Відомо, що спорт — це, як правило, щось більше, ніж спорт.
Тут і давні прорахунки, і недавня неприязнь, народні здобутки і національні комплекси, квола меншовартість і непомірна амбіція. Тут сімейне стає публічним. Тут втаємничене спливає на поверхню. Тут така сама драма, як у решті життя, але гіпертрофована, розвінчана, розрекламована. В одне змагання вкладають так багато зайвого, неспортивного, того, що мусить залишатися поза межами арени, що на шиях спортсменів майже помітний грубий і мулький зашморг наших і світових упереджень, фобій і хибних переконань. Він заважає їм робити те, для чого вони виходять на арену.
Змагатися.
Спорт — це гра. А цю гру намагаються усерйознити, зробити ставки більшими, ніж вони є. Більшими, ніж вони мають бути.
Коли спортсмен перед двобоєм палко молиться Богу, так, щоб усі камери бачили, а потім програє, завжди хочеться знати, про що він говоритиме Богу наступного разу...
Це непомірне нагнітання драматизму в занятті, яке й без того мало би бути цілком драматичним, віддає дуже поганим смаком.
Віддає понтами.
А все, звісно ж, тому, що в час, коли не так вже багато воєн, спорт стає їхнім замінником. У ньому шкварчить невихлюпний адреналін ідіотів, які спорт знають лише з телевізора, як і саму війну.
Забудьте про шляхетність і красу спорту, в якому сичить ненависть або зверхність уболівальників-співплемінників. Вони не помітять краси гри. Вони проморгають уміння вигравати, уміння досягати перемоги.
Мені було трохи шкода суперника Володимира Кличка в недавньому поєдинку. Маріуш Вах тягнув на собі невидимий тягар своїх і сторонніх непомірних очікувань. Він ставив на карту усе, окрім вміння протистояти досвідченому, упевненому, граційному українцеві, який виходив на ринг боксувати і ні для чого іншого.
Саме напередодні польського національного свята, Дня незалежності, яке згодом освятилось сутичками націоналістів з поліцією, польський боксер приніс на ринг гіпертрофований патріотизм, а в глядацьку аудиторію привів свою сім’ю, дружину, малих дітей. Його дуже довго готували до цього бою: тренери, психологи, навіть кухарів привезли з Польщі. Йому піднімали ставки на його гру, аж доки вони не переросли в національне значення для Польщі. Були задіяні всі резерви.
Ті, що займалися підготовкою Маріуша Ваха, напевно, не дуже люблять бокс.
Вони люблять лише вдалий результат.
Ніколи раніше я не бачив у наших західних сусідів такого дитячого відчуття власної меншовартості. Спортивної, звичайно ж.
У цьому амплуа природніше виглядав би росіянин Повєткін із двоголовим орлом не спині й ім’ям улюбленого президента на вустах. Утім, ми ще можемо це побачити, якщо він нарешті наважиться на поєдинок з українцем і потім той поєдинок не відмінить, як він це вже робив. І не один раз.
Через ось такі речі двобій між поляком і українцем не став дуже цікавим. До великої заслуги поляку і його могутній щелепі зарахували те, що він зміг вистояти усі дванадцять раундів і спромігся на один пропущений Володимиром удар у п’ятому раунді.
Цього замало, щоб двобій запам’ятався.
Утім, це не завадило Володимирові бути на горі своєї гри. Він вкотре потішив своїх шанувальників хорошими швидкими рухами, точними джебами й руйнівними ударами правої. Він виглядав меткішим і значно вправнішим за свого молодшого і, чи не вперше, помітно вищого суперника.
Це був перший бій Володимира після недавньої смерті тренера, якого він дуже любив, детройця Емануеля (Менні) Стюарта, і він свого вчителя не підвів.
Стюарт — тренер-легенда. Хрещений батько Детройтського боксу. Вихователь стількох чемпіонів! Його колеги — аналітики, коментатори з телемережі HBO — кажуть, що завжди пам’ятатимуть не тільки його уроки боксерської науки, а і його поради про дружбу і вірність. Він любив людей не менше, ніж свій спорт. Він був фантастичним психологом, здатним ментально налаштувати будь-якого спортсмена на вдалу гру.
Саме він відшліфовував в українцеві неперевершений, вишуканий боксерський танець.
Це він учив його шляхетності й стриманості в рухах і в думках.
Тихої, спокійної гідності.
Це він учив його не тягти на ринг непотрібного вантажу.
Це він навчив його бути більшим атлетом не тільки за свого суперника, а й за самого себе.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Віталій Кличко разом із братом Володимиром полетіли до Сполучених Штатів на похорони Емануеля Стюарта. Останню свою перемогу Володимир присвятив тренеру. Стюарт упродовж багатьох років був наставником братів Кличків, вісім останніх років він був тренером Володимира, повідомляє прес-служба братів Кличків.
