«Вірогідно, немає у світі абсолютно збереженого міста, яке б мало можливість гордо заявити: я з віків недоторкане! Київ не є винятком, але... Він є винятком серед європейських столиць у розумінні ступеня й причин руйнування. Найприкріше те, що зруйновано найцікавіші, давні частини міста... Найприкріше й те, що причиною руйнації тільки в незначній мірі стали війни й революції. Найприкріше, що новозабудови Києва в більшій частині пов’язані з нівеляцією пейзажу, зелених насаджень, ліквідацією напрочуд привабливого рельєфу Києва, властивого тільки йому... ліквідовувалась його індивідуальність і, головне, його історичність».
Як ви вважаєте, коли були написані ці рядки: тиждень, два, місяць тому? Помиляєтесь: істориком-архівістом, києвознавцем, авторкою та упорядником буклету «Пам’ятки Києва, знищені в ХХ столітті» Людмилою Проценко вони написані 1991 року. Розмірковуючи над причинами лиха, що спіткало українську столицю (цей процес продовжується й сьогодні), Л.Проценко зазначає: «Мери міста твердили: «Київ має стати звичайним містом!» І схоже, що саме це чітко здійснювалось». На мою ж думку, причина значно глибша. Пам’ятаєте, в які роки ХХ століття розпочалось нищення Києва? Звичайно ж, у ті, коли до влади прийшли більшовики. Яка ідеологія тоді для більшовиків була найнеприйнятнішою? Християнська. Тому цілком логічним виглядає те, що перш за все більшовики заходилися насаджувати атеїзм й нищити церкву. Хоча патріархат був у Москві, духовним центром православ’я нової старої імперії (більшовики це добре розуміли) залишався Київ. Ось йому найбільше й дісталося. «Превратим город церквей и монастырей в город фабрик и заводов!» — таку мету поставили собі більшовики.
Систематизувавши наведені в буклеті дані, автор цієї статті підрахував: до Другої світової війни в Києві було знищено 52 культові споруди, під час війни — 3, після війни — 36. Усього — 91... Що ж будували на тих місцях, де були храми? Легше сказати, чого не будували. Наприклад, на місцях, де розташовувались: Трьохсвятительська (Василівська) церква 1183 р. (Михайлівська пл. — тут і далі назви вулиць та майданів сучасні) — перший з будинків урядового комплексу, який зведено так і не було (спочатку там розмістили Київський міськком КПУ, зараз Міністерство закордонних справ); церква Преображення Господнього 1908 р. (вул. Комінтерну) — ТЕЦ; Микільський військовий собор 1693 р. (пл. Слави) — Палац піонерів та школярів (нині — Палац для дітей та юнацтва); Греко- католицька церква 1916 р. (вул. Ю.Коцюбинського) — Шевченківський РК КПУ; Спасо-Преображенська єдиновірча церква XIX ст. (вул. Обсерваторна) — гуртожиток; церква Царя Костянтина XVIII ст. (вул. Щекавицька, 6) — школа; церква Стрітення 1858 р. (Львівська пл.) — Торгово-промислова палата; церква Святих Бориса й Гліба 1692 р. (вул. Борисоглібська, 10) — житлові будинки; церква Святого Володимира 1838 р. (вул. Червоноармійська, 103) — Палац культури «Україна». Продовжувати можна довго...
Проте церкви й монастирі не лише руйнували, а й «перепрофільовували». Зрозуміло, в таких випадках приміщення храмів позбавляли культових ознак: знімали хрести, бані, нищили декор релігійного змісту, перебудовували, тобто робили невпізнанними. До війни подібне зробили з 30-ма храмами, після війни — з двома. Аби знову не вдаватись до переліку, наведу лише один приклад: у перебудованому приміщенні церкви Святої Марії Магдалини при Фундуклеєвській жіночій гімназії 1859 р. (вул. Б. Хмельницького, 6) ще донедавна був Будинок моделей одягу, зараз — НАК «Нафтогаз України».
Можете собі уявити, як було спотворене обличчя Києва після зруйнування такої кількості монастирів та храмів (спасибі уряду Франції, що допоміг врятували Софію Київську). Але знищувались не тільки культові споруди, а й громадські житлові будинки, садиби, будівлі адміністративні та громадських організацій, театри, готелі та багато іншого. Л. Проценко пише, що даних щодо кількості знищених старих будівель і їхнього переліку не має жодна установа міста: ось красномовне свідчення про ставлення до наших надбань! Тому авторка буклету провела власне розслідування, за результатами якого встановила кількість знищених споруд на сорока одній вулиці, що розташовані в історичній частині української столиці. Цифри шокують. Приміром, з 12- ти старих будівель по вул. Банковій залишились усього три, на Інститутській з 29-ти — 8, на Лютеранській з 33-х — 9, на Левашовській з 36-ти — 8, на Московській з 40-ка — 2, на Борисоглібській з 20-ти — 6, на Волоській з 60-ти — 19, на Почайнинській з 70-ти — 12, на Великій Васильківській (Червоноармійській) з 145-ти — 45, на Дмитрівській з 104-х — 15, на Жилянській з 130-ти — 32, на Златоустівській з 55-х — 6, наГорького з 174-х — 33, на Саксаганського з 147-ми — 64 тощо. Жодної старої будівлі не залишилось на вулицях Виноградній та Косіора, на Гончарах та Кожум’яках...
