються презентації книжок. Однією з перших восени 2002 року представляли у Світлиці книжку мого давнього приятеля Миколи Чабана. Виставляються у нас і художники. Першою була Люда Тафійчук. Її оригінальні акварелі на дереві по змісту й колориту дуже українські, неймовірно поетичні, глибокі за філософією.
— Наскільки я знаю ваш доробок як художника — для самоука це певна вершина. Вашу графіку не можна сплутати, вона дуже особистісна — «іващенківська».
— Скільки себе пам’ятаю, моїми супутниками, окрім книжки, завжди були олівець, папір, фарби (навіть олійні придбав у 7 класі). Пізніше зрозумів, що колір — це не моє. Малювання — це копітка щоденна праця, сам по собі талант мало важить. У дитинстві перемальовував Шевченка, «мавпував» японців, китайців, потім відкрив для себе Нарбута. З часом виробив власний стиль, знайшов свою тематику. У мистецтві дуже важливо — не що, а як. Людство співає пісні про любов, але кожен співає по-своєму.
Мій образотворчий доробок не такий уже й великий. Графічні сюжети (їх понад сотню) здавалось би простенькі, але з підтекстом (pro foro interno), зроблені за принципом «принадності невисловленого». Ескізність, незавершеність мають активізувати уяву глядача, вони спонукають (як і у Світлиці) до домислення, відчуття співучасті, співавторства. Малюнки мої іронічні, чи й самоіронічні, гротескні, часом саркастичні. Серії «Українська кухня», «Українська фльора і фавна», «Сліпі та зрячі», «Не у полі Мамай не воїн» — це маленькі графічні притчі. Часто мої роботи не мають назв, а інколи це прислів’я, рядок дитячого чи дорослого вірша чи навіть хайку.
А є ще шрифтограми, це коли літера, слово творять образ. Саме так були зроблені афіші для театру «Крик», обкладинки книжок дніпропетровських авторів, моїх друзів. Були виставки моїх робіт, хоча вони не для широкого загалу. Є мої роботи в енциклопедії українознавства «Ми — українці», дві роботи у одинадцятому томі «Енциклопедії сучасної України», у приватних колекціях.
— Завжди з цікавістю читаю вашу есеїстику. Що у шухляді?
— Тяжію до малих форм. А в «шухляді» «Продаєцця хата. Як я провів літо у селі». Це щоденникові записи літа 2007 року. Після смерті мами жив з онуком на Полтавщині у рідному селі Бурімка в батьківській оселі, яку треба було продати. Тоді зрозумів, що Батьківщина — це не тільки простір, це ще й час, Батьківщина, за Ігорем Померанцевим, — це кисень, відсутність якого починаєш відчувати лише тоді, коли його бракує. Там багато ретроспекцій на моє шкільне дитинство, багато згадок про людей, з якими я жив і співіснував у часопросторі й яких сьогодні вже немає. Писане буде доповнено фотографіями, оригінальними малюнками. Бачу цю книжку накладом дев’ять примірників (як кажуть німці, «Fьr weniger als wenige» — «для менше, ніж для небагатьох»). Текст цей буде доступним у мережі, коли спроможуся на власний сайт.
