Залишилося тільки кришку підняти — й Кримська атомна станція, одне з останніх комсомольських і всесоюзних будівництв, була б готова. Але раптом, буквально в останній момент, виявилося, що будувати атомну станцію на Керченському півострові аж ніяк не можна: це й сейсмічно небезпечна зона, й рекреаційна зона (новина?!), і взагалі мало не найбільш недоречне для атомки місце в усьому СРСР. Рік йшов 1989, очевидно, Чорнобиль все ж вплинув певним чином на хвору на індустріалізацією радянську владу, й кришку не підняли. Будівництво заморозили — тепер уже точно можна сказати, що назавжди. Бо ці сімнадцять років його активно розбирали «по цеглинках» державні й приватні «сталкери». А спочатку планувалося, що гроші від продаж обладнання Кримської АЕС підуть на розв’язання соціально-економічних проблем невеликого, але прямо пов’язаного з атомною станцією міста Щолкіно.
СЕЗОННІ ДЕПРЕСІЇ
...У Криму важко знайти недивне місце. Хоча, з другого боку, дивним було б, якби хоч одне кримське селище виявилося не лікувальним і взагалі нічим не примітним. Для археологів Крим — взагалі суцільний острів скарбів, хоч куди лопату встроми, скрізь рештки стародавніх цивілізацій — чиї тільки сліди не знайшли на півострові! А от покинута атомна станція в Криму тільки одна. Її турбіни повинні були охолоджуватися в одному з лікувальних кримських озер, а працівники — жити в місті Щолкіно, спеціально для цих цілей збудованому. Таку хвацьку назву місту дали на честь радянського фізика-ядерника, члена-кореспондента АН СРСР Кирила Щолкіна. Проте за останні роки в міста з’явилося багато інших назв — і Диркіно, й місто-привид, і місто «Зеро»... Не лікувальні озера і тепле море, а серйозні комунальні проблеми, зокрема відсутність опалювання взимку, сприяли набуттю містом популярності, й сьогодні його, на жаль, можна назвати, швидше, сумнозвiсним, ніж славетним.
Місто населене атомниками, які з’їхалися з усього СРСР спеціально для роботи на атомній станції. Як ви, напевно, вже зрозуміли, всі вони залишилися без роботи за фахом, а більшість — і зовсім без роботи. Офіційно там проживає 13 тисяч людей, але на зиму, за свідченнями місцевих жителів, залишається не більше двох тисяч. Підприємств у Щолкіно немає, а робота у сфері обслуговування має сенс лише влітку — коли за обслуговування можуть заплатити курортники.
Власне, на сезонні депресії страждають майже всі кримські міста, принаймні маленькі. Пам’ятаю, розповідали, що в благополучному й елітному Коктебелі місцеві жителі взимку розбирають на будматеріали навіть прибережні кафе. А щолкінці намагаються поїхати. Найчастіше тікають від убогості та своїх сімей чоловіки. «Виїжджають взимку на заробітки, та й не повертаються, — розказує жителька Щолкіно Тамара. — Залишаються діти безпритульні».
ПРО ПОГАНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ТВАРИН
Безпритульні — повністю чи частково — діти переносять свою злість на безпритульних тварин. А їх у цьому місті дуже багато — взимку, розповідають жителі, собак і кішок викидають на вулиці в катастрофічній кількості. Просто тому, що самим нічого їсти, не те що тварин годувати. І взагалі, до тварин у цьому місті ставляться вкрай негативно, виключно як до конкурентів на їжу. Дивно, правда?
Тамара розповіла «Дню», як на її очах маленька дівчинка за вказівкою старших убила палицею кошеня, декілька років тому також із міркувань «економії» хлопчики забили її кота. Найстрашніше — якраз підтримка таких «ініціатив» з боку дорослих. Вони не тільки не сварять дітей за вбивство живих істот, а ще й лаються з тими, хто цих тварин підгодовує. Чесно кажучи, картинка складається настільки похмура, що відвідувати це місто більше не хочеться. Надто помітна депресія, хоч і не сезон...
ШПРИЦИ ТА ПРЕЗЕРВАТИВИ
Взагалі, своєю популярністю серед туристів Щолкіне багато в чому завдячує пляжному фестивалю «Казантип». 1993 року тут відбувся перший Кубок RFA з віндсерфінгу, 1995 го —перша дискотека на нічному атомному реакторі. Середина дев’яностих — пік популярності рейв-музики, і саме рейв слухали на щолкінських пляжах і ваблячому своїм залізобетоном атомному реакторі. Просунута молодь, що з’їжджалася з усіх країн СНД, просунула в туристичних чартах і саме місто...
