Наше знайомство з Берновим почалося заочно — ще 2011 року, коли «День» отримав листа від Віктора Вакули про історію його мальовничого села (див. «День» № 155 від 2 вересня 2011 року). А вже цього року директор Музею історії с. Бернове написав нам водночас і як голова організаційної ради з ремонту місцевої церкви. «На плечі нашого суспільства лягає ще одна проблема — будівництво та ремонт культових споруд. Майже в кожному селі церква або будується, або проводиться капітальний ремонт. Це ж у містах. І суспільство наше витримує й цю ношу. Виникла й у нас потреба капітального ремонту православної Свято-Дмитрівської церкви, — написав нам пан Віктор. — Починаючи ремонт, ми надіялися на допомогу від багатих людей. На ремонт потрібно до 600 тисяч гривень. Минулого року жителі села внесли в церковну касу 280 тисяч грн, 52 тисячі грн надали нам різні організації та установи. За ці гроші проведено на 90% зовнішній ремонт. Не менші гроші потрібно й для проведення внутрішнього ремонту, а їх недостатньо. Щоб якось вийти зі становища, ми звернулися до найбільших політичних партій. Нам подякували за те, що розпочато добру справу, але грошей у бюджеті на такі справи немає. Нам допомогли лише... комуністи. За два роки вони надали 2250 грн. Ми розуміємо, що й політичні партії, й Ахметов та інші, до яких ми зверталися, беруть участь у благодійних акціях різного напряму. Не стоять осторонь. Ми не ображаємося на заможних людей — це добровільна справа. Виникає запитання: до кого ж нам звертатися по допомогу як не до заможних людей? Просимо долучатися до наших проблем і багатьох інших благодійників. У нас хороший Музей історії села. Організовував його на власний задум і кошт простий робітник-шахтар. Я продовжую уже десять років теж своїм власним здобутком піклуватися про зростання музейного фонду». Таке щире вболівання за своє село та дієвий патріотизм не могли не покликати нас у дорогу, щоб надати інформаційну підтримку завзятим бернівчанам. Чим вразило Бернове кореспондентів «Дня» — читайте далі.
Невеличке буковинське село Бернове притулилося до берега Дністра. Фактично сховалося на його пологому схилі. З цієї причини село видно лише з крутого протилежного хмельницького берега. Віддалене від основних автошляхів, із буковинського боку воно зовсім непомітне. Кружляючи кілометрами гравійної дороги, куди не кинь оком, довкола самі лишень поля та сади. Бернове, ти де?!
ВОДОПРОВІД ПРИВІВ ЗА СОБОЮ РОЗКВІТ СЕЛА
— Природний прихисток для облаштування села було вибрано не випадково. Сюди переселилися вцілілі бернівці, коли їхнє село на старому місці вщент спалили турки, — розповідає історію свого села Віктор Вакула.
За стратегічну вигоду людям довелося гірко платити. На новому місці не було ані струмка, ані джерела, а копачам криниць було несила пробитися через товщу скельних порід. Через це Бернове, мабуть, єдине село України, де немає жодної криниці.
— Найближча криниця колись була за два кілометри від села на території колишнього панського маєтку (щоправда, після місцевого землетрусу 1947 року вода зникла й у ній). Дністер значно ближче — лише за якихось 500 — 600 метрів. Тому дітей змалечку привчали носити з нього воду. Від досвіта до смерку за будь-якої погоди й пори року дорослі та малі ходили з коновками (відрами) по воду до річки, — пригадує дитинство пан Віктор.
Нова сторінка в житті села розпочалася 1959 року, коли у Берновому запрацював водопровід. Із артезіанської свердловини, завглибшки 80 метрів, через водонапірну башту воду подавали в колонки, встановлені на кожній вулиці. Проте найбільший розквіт села припав на 70 — 80-ті роки минулого століття. У Берновому відкрили консервний завод, де переробляли вирощену в місцевому колгоспі городину, й відправляли консервацію на Крайню Північ. У селі запрацювала потужна машинно-тракторна станція, відкрив свій цех Чернівецький гумо-взуттєвий завод, а переселенці із затоплених під час будівництва Дністровської ГЕС сіл заснували на околиці «бернівські Черьомушки».
