Російського актора Бориса Плотникова, якому 2 квітня виповнюється 50 років, ми знаємо з фільмів «Ліс», «Дике полювання короля Стаха», «Дульсінея Тобосська», «Перша зустріч, остання зустріч», «Відлюдник», «Гамбрінус». Однак, лише образ Сотникова, котрий гине стоїчно, переживаючи біль як випробування для самосвідомості, підносячись над світом у момент грубої страти, тим самим повертаючи зраднику совість, став ключовим для актора надовго. А для його глядачів — важливим і понині, оскільки в ньому залишилася та істинна міра героїзму, яка не зазнає часової корозії.
— Очевидно, в розмові з вами, Борисе Григоровичу, неможливо обійтися без згадування Сотникова зі «Сходження» за Василем Биковим. Що для вас ця роль?
— Я досі не можу усвідомити до кінця, що означав і як ще відгукнеться в мені герой цієї стрічки. Всіма кінематографічними здобутками я зобов’язаний режисерові Ларисі Шепітько, й тепер назавжди залишиться таємницею, як вона відчула й виплекала в мені Сотникова. Мені здавалося, що за силою духу, за значущістю й глибиною пережитого Сотникову не менше 50 років, тому я, молода людина, яка народилася після війни, психологічно був несумісний із такою унікальною особистістю. Знадобилося здійснити сім кінопроб, щоб отримати дозвіл на місячний випробувальний термін. Чи треба говорити, яке значення мала така впевненість режисера для психологічного самопочуття дебютанта й яку вона викликала довіру. Шепітько потрібні були не професійні акторські якості виконавця, а швидке людське дозрівання. Актор і персонаж повинні були дійти однієї істини. Ми жили в реальній обстановці, ходили в одязі наших героїв. Кадр за кадром, епізод за епізодом упродовж восьми місяців зйомки я дійсно майже фізично пережив цю трагічно піднесену долю як свою власну. Ніякого лицедійства не було і в помині.
— Чи можна сказати, що в художньому й інтелектуальному плані ця роль стала відправною точкою для ваших подальших робіт?
— Я просто не можу грати ролі психологічно віддалені від Сотникова. Всі герої, з якими зтикався, немов успадковують духовність Сотникова: й міський самітник із «Відлюдника», й винахідник із «Першої зустрічі...», й іконописець із «Омеляна Пугачова» — всі вони якоюсь мірою філософічні, несуть у собі узагальнюючий змiст. Проте якщо в Сотникові ідея етичного ідеалу прочитувалася відкрито, то в інших ролях вона зовні менш очевидна. Навіть епізодична роль Іконописця в картині «Омелян Пугачов» — це тема мистецтва в епоху суспільних конфліктів й водночас тема трагедії художника. У фільмах «Дике полювання...» та «Ліс» ця тенденція більш відчутна. У них герої, як правило, — наслідки, а не причини обставин, в яких вони опиняються.
— Що служить для вас опорою в роботі над образом?
— Кожний раз приходжу на майданчик, немов уперше, і наново освоюю його. Я прагну братися тільки за ті ролі, в матеріалі яких є щось від уже пережитого, передуманого. Якщо таких відчуттів немає, нічого зіграти не можу. У цьому сенсі я незручний актор. Шепітько зазвичай знімала по один-два дублі кожної сцени, але у нас були часті перезйомки через те, що потрібен був деякий час для освоєння «незнайомих» внутрішніх станів Сотникова. Документальність почуттів — найцінніша, як на мене, якість на кіноекрані, навіть у художньому фільмі.
— У статті «Сотников і після нього», надрукованій у «Литературной газете» в 1978 році, Лариса Шепітько писала: «Якийсь час відбувалися дивні речі, магічно абсолютно нез’ясовні: на одній зйомці все було гаразд, на іншій — «прокол». Лише згодом стало зрозуміло: через необхідність максимально зосередитися, через незвичайну концентрацію всіх душевних сил у кадрі Борис був після цього спустошений «по всіх параметрах», і потрібен був час, щоб він знову акумулював внутрішню енергію й був готовий до зйомки».
— Мені, звичайно, невимовно пощастило, що моїм духовним наставником в кіно виявилася Шепітько. Вона відкрила для мене такий високий рівень самоконтролю й вимогливості до себе, що без орієнтації на нього вже здається неможливою жодна діяльність. У роботі з нею якось став само собою очевидний ступінь акторської самостійності на майданчику, дивне поєднання повного розкріпачення виконавця й вольових зусиль режисера. Під час зйомок здавалося, що ми, актори, абсолютно вільні у вияві своїх емоцій і почуттів, але коли фільм змонтували, всім стало ясно: це твір одного художника — режисера Лариси Шепітько. Так і повинно бути, мабуть, у кіно.
— Ви працювали в Театрі Сатири, граєте в «Літургії оглашенних» Олексія Рибникова, але створюється враження, що кіно приносить вам більше творче задоволення, ніж театр.
— Це не зовсім так. Хоч я б ризикнув сказати, що кіно розкриває в акторові такі можливості, про які він і не підозрює, працюючи на сцені. Кіно поглинає актора повністю і, щоб зберегти себе, потрібен театр. Але в театрі дуже часто доводиться підкорятися адміністративним рішенням і грати ролі, далекі від прямої потреби в них. Кіно пропонує вибір і необмежені можливості самовираження. Загалом працювати треба скрізь iз повною самовіддачею й самовідданістю, на які здатен. Для мене залишається непорушною заповідь Шепітько: слухати й виховувати свої почуття й співвідносити їх із тими проблемами, якими живе сьогодення.
