Дослідники цілком справедливо відзначали філософічність поезії (та й загалом творчості) Василя Стуса. Зрештою, сам поет зізнавався в цій філософічності. Наприклад, у невеликій статті-передмові «Двоє слів читачеві», яку можна вважати своєрідним поетичним кредо письменника, саме вкінці(!) спеціально звучить зізнання: «Один із найкращих друзів — Сковорода» (не вчителів, авторитетів, а саме «друзів»!). Тобто для нього це — «інтимно близька» людина. Водночас для українців Сковорода є великим філософом, навіть символом філософії — приблизно так, як для давньогрецької філософії Сократ. І те, що Стус зараховує до своїх «найкращих друзів» філософа, по-своєму є показовим і свідчить про його схильність до філософських рефлексій. Однак письменник не сприймав існуючу на той час у Радянському Союзі «марксистсько-ленінську філософію», а також її адептів-служителів. Є в нього один невеликий вірш (чи то просто міркування-запис), який звучить так: «У нас домашня філософія, / хоч і нема ковбас домашніх». Тобто для нього «марксистсько-ленінська філософія» є навіть не схоластичною, шкільною філософією, а філософією «домашньою» — таким собі примітивним містечковим новотвором. Однак ця «домашність», іронізує поет, аж ніяк не сприяє появі домашньої ковбаси — якісного натурального продукту.
Образ Г. Сковороди, який, певно, для письменника не був «домашнім філософом», а навпаки — «духовним опозиціонером», приваблював Стуса. Сковородинівські мотиви не раз з’являються у його поезіях, особливо в ранній період. Він збирався написати поему «Сковорода». Проте зробив до неї лише вступ. Є в нього вірші «Сковорода. Хвилеві трени» та «Голос Сковороди». Можливо, вони мали б стати фрагментами цієї поеми. Кидається в очі те, що стусівський Сковорода зовсім «не канонічний» — і не лише для інтерпретаторів радянських, а й діаспорних, хоча стусівська інтерпретація образу знакового українського філософа дуже цікава і в сенсі історико-філософському, і в сенсі «сучасного сприйняття». З одного боку, стусівський Сковорода постає як «природний філософ», своїм життям і поглядами «вписаний» у природу, в розкішні українські пейзажі. Наприклад, у одній з ранніх поезій «Полтавщино! Я пізнаю твій голос...» зустрічаємо такі слова:
Полтавщино!
Де ніжний спокій висне
І до сих пір блука Сковорода,
Йдучи на плеса нив,
на тихий шум діброви
І буєраків давню таїну.
З другого боку, стусівський Сковорода живе «в коротких зойках стишеного болю», переживає сумніви, навіть розкаяння («Я недоріка без’язика. Досі / я людську душу жалем затруїв». Можна говорити, що стусівський Сковорода постає як філософ-екзистенціаліст, для якого суттю є томління душі.
Дослідники справедливо звертають увагу на те, що поезія й загалом творчість Стуса має на собі печать екзистенціалізму. «У багатьох визначальних моментах, — пише Михайлина Коцюбинська, — Стусові близька філософія екзистенціалізму, передусім ідея «трагічного стоїцизму». В екзистенціалізмі людина не розглядається як об’єкт, що має чіткі, раз назавжди окреслені обриси. Вона не просто є, вона стає людиною, вона у становленні, як, зрештою, і весь світ. Структура «я» сприймається як відкрита структура, а існування — як активне оволодіння буттям, як «будування себе». Така система поглядів, безперечно, близька Стусовій концепції людини». Костянтин Москалець, який ведучи мову про філософію поезії В.Стуса, акцентує увагу на орфічно-піфагорійські ідеї в ній (до речі, дуже цікава й варта уваги думка), все ж зазначає й таке: «Поезія Василя Стуса — це насамперед філософія й етика у віршах, дослідження складних моральних колізій тоталітарного суспільства, драматичне осмислення екзистенційного й естетичного досвіду людини ХХ століття, яка стала об’єктом нечуваних раніше соціальних експериментів, позбувшись своєї закоріненості, а відтак — і засадничих критеріїв та орієнтирів». Також цей автор вважає, що Стус «в умовах цілковито заблокованої й загроженої національної культури» створив себе як «мислителя, причетного до вільних дум, що хвилювали серця його ровесників у Франкфурті й Парижі». Ведучи мову про «ровесників у Франкфурті й Парижі», К. Москалець має на увазі передусім представників еклектичної франкфуртської школи й французьких екзистенціалістів, зокрема Жана-Поля Сартра.
Справді, коли проаналізувати творчість Стуса, то вона в багатьох моментах накладається на матрицю екзистенціалізму. Можна говорити, що вона є якраз розвитком філософії екзистенціалізму в жорстких умовах соціалістичного табору. У цьому сенсі така поезія перебувала на світовому рівні й могла б бути цікавою європейцям, якби свого часу була представлена їм.
