Днями приватний історико-археологічний музей «Прадавня Аратта — Україна» в селі Трипілля Обухівського району Київської області удруге за останній місяць пережив рейдерське захоплення. Ще після першого, яке сталося 21 липня, директор музею Олександр ПОЛІЩУК пояснив, що «жодного відношення до захоплення музею сьогоднішня влада не має, це — рейдерське захоплення одного із засновників». Тобто, по суті, це внутрішній конфлікт. Проте з огляду на цінну колекцію музею цей конфлікт варто розглядати ширше, адже він стосується всієї держави і громадян України, які можуть утратити низку історичних і культурних пам’яток. Поки засновники приватного музею розв’язують свої численні внутрішні конфлікти, під загрозою — унікальна колекція артефактів VI — III ст. до н.е., що складається з 500 експонатів. «Це моя власна колекція, яка є недержавною частиною Музейного фонду України і яку оцінено у п’ять млн доларів», — пояснює Поліщук. Інше питання, чому ці пам’ятки — не в державних музеях і наукових установах, а в приватній колекції, адже, згідно із законодавством, усі історичні й культурні пам’ятки, знайдені в землі, належать виключно державі. Утім, директор музею переконує, що законодавчо його колекція повністю легітимна, адже є приватною власністю людини, яка ними володіє. «Усі мої речі — легітимні, згідно з Законами «Про музей і музейну справу» і «Про охорону культурної і археологічної спадщини», — пояснює Поліщук. Крім того, він зазначає: «Якщо це під свою опіку візьме Міністерство культури, я їм взагалі подарую музей — і колекцію, і приміщення». «Але держава її не візьме, бо тоді повинна буде відповідати за неї, щороку вкладати в музей мільйони гривень, а в бюджеті немає цих коштів», — пояснює директор музею і власник унікальної колекції трипільських артефактів.
Ситуація з музеєм трипільської культури оголила цілу низку питань і проблем, пов’язаних із діяльністю приватних музеїв в Україні. Зокрема, конфлікт продемонстрував необхідність законодавчих змін, адже держава не охороняє й не підтримує приватні музеї на тому рівні, якого потребують цінні (а часом і безцінні) колекції в їхній основі. За словами члена Громадської гуманітарної ради, голови комісії Київради з питань культури та туризму Олександра Бригинця, «те, що трапилося з музеєм трипільської культури, є сигналом для суспільства про необхідні законодавчі зміни». «Музей трипільської культури за цінністю переважає безліч муніципальних і державних музеїв, а за формою є приватним. Тому потрібно розробити законодавство, яке захищатиме музеї всіх форм власності», — підкреслив Бригинець. Щоб відповідна ситуація не повторилася, зауважив депутат, необхідно захистити музей, викупивши й передавши його в державну власність.
МУЗЕЙ ІКОНИ І ПИВЗАВОД. ЩО СПІЛЬНОГО?
П’ять років тому відомий лікар, співачка й авторка-виконавиця сучасних і старовинних українських романсів Ольга БОГОМОЛЕЦЬ придбала в Радомишлі Житомирської області ділянку землі під музей для свого домашнього зібрання ікон. Колекція заслуженого лікаря України потребувала окремної будівлі — і чималої, адже налічувала понад п’ять тисяч екземплярів. Так пані Ольга придбала ділянку зі зруйнованою будівлею старовинного млина, спорудженого наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на залишках фундаменту старовинної папірні, збудованої ще 1612 року. Вклавши чимало сил, часу й фінансів, Ольга Богомолець за чотири роки перетворила руїни на історико-культурний комплекс «Замок Радомисль», оточений ландшафтним парком із водоспадами й оригінальними скульптурами. Менш ніж за рік комплекс став прикладом популярного й активно відвідуваного приватного музею. Тут уже побували понад десять тисяч туристів. Утім, це не позбавляє його основних проблем, притаманних приватним музеям в Україні, — браку державної підтримки, ризиків рейдерських захоплень і крадіжок, відсутності пільг в оплаті комунальних послуг тощо.
«Найбільша небезпека для приватних музеїв, на мій погляд, — це складність виживання. Сьогодні для них немає жодних пільг в оплаті комунальних платежів. Наприклад, наш «Замок Радомисль» сплачує за електроенергію за тарифами промислового виробництва. Комплекс має площу 2,5 тисячі квадратних метрів — і це не виробнича площа, а музейна, яка не може себе окупити, як, наприклад, пивзавод, розташований недалеко», — розповідає «Дню» Ольга Богомолець. За словами власниці музею, проблема виживання — основна причина, через яку сьогодні ніхто не хоче створювати приватні музеї: їх важко вивести навіть на самоокупність. «І це є наслідком державної політики, — зауважує лікар, — адже сьогодні підтримки державою приватних музеїв узагалі немає, а ризики рейдерських захоплень і крадіжок існують, бо загалом в Україні немає поваги до приватної власності».
У той же час заступник голови правління Українського центру розвитку музейної справи Олексій КОПИТЬКО не бачить нічого дивного в тому, що приватні музеї платять за комунальні послуги й оренду як комерційні структури. Утім, експерт не виключає, що в певних випадках приватному музею можна і треба давати пільги. «Якщо вони зареєстровані і працюють як комерційні установи, то і сплачувати податки повинні як комерційні установи. Але якщо вони мають офіційний статус музею, тоді можна піднімати це питання й дивитися, які пільги їм можна дати», — пояснює Олексій Копитько. На думку експерта, статус музею справді має давати якісь переваги, зокрема і музеям недержавної форми власності. «Але, умовно кажучи, не зовсім логічно й коректно давати пільги виставці воскових фігур, яка називає себе музеєм і має досить великий потік відвідувачів... Пільги для державних музеїв виправдані тим, що є багато видатків, непомітних на перший погляд і які не приносять очевидного прибутку, — реставрація, поповнення колекції, наукова робота... А коли приватний музей не займається наукою, придбав колекцію і просто її експлуатує, то про які пільги можна говорити? Утім, приватні музеї бувають різними», — підсумовує експерт.
