Рома — найбільша етнічна меншина ЄвропиУ Києві лише 5 — 6 рома навчаються у вищих навчальних закладахПідручники з ромської культурі писати нікому 42% українців вважають, що рома не варто пускати на територію України
Розповів якось учитель із чималим стажем роботи історію зі свого викладацького життя. Був у нього учень — циган із надзвичайними здібностями до наук, але водночас без особливої ретельності. Коли вже вкотре він проігнорував домашнє завдання, вчитель зважився на серйозну розмову: мовляв, поясни, чому не вчишся. На що рома з властивою їм експресією відповів риторичним запитанням: «Та як тут можна уроки вчити, якщо до нас родичі табором приїхали?..»
Подібні одкровення незвичайного, як вважали його однокласники, хлопчика ставали для них черговою нагодою, щоб із ним «не водитися». За принципом: від гріха подалі. Та й не він один стикався з упередженим, м’яко кажучи, ставленням. Наприклад, керівник циганського театру «Романс» Ігор Крикунов до цього дня згадує, як на уроках вчителі, показуючи на нього, говорили аудиторії: який сенс запитувати цього виродка, адже він однаково нічого не знає. При цьому за кадром залишався той факт, що помилок у його зошитах було не більше, а то й менше, ніж у «звичайних» однокласників.
Сьогодні, як стверджують цигани, діти яких навчаються у школах та вищих навчальних закладах, ситуація змінилася на краще — «чи то українці навчилися толерантності, чи то нам вдалося довести, що ми не відрізняємося від ще 130 нацменшин, які проживають в Україні». Проте соцопитування вельми красномовно демонструють те, що відбувається насправді. Згідно з дослідженням, проведеним Інститутом соціології НАНУ, лише 2% українців погодилися б мати серед своїх близьких друзів рома, стільки ж пішли б на сусідство з циганами, і всього 1,6% — працювали б з ними в одній установі. Більш того, минулого року 42% українців повідомили соціологам, що рома і зовсім не варто б було пускати на територію України.
Проте тільки за офіційними даними сьогодні в Україні їх близько 50 тисяч. Насправді ж — приблизно 150 тисяч. Українські цигани подумують про створення своєї держави, усвідомлюють, що шатра і кибитки не дадуть їм «квиток» до суспільства, і думають, як, поборовши упередження, зберегти національну ідентичність. В останньому пункті рома, котрі проживають в Україні, якраз і зіткнулися з чималою проблемою. «У 1930-ті роки, — каже єдиний у нашій країні циганський письменник, лауреат міжнародної премії ім. І. Франка Михайло Козимиренко, — була державна політика вирішення національних питань. Циганською мовою перекладали «Буревісник», «Кармен» і навіть «Інтернаціонал»... А потім сталінський режим усе знищив». Зі слів М. Козимиренка, сьогодні в країнах, де проживають цигани, — Угорщині, Болгарії, Польщі, Румунії, — видають газети, книги і підручники циганською мовою, працюють циганські школи. Останні в Україні, щоправда, також є, тільки нагадують швидше резервацію, ніж навчальний заклад, де дітям подають «основи основ». Як розповідає М. Козимиренко, циганською мовою вчителі там, як правило, не володіють. Більш того, «вагу» багажу знань випускника «спеціалізованого» навчального закладу можна порівняти з навичками учня шостого класу середньої школи. Чому? Та тому, що рома нібито більше і не потрібно. А що стосується мови, то як же її вивчати, якщо жодного підручника в Україні немає.
З іншого боку, щоправда, підручники і писати нікому. Хоч серед українських циган є доктор педагогічних наук, насичувати теорію циганською «начинкою» він не наважується. Через цілком зрозумілі причини: щоб вчити когось мови, спочатку треба самому володіти нею досконало. «Напевно, ми самі багато в чому винні, — зазначає Ігор Крикунов. — Хіба може держава допомогти циганам вивчити їхню рідну мову і виховати прагнення бачити себе не в кибитках, а на високих постах?»
Показова історія з життя. В одній із циганських сімей — дві доньки. Обидві, дiйсно, — гордість нації: закінчили юридичний факультет, володіють п’ятьма іноземними мовами. Проблема в тім, що вже нині зрозуміло: ні одна, ні друга не зацікавляться роменом з освітою шість класів. Та й не погодяться на те, щоб їхнi чоловіки щонайбільше торгували на ринку. А отже, гордості всіх українських циган доведеться в майбутньому лише згадувати, які в неї насправді коріння. «Серед нас невігластво квітне буйним квітом, і можна на пальцях перелічити тих, хто хоче змінити усталений століттями устрій», — каже І. Крикунов. Наприклад, у Києві лише 5 — 6 рома навчаються у вищих навчальних закладах. Єдиний в Україні циган подумав про те, що твори Шевченка, Франка і Лесі Українки можуть непогано зазвучати циганською мовою. Єдина в Україні газета для рома, яку організували в Закарпатті, буквально через кілька випусків перетворилася на нічим не примітну всеїдну районку. Частково тому, що новину про її існування самі цигани зустрічали зі здивуванням в очах. Зате приходячи на виступ знову-таки єдиного в Україні циганського театру «Романс», вони нерідко потайки клали до своїх кишень фотографії з вистав...