Однак виникає запитання, звідки витоки екзистенціалізму Стуса. Адже йому довелося жити в умовах «заблокованої культури», куди ідеї цієї філософії майже не проникали. Та все ж варто мати на увазі, що роки юності поета припали на період «відлиги», коли ця «заблокованість» почала хоча б частково руйнуватися. Твори деяких представників філософії екзистенціалізму, передусім лівого спрямування (Ж.-П.Сартра, Альбера Камю), переклали російською та видали в СРСР. Стус, який відслідковував новинки філософської літератури, мав знати про творчість цих авторів. Тим більше, що вони були не лише філософами, а й письменниками. Проте якщо говорити про літературні джерела екзистенціалізму Стуса, то тут на нього чи не найбільший вплив справила поезія Райнера Марії Рільке. Останнім, як відомо, Стус захоплювався й перекладав його твори.
І все ж, певно, не варто пояснювати екзистенціалізм поета лише закордонними впливами. Чималу роль у даному випадку відіграли життєві реалії, з якими стикнувся письменник. Це й ломка традиційного селянського життя, для якого була притаманна «природність», розміреність і сповільненість. Це й «дика», в багатьох моментах насильницька індустріалізація, яка особливо відчувалася на Донбасі, де пройшли дитячі та юні роки письменника. Зрештою, це й лихоліття Другої світової війни, і тоталітарний режим у СРСР, що зазнав часткової ломки й трансформації після смерті Й.Сталіна. Такі життєві реалії в глибоких і чутливих натур, до яких належав Стус, цілком могли породжувати «екзистенційний песимізм», непевність існування («Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, / і добі підставити спите вірнопідданого лице...»). Ці ж реалії, де хочеться «звіром вити», породжували й відчуття тимчасовості та смерті.
Тема смерті є однією з центральних у творчості Стуса. На жаль, дослідники намагаються делікатно обійти «некрофільство» письменника. Однак саме воно є яскравим виявом екзистенціалізму поета. Воно існує зовсім не заради дешевої сенсації, що ми, зокрема, зустрічаємо в деяких авторів-постмодерністів, а допомагає усвідомити граничність людського буття, зрештою — сприяє мобілізації життєвих сил. Очевидно, Стус чітко усвідомлював цю граничність (чи не звідси його просто фантастична працездатність навіть у неймовірно важких умовах?). Він навіть пророкував свою смерть. Так, перебуваючи в Моршині на лікуванні, поет пише сумний вірш «Уже тоді, коли, пірнувши в ліс...», який закінчується словами: «...це все — одне прощання понадмірне — / з Вітчизною, зі світом, із життям». Незадовго після цього Стуса арештували. Відтоді почався завершальний етап його «дороги долі, дороги болю», який мав і понадмірне прощання з Вітчизною і, зрештою, закінчився смертю. Перед кончиною з поетом відбувається дивне преображення, яке тонко осмислив К. Москалець. «...він, — говорячи про Стуса, писав цей автор, — стояв на межі між двома безоднями, власне, сам він був цією межею, межею людства, — і вже незадовго перед смертю, за кілька років перед кінцем, Стус починає писати дивовижні листи додому. По суті, це останні його свідчення і твори, тон яких настільки оглушливо тихий, усміхнено-байдужий до всього, що впізнаваний і невпізнанний водночас... Він безпомилково відчуває наближення смерті й починає готувати до цього рідних. Читаючи це все, розумієш, що потаємне, мовчазне й непомітне дозрівання кшталту завершилося, як завершилося й «самособоюнаповнення» — цей Стус повний собою по вінця».
Тут мимоволі напрошується паралель між Стусом та Степаном Бандерою. Останній, відчуваючи свою кончину, на одній з конференцій ОУН, коли його обрали черговий раз провідником організації, сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю». Незадовго після цього кегебіст Б. Сташинський підступно вбив оунівського провідника. Бандера, як і Стус, «робили себе», не рахуючись із зовнішніми обставинами та не йдучи із цими обставинами на компроміси. Вони ладні були пройти страждання, свою «дорогу болю», твердо відстоюючи своє кредо. Ці два великі українці ХХ ст., незважаючи на їхню позірну різність, по-суті були двома великими українськими «життєвими екзистенціалістами» — один у політиці, другий у поезії.
Обігрування теми героїчної смерті зустрічаємо в сюрреалістичному вірші-оповіданні «Чоловік підійшов до меморіалу...». Герой серед написів на меморіалі знаходить своє ім’я серед тих, «що полягли за незалежність Вітчизни». Однак мешканці міста «зігнорували його». Бо «Якщо ти живий — тим гірше для тебе: / вшановуєм тільки мертвих». Зрештою, герою видають довідку («Пред’явника вважати за мерця»). І на цьому закінчуються його клопоти. Звісно, можна тут побачити своєрідні алюзії з ушануванням (часто досить лицемірним) ветеранів «Великої Вітчизняної». Хоча, видається, в даному випадку питання трактується в більш загальному плані: мовляв, лише героїчна смерть робить людину шанованою («вшановуємо тільки мертвих»). Однак у цьому «некрофільському» пошануванні є чимало фальші, «ідолотворення»:
Спочатку вони вбивали людину,
потім вбитого оживляли.
Реанімацією займалися
в косметичних кабінетах
(малярі — замість лікарів).