БЕЗ «ПРОПИСКИ»
Музей однієї вулиці — не приватний музей. Проте й не державний. Він — чи не єдиний в Україні громадський музей. Розташований на самому початку Андріївського узвозу, заклад добре відомий киянам і туристам і вже став своєрідною візитівкою столиці. Проте і він не захищений від численних ризиків і небезпек існування.
На початку травня, коли Київ готувався до Євро-2012, музей перебував на межі закриття. Через ремонт Андріївського узвозу відвідувачі не могли до нього потрапити, а продаж вхідних квитків — єдине джерело фінансування закладу. Коли кошти на утримання музею закінчилися, закладу звернувся до КМДА із просьбою скасувати орендну плату на 2012 рік і встановити її на рівні 1 грн, як це передбачено для бюджетних установ.
«Коли орендна плата для нашого музею становить чотири-шість тисяч гривень, уявляєте, скільки відвідувачів він повинен прийняти, щоб виплатити її? Я не кажу вже про комунальні платежі й зарплату працівникам. А ще ж потрібно якось розвивати музей — діставати й купувати експонати... Ніхто ніколи не думав про це», — пояснює Дмитро ШЛЬОНСЬКИЙ, директор Музею однієї вулиці. На його думку, пільги для приватних музеїв, які існують уже багато років і добре зарекомендували себе, потрібні. «Музей справді повинен мати великі преференції, тому що це не якийсь картярський клуб, він не приносить мільйонних прибутків. Це зовсім інший прибуток — туризм, привабливість нашого міста», — розповідає Дмитро Шльонський.
За словами директора музею, великою проблемою залишається і питання приміщення. «Найголовніший ризик — це те, що громадський музей чи громадська організація не можуть викупити приміщення, в якому розміщено музей. Гадаю, треба законодавчо закріпити приміщення за музеєм, якщо він справді працює, зареєстрований і відповідає вимогам до державних музеїв... За час існування нашого музею було дуже багато спроб забрати приміщенні, «викинути» музей», — пояснює пан Шльонський. За його словами, сьогодні музею також «не дуже хочуть продовжувати оренду».
НЕЗАХИЩЕНІ. ЧИ ВСЕ-ТАКИ ЗАХИЩЕНІ?
Утім, як зазначають експерти, ситуація з приватними музеями не така трагічна, як її описують власники. Згідно з законодавством, усі музеї рівні незалежно від форми власності. Більше того, приватні музеї певною мірою краще захищені, ніж державні. «У нас є базовий Закон «Про музеї і музейну справу», в якому чітко зазначено, що музеї можуть бути будь-якої форми власності і вони є абсолютно рівними між собою. Є певні умови до музейного закладу як до типу установи: неважливо, чи це державний, комунальний чи приватний музейний заклад, головне — щоб він дотримувався певних вимог до приміщення, вів облік своєї колекції й не торгував нею, а зберігав, вивчав і демонстрував публіці», — розповідає «Дню» Олексій КОПИТЬКО.
«Я не погоджуюся з тим, що приватний музей є менше захищеним, ніж державний. Швидше, незахищеним є будь-який державний чи комунальний музей, якого недостатньо фінансує держава і в якого бракує коштів на найнеобхідніше — на ту ж охорону, реставрацію, зарплату персоналові. Крім того, більшість державних і комунальних музеїв сьогодні є юридично незахищеними, тому що ще з радянських часів у них не переоформлено юридичні документи на землю і приміщення. Місцева влада часто блокує це питання, бо хоче там щось «відрізати», пересилити музей в інше, менш привабливе приміщення або просто зменшити його площу. Тобто питання захисту потрібно ставити насамперед у контексті саме державних музеїв», — упевнений експерт.
Олексій Копитько пояснює: якщо приватний музей зареєстровано у форматі певної господарської форми, він може продавати книжки, квитки, займатися будь-якою іншою діяльністю. Державний музей, щоб дістати всі ці дозволи, має з’їсти пуд солі, оббігати чимало установ, потім про все це відзвітуватися. «Через ці бюрократичні перепони державним музеям невигідно розпочинати роботу із залученням додаткових ресурсів. Їм простіше нічого не робити, адже якщо вони зароблять якусь копійку, то держава їм на цю копійку зменшить фінансування з бюджету», — говорить фахівець.
Утім, наочні переваги приватних музеїв сьогодні не особливо спонукають колекціонерів відкривати власні експозиції — попри численні ризики, їм це просто невигідно. «В Україні є 35 справді приватних колекцій, які працюють у форматі музеїв. Сьогодні багатьом із них об’єктивно легше працювати під виглядом певних господарських утворень, ніж проходити всі бюрократичні процедури, щоб здобути статус музею. Бо на законодавчому рівні статус музею може навіть ускладнити їм життя», — пояснює Олексій Копитько.
І поки директор музею трипільської культури Олександр Поліщук переконує: «Держава має допомогти врятувати храм трипільської цивілізації в селі Трипілля, законодавчо забезпечити вічне існування цього музею», Олексій Копитько підкреслює, «що приватних музеїв з археології не повинно бути взагалі». «Тому що законно дістати археологічні речі можна тільки в єдиному випадку — якщо ви офіційно придбали їх на аукціоні чи завезли з-за кордону і у вас є всі папери. Тобто пояснення того, звідки походять речі в цьому музеї, особисто в мене немає. І це теж проблема», — підсумовує експерт.