Ось тут і полягає головна суперечність. Інтелігенція ромiв стверджує, що вони — представники вільнолюбного і гордого народу, який вважає негідним просити милостиню. «Ми краще всі по п’ять копійок скинемося, ніж дозволимо кому-небудь вийти з протягненою рукою». І. Крикунов стверджує, що національна філософія (саме так, а не інакше) не терпить жебрацтва, а ті, хто «виступає» на вулицях, — швидше циганський тип, але не рома. Якщо ж говорити про безпритульних дітей і злодійство, то хіба серед українців і росіян такі інциденти рідкість — ставлять зустрічне запитання цигани. Просто проблема в тім, що ніхто насправді не знає, хто такі рома.
А дізнаватися досить важко. Напевно, не буде великим відкриттям сказати, що цигани мають одну особливість: жити поряд, але водночас окремо. І завдяки своїй відчуженості оповивати себе ореолом загадковості, створюючи тим самим підгрунтя для міфотворення. Спостерігач за циганським життям не зрозумів би багато чого. Скажімо, як можна ігнорувати соціальну умовність і жити за принципом: «мені це не сподобалося, я сяду і поїду»? Як жінка, годувальниця сiм’ї, погоджується з тим, що через найменшу провину її можуть вигнати з табору? Як можна, нібито у середньовічному суспільстві, влаштовувати свій циганський суд? Проте так воно і є. Незважаючи на те, що сучасні цигани вельми відрізняються від тих, яких описують етнографи. Сьогодні чимало їх «осіло» в кам’яних особняках за триметровими огорожами, жагучі брюнети і брюнетки обзавелися досягненнями технічного прогресу, а традиційний яскравий одяг дедалі частіше змінюється на елегантні костюми.
«Напевно, немає жодного народу, — кажуть цигани, — в якого би існував такий міцний кревний зв’язок». Почувши про проблеми свого «родича», йому одразу прийдуть на допомогу: обов’язково запросять до себе додому, напоять чаєм (це традиція циган) і разом обговорять мінливість лінії долі. Не прийнято в циган і замислюватися над тим, дати прихисток чи ні чужiй дитинi, яка потребує допомоги. Оскільки дiти для рома — без перебільшення є сенсом життя. Якщо трапиться що-небудь із чоловіком, циганська жінка і не подумає про повторний шлюб — її життя повністю віддане дітям. Напевно, сьогодні це здається архаїкою, але розлучення тут майже нонсенс. Не визнають рома і громадянські шлюби, адже весілля справді головна подія в житті. А щоб погуляти, як годиться справжньому рома, сім’ї часом навіть розоряються. Водночас надмірну любов до Бахуса карають згідно з циганським законом. Вигнанням.
До речі, досі в рома живі традиції свого суду. Навчені досвідом цигани збираються, щоб вислухати обвинуваченого й обвинувача та винести свій вердикт. Останній, щоправда, тут може бути або у вигляді штрафу, або... щиросердого розкаяння. Адже цигани вірять у бумеранг — у те, що за будь- який антиморальний вчинок неминуче прийде покарання, а крім того, у силу клятви.
«Нам легко говорити про наші національні риси, — говорить М. Козимиренко, — насамперед, ми вірні, природні і мудрі. Інакше як би ми змогли за антициганських законів і репресій не тільки вижити, а й зберегти свої традиції?»
Проте чи слід зберігати традиції, ромська громада в Україні не знає. З одного боку, вчити свою історію і передавати з покоління в покоління священні знання та традиційні ремесла — чудово. З іншого, — замкненість на самих собі не дозволяє їм що- небудь довести суспільству. «Для кого ми нині ростимо молоде покоління, для кибиток? — запитує Ігор Крикунов. — Природно, циган не може таким називатися, не знаючи, хто він і звідки. Але водночас, якщо ми — громадяни України, як це зазначається в паспорті, — отже, маємо отримати відповідне виховання й освіту».
Як це в цьому разi поєднати — запитання риторичне. Швидше за все, доведеться вибирати: або інтеграція в суспільство, або збереження основ. Проте держава Україна останнім часом іде назустріч рома. Нещодавно було заявлено про те, що наша країна береться реалізувати першу в Європі галузеву програму відродження рома. Їм допомагатимуть в освіті, культурі, науці, а крім того, — ще й надаватимуть допомогу малозабезпеченим. Щорічно на програму з підтримки караїмів, кримчаків і рома виділятимуть 100 тисяч гривень.