Людина постає як «кузочка мала, / що творить сталий світ на збіглій хвилі». Ці слова метафорично передають одну з головних ідей філософії екзистенціалізму: «мала людина» в потоці повсякденності, серед різних обставин творить свій «сталий світ». І яким цей її світ буде і якою вона буде в цьому світі — залежить передусім від неї.
Ще одним відверто екзистенціалістським віршем є вірш «В мені уже народжується Бог...». Бог, так можна проінтерпретувати цей вірш, є трансцендентністю, виходом за межі. Водночас це те, що живе в людині і може «в ній» народитися. Народження Бога з людини — це перехід у незвіданий стан, «інобуття» чи «іножиття». Його можна сприйняти і як «донищення людини», її смерть, одначе смерть, яка дає порятунок, нове життя. Можливо, в цьому варто шукати причину «блаженності» Стуса перед його кончиною.
Бог Стуса — не зовсім християнський. Навіть можна сказати: зовсім не християнський. Очевидно, не без впливу Фрідріха Ніцше, твори якого він знав і розумів (про що чудово засвідчує вірш «Три скелети сидять за кавою...»), Стус не приймав багатьох моментів у християнстві. Він, як і деякі західні інтелектуали, зокрема екзистенціалісти атеїстичного спрямування, ладний був вести мову про «смерть Бога». Правда, стусівська «смерть Бога» видається м’якшою і людянішою. Це, зокрема, бачимо у вірші «Націлений у небо обеліск...». Сюжетно він виглядає таким чином: син загинув на війні, пам’яттю про нього є обеліск і «зламаний іржавий кріс». Тут можна побачити алюзію з «тужливою пам’яттю» про загиблих у «Великій Вітчизняній війні». Насправді образ згорьованої матері набагато ширший. Це образ усіх матерів, сини яких загинули в круговерті різних воєнних лихоліть. Вражаючо-шокуючими є останні слова вірша:
висхла вижовкла її рука
ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? Де бог?
Нема обох.
І смерть обсіла пустку,
наче льох.
Однак «смерть Бога» в Стуса, як і Шевченкове в «Заповіті» («Я не знаю Бога...»), не є безвір’ям (безрелігійністю). Радше, це пошук іншої (більш адекватної?), ніж християнство, релігії. Тут Стус поступає так само, як і західні інтелектуали, його ровесники. Він починає шукати віру на Сході, зокрема, в дзен-буддизмі. Звісно, в цьому можна побачити західні впливи. Однак, певно, справа не лише в цьому. Українська філософська думка була і є межовою між європейською та індійською традицією. Тут можна пригадати хоча б «символічного» Сковороду, на якого сходить неждано просвітлення в саду Охтирського монастиря, і Будду, який став просвітлений у Бенареському саду.
Як і в «батька екзистенціалізму» С. Кьєркєгора, у стусівській поезії часто звучать мотиви страху й відчаю, котрі є своєрідною відповідь на безсенсове буття світу. У цій поезії, як і у відомого датського філософа, відсутні спроби опертися на зовнішній світ. При цьому акцент робиться на ідеї тимчасовості людського буття, загубленості людини в світі.
Ще один мотив, який зближує Стуса з філософією екзистенціалізму, — його розуміння історичності. Стусова «картина історії» з перейняттям спадкоємності, героїчною позицією є типово екзистенціалістською. З великою силою ці всі моменти озвучені в його поезії «За літописом Самовидця»:
Украдене сонце зизить
схарапудженим оком,
мов кінь навіжений,
що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом
пожарищ — високо
зоріє на пустку усмерть
сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені
сини України,
той з ордами ходить, а той
накликає Москву.
Заллялися кров’ю всі очі пророчі.
З руїни
Вже мати не встане —
розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом’яли,
спалили,
Побрали з собою весь
тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки,
бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-
бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу
козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено тілом
людським,
бодай ви пропали, синочки, були
б ви здорові,
у пеклі запеклім, у райському
раї страшнім.
Паси з вас наріжуть,
натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь
кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все
далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався
сухим порохном.
При цьому «картина української історії» Стуса принципово різниться як від радянської з її апологією «народних мас», так і націоналістичної, де акцент робився на «героїчній боротьбі проти іноземних гнобителів». Стусівська «картина історії» — картина трагічна. У ній показана абсурдність кровопролиття (навіть за «високу ідею») і відверто говориться про егоїзм українських вождів, який зрештою веде до гибелі України. Незважаючи на таку відверту трагічність, «картина української історії» Стуса є більш адекватною і навіть більш людяною, ніж ті «картини історії», які зустрічаємо в українських істориків з різних таборів.
Загалом у особі Стуса маємо потенційного філософа-екзистенціаліста. Можливо, в інших, більш цивілізованих обставинах він міг би себе реалізувати як професійний філософ і письменник (у даному випадку можна провести паралелі з Ж.-П. Сартром чи А. Камю). Однак обставини життя, тоталітарна радянська дійсність, заблокаваність і свідома деінтелектуалізація української культури не дали це йому зробити. В обставинах, у яких опинився Стус, найкраще реалізувати свою філософію він міг у поетичній творчості.