Зважаючи на майже вдвічі зрослу кількість населення, а отже, — перспективу села для місцевої школи, яка доти тулилася у великій сільській хаті, збудували нове двоповерхове приміщення. Крім школи, вздовж головної, єдиної вкритої асфальтом, вулиці з’явився великий дитсадок, будівля сільради, пошти, двоповерхова їдальня тощо. У керівництва села навіть народився амбітний план добитися поселенню статусу селища міського типу. Для цього виробили генеральний план розбудови Бернового, однак усе задумане залишилося на папері. З розпадом СРСР Бернове повторило долю тисяч українських сіл. Міцний колись колгосп розвалився, промислові виробництва закрили. Роботи на селі не стало, тож у пошуках заробітку бернівці роз’їхалися по світах.
НАЙБІЛЬШЕ БЕРНОВЕ СЬОГОДНІ ЦІКАВИТЬ ЧОРНИХ АРХЕОЛОГІВ
У сьогоднішньому Берновому заледве тисяча мешканців, частина з його трьохсот хат стоять пусткою, а про славне минуле нагадують лише експозиції Музею історії села. Три з половиною десятки років тому його створив дядько нинішнього директора — Пилип Вакула. Усе життя він працював шахтарем у Донбасі, але на схилі літ повернувся додому. Дітей-онуків Пилип Вакула не мав, тому загорівся ідеєю племінника створити у селі музей. Три роки невтомно ходив від хати до хати, збирав старожитності: прядки, горщики, старовинний сільськогосподарський реманент, фоліанти, прабабусини вишиті сорочки з домотканого полотна тощо. Йому допомагали учні місцевої школи. З берегів Дністра вони відрами приносили кам’яні сокири, знайдені під час оранки городів гарматні ядра, ба, навіть давньоримські монети. Що, зрештою, не є дивним. За даними масштабних археологічних розвідок, які свого часу проводили у Берновому, життя на березі Дністра зародилося дуже давно. Крім людей доби палеоліту, тут жили трипільці, представники так званої черняхівської культури, які мали тісні торговельні стосунки з античними містами Північного Причорномор’я та римськими провінціями. Не оминули місцину скіфи, що поблизу прадавнього Бернова залишили по собі курган-могилу, були на ній і давньослов’янські поселення.
Через це артефакти, як-от, глиняні черепки від амфор чи іншого древнього посуду, в Бернові можна знайти будь-де: навіть просто на дорозі неподалік села, каже Вакула. Родом із минувшини й легенди про скарби, сховані у могилі-кургані за селом. Найбільше вони цікавлять чорних археологів, яким торік, кажуть, поталанило розкопати біля Бернового цілий клад монет. «Не встиг сповістити про них міліцію, — бідкається директор Музею історії села. — Бо вони дуже мобільні. Швидко обстежують цікаві ділянки металошукачами, раз-два копають і так само швидко тікають». Сліди їхньої «праці» Вакула виявив біля місця прадавнього Бернового.
НАДІЇ НА ВІДРОДЖЕННЯ ПОВ’ЯЗАНІ З АГРАРНИМ І ТУРИСТИЧНИМ БІЗНЕСОМ
Попри свій молодший вік, позаторік нове Бернове також розміняло четверту сотню років. Трьохсотліття села святкували з надією на його відродження. Віру в це дають потуги громади та її невтомних активістів. Вигравши американський грант, у селі збудували нову водонапірну вежу, і тепер водопровід врешті дійшов до кожної хати. Завдяки новому гранту в Берновому мають намір провести вуличне освітлення.
Як уже зазначалося вище, спільними зусиллями в селі відновлюють стару, зроблену з мореного дуба, церкву. Допомогу надали приватні благодійники, лідер комуністів Петро Симоненко та аграрна корпорація, котра віднедавна господарює на землях у Берновому. Із розвитком потужного сільськогосподарського виробництва та рекреаційної інфраструктури (особливо, зважаючи на відкриття у межах села вже трьох баз відпочинку) бернівці пов’язують свої надії. Вони сподіваються, що недалекий час, коли напівпорожня наразі школа знову наповниться дитячим щебетом, і біля шахової дошки у коридорі закиплять нові баталії. Оживуть занедбані громадські будівлі, асфальт вкриє всі вулиці села, а від охочих відпочити на мальовничому Бернівському острові посеред Дністра відбою не буде. Усе це обіцяє знайти відображення в новій експозиції Музею історії села, який, сподівається його директор Віктор Вакула, за сприяння небайдужих зможе розширити свою площу, щоб гідно представити майже тисячу зібраних експонатів. Унікальне село, в історії якого залишили свій слід трипільці та скіфи, й де нині мирно співіснують двохсотлітня церква й пам’ятник Леніну, цього, вочевидь, варте.
