Останнім часом в засобах масової інформації з’являються публікації про Державний реєстр нерухомих пам’яток України, адже архітектурні та містобудівні перетворення в історичних містах України призводять до конфліктів, а нерідко й до будівельних скандалів. Бодай найбільше Державний реєстр цікавить забудовників, адже саме на нього посилаються пам’яткоохоронні відомства, які полюбляють лякати як Законом про охорону культурної спадщини, так і Державним реєстром: мовляв, пам’ятки, занесені до реєстру, не можна змінювати, та й охоронні зони для них треба розробляти. Чи насправді існує Державний реєстр, хто його формує і на яких засадах?
За постановою Кабінету Міністрів № 1760 від 27 грудня 2001 р. функції державної реєстрації пам’яток архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва було закріплено за Міністерством регіонального розвитку та будівництва, а пам’яток історії, археології та монументального мистецтва — за Міністерством культури і туризму. Згодом Кабмін прийняв ще одну постанову — «Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України», додатком до якої став підготовлений Міністерством культури «Перелік пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам’яток України». Отже, на час прийняття постанови 2001 року Державного реєстру як такого ще не було: був лише перелік об’єктів, що мали до нього заноситися.
У вересні 2009 року прийняли нову постанову, яка в основі нічого не змінила. А знайомство з документом під назвою «Перелік» (не Державний реєстр!) справляє шокуюче враження. Прийнята в ньому система охоронних номерів викликає безмежний подив: невже у ХХІ столітті, в епоху розвинених комп’ютерних технологій, хтось ще міг додуматися до такого? В кожній із 25-ти областей та в містах Києві та Севастополі нумерація починається з № 0001; цьому номеру передує двозначний індекс області, завдяки якому й відрізняються охоронні номери пам’яток. Уявімо, що індекс переплутали (таке, на жаль, трапляється), і тоді матимемо 27 об’єктів з ідентичними номерами. Така ситуація може обернутися ненадходженням коштів на реставрацію, помилковим зняттям із державного обліку та іншими проблемами. Чи думали про це укладачі «Переліку»?
Назви пам’яток, що заносяться до загальнодержавного переліку, очевидно, мають бути певним чином уніфіковані. Втім, навряд чи можна пояснити фахову різницю між «фундаментами церкви» і «фундаментами мурованої церкви», між «руїнами» та «фундаментами і залишками стін». Не має пояснення з точки зору охорони пам’яток різниця між «городищем», «багатошаровим городищем» та «культурним шаром городища».
Своєрідне ноу-хау «Переліку» — видова плутанина об’єктів. Церква у с. Мацошин Львівської області занесли до «Переліку» як пам’ятку монументального мистецтва, 13 археологічних пам’яток на Херсонщині з недбальства укладачів «Переліку» перетворилися на пам’ятки історії. Будинок Державного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (Театр Бергоньє) в Києві у «Переліку» став пам’яткою археології. «Братське кладовище захисників Севастополя», що має у складі понад 400 високохудожніх надгробків, потрапило до «Переліку» під спільним охоронним номером разом із храмом св.Миколи за категорією «пам’ятки археології». До того ж цей комплекс не диференційовано за складовими. Утім, комусь зручно: доки від комплексу залишиться хоч один надгробок, він буде рахуватися на обліку як існуюча пам’ятка!
Адреси об’єктів, занесених до «Переліку» — окрема тема. Почати можна з пам’яток археології: «культурний шар «міста Ярослава», «ремісничий район стародавнього Києва — культурний шар «Міста Ізяслава Святополка», «культурний шар району стародавнього Києва — Клов», «місто Володимира — дитинець стародавнього Києва». Оскільки точні межі подібних об’єктів у міській структурі не встановлено, не завадило би з’ясувати, які правові наслідки матиме будь-яка господарська чи будівельна діяльність на територіях цих пам’яток. Аналогічна проблема з археологічним комплексом «Стародавнє місто Тірітака в Керчі», місцезнаходженням якого зазначено цілий «мікрорайон Аршинцеве». В який спосіб Мінкультури здійснюватиме охорону таких територіально невизначених археологічних об’єктів? Ще цікавіше з пам’яткою історії — місцем загибелі Київського князя Святослава Ігоровича, місцезнаходженням якого є ціле село Микільське-на-Дніпрі (Дніпропетровщина).
Не краща ситуація з архітектурними об’єктами, які в «Переліку» потрапили до категорії пам’яток історії (тут укладачі «Переліку» вочевидь поспішили: більшість із них мала би увійти до Держреєстру за основною ознакою як пам’ятки архітектури). Деякі з них також не мають точних адрес. Наприклад, «Комплекс споруд Києво-Могилянської академії (ансамбль Братського монастиря)» зазначено «в кварталі між Контрактовою площею та вулицями Г.Сковороди, Волоською та Іллінською». «Будинок Президії Національної академії наук» має напрочуд дивну адресу: «вул. Володимирська, 54, квартал між бульваром Т. Шевченка та вул. Б. Хмельницького». Приклади можна продовжувати.
Навіть побіжний перегляд «Переліку» взірця 2009 року дозволяє зробити невтішний висновок: загальна неопрацьованість підходу і поспіх у формуванні Державного реєстру призвели до зашкалюючої кількості помилок. «Історичний паспорт нації» виявився виготовленою нашвидкуруч фальшивкою, а відтак і Державний реєстр нерухомих пам’яток і надалі залишився «фантомом».