Що ж рухало новітніми геростратами? Безумовно, ненависть і брутальна зневага до «буржуазних витребеньок», до праці минулих поколінь, до проявів людського генію (генії ж — індивідуальності, а не «гвинтики» цілого механізму) укупі із примітивізмом, нетерпимістю та казарменим мисленням. На щастя, знищити «до основанья» так і не вдалося. Бо подібного не витримала б не лише хирлява соціалістична економіка, а й економіки набагато потужніші. Але знищували, скільки було можливо, й на місцях старих споруд зводили безликі короби, чим історичне обличчя міста спотворювали все більше й більше. Нинішні «батьки міста», здається, поставили собі на меті зробити те, чого не вдалося їхнім попередникам. І вони цього досягнуть, якщо ми їх не зупинимо...
...Під час війни історичні частини польських міст Варшави (Старе місто) й Гданська постраждали набагато більше, ніж історичний центр Києва. Проте там у первісному вигляді відтворили ВСЕ! А в нас?..
Хочу привернути увагу й до того, про що останнім часом згадують рідко: на багатьох старих будівлях, які не були зруйновані, радянські «хірурги» провели «пластичні операції», завдяки яким ті споруди докорінно змінили «зовнішність», часто до невпізнанності (див. фото).
А тепер наважусь поставити питання: чи можливо відродити історичне обличчя Києва? І якою мірою? Відповісти на друге з них навряд чи хтось відважиться. А от те, що певною мірою можливо, — безсумнівно. Для цього потрібно НЕГАЙНО заборонити будь-яке будівництво в історичній частині міста, скласти детальний план її відбудови, втілити його в макет й лише тоді починати діяти. Звідки узяти кошти? — спитаєте. Дійсно, в держави їх на цю справу немає й найближчим часом не буде. Натомість вони є й у тих наших громадян, які будь-що намагаються «встромити» свої короби в центр міста, й у багатьох людей поза межами держави.
Тож... На тому місці, де зараз розташовується Національна музична академія, стояв колись розкішний готель «Континенталь» архітекторів Брадтмана та Шлейфера. Пропонуємо вам, пане N, відродити готель, який стане вашою власністю. Ми не візьмемо з вас за це жодної копійки. Натомість ви відбудуєте приміщення консерваторії архітектора Шілле. А ви, пане NN, бажаєте відродити й отримати у власність садибу князів Урусових? Ми не заперечуємо. Натомість ви відтворите з попелу один із шедеврів архітектора Городецького: будинок колишнього Російського страхового товариства...
Діючи у такий спосіб, ми не тільки відродимо чимало пам’яток історії та архітектури Києва, ми зробимо ще одну надзвичайно важливу справу: якщо власниками нерухомості в Києві стануть, приміром, двісті відомих у світі й впливових діячів, питання про те, у який бік рухатиметься Україна політично, вже не поставатиме.
Хочу сказати декілька слів і про те, якої тактики слід дотримуватись у цій справі. Спочатку відроджувати потрібно не ті будівлі, на місці яких зараз стоять житлові будинки (відселяти людей — найболючіший процес), а ті, на місці яких розташувалися усілякі «контори». З цього погляду майже ідеальним виглядає парний бік Хрещатика: там є лише один житловий будинок на розі з бульваром Шевченка (нехай поки що стоїть). Підкажу й адресу, куди можна оті «контори» з Хрещатика «перекинути» вже найближчим часом. Хоча б у величезний довгобуд з двома 16-поверховими крилами, що вже років двадцять стирчить біля станції метро «Лівобережна». Одного року цілком вистачить, аби довести його до пуття. Й тоді в одному його крилі можна розмістити розташовані зараз на Хрещатику Мінагропромполітики, Мінпаливенерго й Держтелерадіокомітет, у другому — Київраду разом із Київміськдержадміністрацією (адже зовсім не обов’язково їм перебувати в центрі міста) й «школу комунізму», як казав незабутній Ілліч: Центральну раду профспілок. Якщо до того ж Головпоштамт повернути до одного з будинків між Європейською площею й майданом Незалежності, у якому він колись розміщувався, то можна буде розпочинати відроджувати Хрещатик у тому вигляді, який він мав напередодні Жовтневого перевороту. У той спосіб, про який ішлося вище.
Отже, є над чим поміркувати. Бо якщо нам вдасться зберегти, а подекуди — відродити історичне обличчя української столиці, то подивитися — ні більше ні менше — на восьме диво світу з’їжджатимуться бажаючі з усіх куточків світу.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Питання про необхідність відбудовувати геть усі пам’ятки архітектури, що колись були втрачені, — звичайно, дещо спірне. Особливо це стосується сакральної архітектури. Одна справа, відзначають деякі експерти, — відроджувати дійсно знакові об’єкти (як Успенський собор, без якого ансамбль Києво-Печерської лаври був би неповним) і зовсім інша — відбудовувати пересічні храми й храмчики, які не мають мистецького значення. У планах столичної влади відновити масу релігійних споруд вбачають спеціалісти й інший, зовсім не духовний, аспект, адже відбудова — процес недешевий, а кошти на це беруть зазвичай не в інвестора (як, наприклад, при комерційному будівництві), а з міської казни. Недешевість, але вже в іншому розумінні, — також серйозна перепона на шляху деяких планів, викладених у матеріалі. Варто погодитись із пропозицією віддавати у власність чи в довгострокову оренду пам’ятки архітектури. Це, як відомо, світова практика. Однак законодавство має бути таким, щоб захистити подібні будівлі від неправомірних, несанкціонованих перебудов власником, зобов’язуючи навіть слідкувати за своєчасним проведенням косметичних ремонтів. У свою чергу «День» пропонує читачеві відповісти на такі запитання: як зберегти архітектурну своєрідність міста? Зокрема — як захистити від неправомірної забудови київські ландшафти?
