Наступного року виповнюється 100 років від дня народження Бориса Романовича Гмирі. Це ім’я завжди було і є в пошані та любові в народів усіх континентів. Та, на жаль, визнання Гмирі на його батьківщині значно відставало від того інтересу, який проявляють до співака за межами України. Оселя Бориса Романовича досі офіційно не стала квартирою-музеєм, де все готове до того, щоб такий музей влаштувати. Йому не споруджено жодного пам’ятника, іменем співака не названо жодну з музичних шкіл України…
Найдивовижніше те, що ми вперто не хочемо помічати, ким є Гмиря в контексті світового виконавського мистецтва. Англійці обожнюють ім’я Кетлін Феррієр, німці — Дітріха Фішера-Діскау, росіяни — Федора Шаляпіна. Наші ж співвітчизники, особливо — молодші, просто позбавлені можливості сформувати об’єктивну уяву про вселенський масштаб явища, ім’я якому — Гмиря. Чому так сталося? Певно, тому, що ми не дуже обачливі щодо того, як виглядаємо в очах світу й наших найближчих сусідів. Нашу правлячу «еліту» мало засмучує те, що українська культура на теренах колишнього СРСР та у всіх засобах масової інформації представлена переважно сумнівними зразками низькопробних служителів розважального жанру. Адже так Україна автоматично вибуває з конкуренції на шляху до статусу повноцінної європейської держави зі своєю культурою. Ззовні ми виглядаємо виключно прихильниками недоумкуватих персонажів на кшталт Вєрки Сердючки (оскільки настійливо представляємо свою культуру саме такими «національними героями»). Цей фатальний прорахунок дедалі більше даватиметься взнаки. Тому що, попри тривалу державну незалежність, Україна досі не привчила і не намагається привчити світ вважати українськими митцями Бортнянського, Березовського, Гоголя, Гмирю та сотні інших. То чого ж чекати далі?
За ініціативою Київського міського управління культури та Фонду Бориса Гмирі Міністерством культури і мистецтв України вже давно підготовлено проект постанови Кабінету Міністрів «Про святкування 100-річного ювілею видатного співака ХХ століття Б.Р.Гмирі». Але зараз справа за головним — затверджений оргкомітет має зібратися і остаточно погодити бюджет ювілейних заходів. Тоді постанова зможе набути чинності. Незважаючи на те, що понад два місяці тому Кабміном затверджено склад оргкомітету, його зібрання досі не відбулося, і треба поквапитися, аби вчасно освоїти виділені кошти. Адже постановою передбачено створити меморіальний музей-квартиру співака, відновити його садибу в Лебедині, спорудити пам’ятник, провести наукову конференцію, організувати конкурс вокалістів імені Гмирі, назвати його ім’ям одну з київських шкіл мистецтв тощо.
«Раб не буває творцем,» — цей запис в щоденнику Гмирі має надто глибоке звучання. Рабська психологія часто засліплює наш духовний зір. І здається, що зараз вже мало хто опікується майбутнім квартири-музею співака на Хрещатику. На його впорядкування потрібно чимало часу, а ювілей все ближче... Мало хто з можновладців усвідомлює необхідність увічнити ім’я Гмирі. Жодні виступи в пресі, жодні поодинокі голоси не здатні вплинути на поміркований плин нашого демократизованого життя, «приправлений» щоденними телевізійними враженнями від бридкої «попси». Саме нею пропонується заповнювати всі наявні духовні ніші…
Гмиря не боявся тимчасового забуття на своїй рідній землі, більше того — вважав його неминучим. З цього приводу він писав: «Я горджуся тим, що мене не визнають сьогодні. Баха майже через три століття відкрив Ромен Роллан. А Бетховен, Моцарт? Хороша компанія. Талановита людина не принизить себе подачками. А нагороди, премії — це подачки. Основне визнання — у людей! Подачки ж беруть слабкі й вічно зігнуті в прислужливості люди.» Та навіть Гмиря не міг передбачити той пекельний вир, який поглинає зараз все, що стосується нашої культури. І в інформаційному просторі, і в кабінетах «чиновників від мистецтва», і на найвищих верхах культивуються примітивні смаки. Розважальний жанр (у не найкращих своїх проявах) визнано індикатором розвитку національної культури і предметом національної гордості. Тож чи варто дивуватися, що ми самі провокуємо скепсис з боку наших сусідів? Дозволимо собі навести слова музиканта зі світовим ім’ям — диригента симфонічного оркестру Санкт-Петербурзької філармонії Давида Бухіна (зараз він мешкає в Нью-Йорку): «Переконувати Київ, що бездіяльність у такій значущій справі, як відзначення ювілею Гмирі на державному рівні, є національною ганьбою, не варто, тому що Гмиря є самою національною ідеєю, так необхідною зараз незалежній, але стражденній Україні…».
Як це не прикро, але саме московська фірма «Мелодія» найбільше випускала записи співака. Чому навіть маленька Естонія для видання фонографічної спадщини Георга Отса побудувала завод з випуску сучасних звукових носіїв, назвала його іменем оперний театр, вулиці, тощо, а Україна глуха й нечула до свого генія? На щастя, стараннями Віри Августівни — дружини Бориса Гмирі, його доробок залишився на нашій землі і належить не тільки нам, а й всьому світові. А це майже 600 записів камерних творів (290 українських народних пісень і романсів, 179 російських та понад 100 західних пісень і романсів, 75 оперних арій, 85 фрагментів з вокально-сценічних та симфонічних творів). Є записи 30 трансляційних концертів та 4 вокальних цикли. Але чи готові ми все це успадкувати? Проектом згаданої постанови, зокрема, передбачено присвоїти ім’я Гмирі Національній філармонії України. Ще краще було б наслідувати приклад львів’ян і присвоїти ім’я Гмирі Національній опері, що, до речі, було б реабілітацією театру перед пам’яттю Гмирі за вигнання і заподіяні йому свого часу образи. Ще не пізно уникнути спокуси перетворити майбутній ювілей на поточний заформалізований захід. І подарувати ім’я Гмирі новим поколінням — тим, чиї батьки й діди пишалися честю бути сучасниками славетного співака, а сьогодні прививають своїм дітям і онукам лю бов до цього Великого митця.