Але «Казантип» набував дедалі масштабнішого характеру, й скоро до просунутої молоді приєдналася зовсім не просунута, й у Щолкіному почалися проблеми. Місцевим мешканцям не подобалося, що після гостей фестивалю на пляжах залишаються шприци, пляшки та презервативи, що вони буйствують і скоюють різні злочини в місті, і взагалі, поводяться абсолютно неналежним чином. Зрештою, 2000 року «Казантип» переїхав спочатку до Веселого, потім до Мирного, а потім у Поповку під Євпаторією, де тепер з ним воюють місцеві адміністрації. Словом, шляхи Щолкіно й «Казантипа» розійшлися. Фестивалю в пам’ять про цей союз залишилася назва, адже «Казантип» — ніщо інше як мис, біля якого стоїть Щолкіно. А місто пережило неабиякий струс і залишилося заспокоюватися з ялтинськими цінами та безліччю знайомих у Москві, звідки переважно приїжджали «казантипці».
До речі, до москвичів у Щолкіно ставляться з величезною повагою. Шкода тільки, що повага не поширюється на представників інших «національностей». «Ви з Москви?» — з придихом питають бабусі на ринку. Почувши негативну відповідь, втрачають придих, але залишають надію: «Але хоч з Росії?» Відповідь «я українка» популярністю не користується. Але це в жодному разі не політика й не соціологія, просто подорожня замiтка.
Думаю, нікого не здивую повідомленням, що не в моді в Криму українська мова. Але чи не дивно, що кримчани, які живуть шістнадцять років в Україні, її навіть не розуміють? Середніх років щолкінка геть розгубилася, коли в аптеці їй запропонували інструкцію українською мовою. Їй-богу, вона не могла собі уявити, що такі інструкції придатні до користування! У черзі — самі москвичі, дивляться співчутливо. Вона навіть нічого не сказала про дискримінацію російської мови, просто дивилася на інструкцію великими й дуже переляканими очима. Я не витримала напруження й переклала їй з рідної на «загальнозрозумілу», хоча, звісно, робити цього не треба було — може, це був її шанс переконатися у власній здатності розуміти ще одну мову...
МАЙЖЕ КУРОРТ
Курорт у Щолкіно — слово чарівне. Власне, самі щолкінці інакше як курортом своє місто не називають. Море тут чудове — все ж таки Азовське, тепле, гарне. Мис Казантип, заповідник, теж краса. Є лікувальне озеро — те саме, в якому мала «вихолоджуватися» атомна станція. Ще є цілющі трави та мінерали — одна з жительок Щолкіно, яка душею вболіває за своє місто, запевняла, що щолкінськими «примочками» можна вилікувати практично всі хвороби. Але це маловідома інформація. А на поверхні лежить зовсім інше.
Ви в зовсім невеличкому й негарному містечку, забудованому однаковими панельними будинками. Крім моря дивитися в ньому нема на що. Особливо нема на що — увечері, оскільки вечорами ліхтарі в містечку не горять. Темрява стоїть непроглядна, й здiйснювати вечірні прогулянки немає жодного бажання. Та й гуляти нікуди — в Щолкіному немає набережної, й моря в темряві не видно. Перпендикулярно морю йде «Центральна алея міста» — вдень тут торгують усілякими морськими сувенірами, а увечері можна випити пива в одній з кафешок, які освітлюють невеличкий простір навколо себе. За «Центральною алеєю міста» — обрив у темряву й бездоріжжя.
Окрема тема розмови — сервіс у кафе і якість їжі. Ціни, як уже згадувалося, ялтинські, а тим часом у такому собі закладі «У Елены» відмовилися поміняти або викреслити з меню тарілку борщу, в яку просто зі стелі впала сарана. Мовляв, не на кухні — не рахується. Що ви там говорили про туристів з Європи?
Проте самі щолкінці такі дрібниці проблемою не вважають, а хочуть лише одного — щоб держава допомогла їм вирішити комунальні проблеми. Іншого виходу у держави й справді немає — батьківщина цих людей до Щолкіного заманила, батьківщині їх і годувати. Перспектива розвитку приватної власності в цьому місті вельми незначна — декілька продуктових магазинів там уже є, а більше нічого й не треба, оскільки купувати все одно нікому. Навіть літній прибуток не в змозі покрити збитки інших місяців. Місту необхідні люди, які візьмуться вести господарство серйозно — збудують набережну, ввімкнуть світло, запустять яке-небудь невелике виробництво, хоча б з виготовлення цілющої парфюмерії з тутешньої грязі! «Нас уже й по телевізору показували, й у газетах про Щолкіне писали, й один відомий політик, відпочивши тут, намагався на державному рівні допомогти. Та все марно», — підсумувала нашу розмову Тамара. Проте нинішньої зими начебто обіцяли опалення...
До речі, в місті немає жодної газової плити — всі електричні. Кримська АЕС повинна була забезпечувати своїх працівників практично безкоштовною електроенергією...
