Нещодавно в селі Щитинська Воля, що в Ратнівському районі на Волині, чоловіка... покусав бобер. Про це мені розказав Микола Степанович Денисюк, колишній учитель місцевої школи, місцевий краєзнавець і літописець, великий любитель природи. Там, де людські помешкання «ближче до лоз», бобри нахабно облаштовують свої хатки. «Лози» — це колишні осушені землі, які позаростали чагарниками. «Тепер тут не пройти і не проїхати. А місцина стала справжнім заповідником для бобрів, — каже Микола Степанович. — Наші люди облаштували вже до двадцяти ставочків біля своїх обійсть. То мусять на ніч прив’язувати тут собак, щоб ті своїм гавкотом відлякували бобрів. Правда, у собак це не надто виходить: не бояться бобри вже і їх, бо ж на прив’язі». На вулиці Лесі Українки бобри мешкають за якихось 50 — 70 метрів від людей.
ВСИХАЄ НАВІТЬ ВІЛЬХА
А Микола Мельник, директор Ратнівського державного лісомисливського господарства, розказав мені бувальщину, реальну історію, яка трапилася з одним із їхніх працівників. Ішов чоловік дорогою — і впав у боброву яму аж по шию... Бобри уміло підривають дороги, яму не зразу помітиш, так і вступив у неї.
Сьогодні вже ніхто не скаже, звідки у Щитинській Волі завелися бобри. Одні кажуть, що прийшли самі з сусідньої Білорусі, Микола Мельник чув, що з Білорусі їх колись завезли «для експерименту»: як виживатимуть у наших умовах. А що волинські та білоруські ліси та болота нічим не відрізняються, то розжилися ці милі на перший погляд тваринки так, що нині від них одна тільки шкода. Микола Денисюк розказує, що ще 1995 року лісник Микола Мартинець показував йому два десятки завалених в урочищі Гура бобрами осик діаметром 20 — 30 сантиметрів. «Частина з них була розчленована на шматки різної довжини, а деякі — вже сплавлені до Хабарищенського каналу, де і мешкали на той час бобри. Ці трудяги не побоялись великої відстані, а ще різних перешкод — високих купин, густого очерету, що траплялись на їхньому шляху», — і досі дивується з працелюбності та настирливості бобрів Денисюк. Доки на Волині (як і загалом в Україні) діяли колгоспи, то залухівське сільськогосподарське підприємство, наприклад, осушувало болота. Та меліоративні канали вже давно заросли, їхні береги заселили бобри. Загалом цей шматок Волині для них дуже сприятливий: це заплава річки Прип’ять, тут буяє рослинність, є кормова база для бобрів, і умови для їхнього поширення нині склалися щонайкращі.
«Ми хатки бобрів не руйнуємо, за це — великий штраф, але розбираємо їхні загати, — каже Микола Мельник. — Бо через їхні греблі втрачаємо багато ресурсу, а лісове господарство для Волині — бюджетоутворююча сфера. Всихає навіть вільха, котра найкраще переносить вологу, може перебувати у воді до сорока днів. І ліси через бобрів перетворюються на кладовища дерев, які ще й забрати на сушу — проблемно. Для біорізноманіття бобри, звісно, потрібні, але наразі доводиться думати, як вижити з такими сусідами людині».
УКРАЇНА ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КВІТУЧОГО ОБІЙСТЯ
«І як ви тут живете? Тут же край світу!» — мало яка нова людина, втрапивши у села Залухівської сільради, не скаже цієї фрази, на що місцеві мають свою традиційну відмовку: «Тут — не кінець світу. Світ із нас починається!» І починається цей світ, починається Україна з крайньої від кордону з Білоруссю хати в селі Хабарище, біля якої, за словами Денисюка, «росте стільки квітів, що в усьому Ратнівському районі нема».
Про історію рідного краю він написав книжку «За болотом Луховим». Залухівська сільська рада — одна з найменших у Ратнівському районі, на її території проживає лише 910 осіб, це у п’яти селах: власне Залухів, Щитинська Воля, Почапи, Заприп’ять, Хабарище. Раніше більше мешканців було у самій тільки Щитинській Волі — 960. У місцевій школі навчалося понад 200 учнів, а нині — лише 19. І нема на те ради: у вісімдесятих роках минулого століття з північних регіонів Волині, які впритул до Білорусі, відбулося масове переселення. Микола Денисюк порахував, що білоруськими громадянами тільки з Щитинської Волі стало 305 чоловік.
«Ви думаєте, наші люди там здобули якісь надзвичайні професії?.. — каже Людмила Кацевич, яка після утворення Самарівської об’єднаної територіальної громади вже не залухівський сільський голова, а виконувач обов’язків залухівського старости. — Їх приймали доярками, трактористами, пастухами — у колгоспи, але давали гарні будинки для проживання, гідні зарплати, ну і соціальна сфера у білорусів завжди була кращою, ніж у нас».
Людмила Кацевич ще пам’ятає, як у самому Залухові був колгоспний пологовий будинок. Хай що б казали про радянську владу, але якщо не було доріг між селами, то медичну допомогу наближали до селян. Торік у селах колишньої Залухівської сільради народилося всього шестеро дітей, 18 чоловік відійшли у вічність. Багато пусток, і Щитинська Воля, зокрема, тут також у «передовиках», пусток тут найбільше. Останнім часом їх почали викупляти лучани: заради дачі, рибалки, полювання, прекрасної природи, місцевих озер. Місцеві також трохи будуються (заробивши в Росії), майже до кожної хати у Щитинській Волі підведено водопровід. Але демографічна ситуація від цих благ цивілізації не покращиться: нема людям роботи, тому в інших краях шукають, де заробити на хліб і до хліба. У спілці з бобрами (бо викопують урожай) селяни вирощують моркву, картоплю. Виживають. Як заведено в українців казати: дають собі раду.
Були сподівання на приєднання до Самарівської територіальної громади. Вона об’єднала чотири сільради, 19 сіл і кілька десятків хуторів. Проте на посаду голови ОТГ балотувався всього один чоловік: голова тодішньої Самарівської сільради Микола Маргес. Він і переміг. Поки не чути, щоб життя в громаді кардинально змінилося. Та геть не змінилося, каже Людмила Кацевич. До Самарів із Залухова — цілих 25 кілометрів, сполучення практично нема, один автобусний маршрут. О 5.30 можна цим рейсом виїхати із Залухова у Самари, а зворотний рейс лише о 18-й годині. Тому, щоб поїхати навіть на сесію в ОТГ, залухівці мусять наймати якийсь транспорт. Дороги ж тут такі, що восени — навесні перетворюються в болото.
