Дослідивши феномен проекту нації на майбутнє, що мав місце на певній території у минулому, гуманістичний ландшафтознавець зможе визначитися і по суті «національної ідеї» також. У тій мірі, коли сама вона, національна ідея, — не парадигма і не мета, не фон і не сенс, а трактується як ефір, що у традиціях сакралізації суспільного буття називають духом. Він, який дозволяє ідентифікувати себе в межах певного геопростору через відчуття єдності із землею (land), дає відчути, що ти — не одинична монада в байдужому універсумі, а частина колективного цілого (natio) теж. І тоді, залучаючи читача до світу невластивого йому в повсякденності постмодерна, ми визначаємося з локацією, яка яскравим прикладом висловить нашу геоіміджеву орієнтацію. В даному разі, народ, етнос, субетнос — це категорії географічні, точніше — геоіміджеві, а не суспільно-політичні, тобто належать до землі, на якій живуть люди, а не до історичних абстракцій взагалі, які створюються з метою освітньо-виховних, у певному розумінні пропагандистських. «Хто ти?» — запитає вкрай заінтригований читач. «Борисфеніт з Ольвії!» — гордо відповім я.
ГЕОПРОСТІР ОЛЬВІЙСКОЇ ХОРИ
«Ольвія, ця антична перлина Північного Понту, — звернуся я з лекцією до аудиторії послідовників гуманітарної парадигми в географії, — була заснована в VI столітті до н.е. іонійцями з Мілета на високому березі лиману при з’єднанні його з морем і названого Іпанісом — нібито через наявність довкола озера, «матері Іпаніса», пасовищ диких білих коней. Там і створили вони, в короткі історичні терміни, свою незалежну державу, яку прославили ефективною працею і вмінням захистити себе»
Степовий простір, з одного боку, і лимановий — з іншого, поглинали і місто — власне поліс, і сільські садиби, — Ольвійську хору. Вони були виразною рисою довколишніх ландшафтів — далечінню, яка з дитинства привчала колоністів до пильності, до постійного очікування нападу, до відчуття, що сьогодні-завтра їхнє життя обірве стріла кочівника, який налетів з півночі, коли тому раптом стане не до вподоби ситуація рівноправного партнерства.
А степом, окрім людей на конях, бігали сайгаки, кулани, лисиці, зайці, дрохви. А рибне різноманіття довколишніх річок і лиманів складали осетрові, скумбрієві, кефалеві, сомові, коропові та інші види риб, їстівних і смачних, і їх було стільки, що побратимам своїм, «затриморським» далеким, могли вони багато подарувати — в обмін на технологічні тонкощі та конкретні вироби для побуту і війни, коли війна стає буттям.
Все це визначило place-of-homeland — нову батьківщину давньогрецьких поселенців, оскільки сприятливо поєдналися екоумови і зручне георозташування: на перетині стародавніх торговельних шляхів. Як жити їм — тим, що залишилися без стереотипу поведінки у звичному ландшафті? Або самим стати народом? Новим народом. Іншим народом. З тим самим характером, що й у предків, але з іншими намірами.
ЕТНІЧНО ЗМІШАНЕ НАСЕЛЕННЯ
Іншим воно і бути не могло: цієї землі дісталися хвацькі грецькі хлопці, без жінок прийшли. Ольвійську хору, інакше, округу — територію, на яку поширювався вплив влади як сукупності Закону і Прав, тобто найбільш «просунутої» (у демократичному сенсі) цивілізації античного часу — збудували і «виняньчили» в середземноморській ойкумені люди, об’єднані назвою «греки», а вихідцями були вони саме з цих північнопонтійських країв, але наскільки глибокою була їхня історична пам’ять — нам невідомо і нікому невідомо, хіба що самій ноосфері... Займалися вони тим, що вирощували злаки, випасали худобу, ловили рибу, якої на виході в море, чим, власне, і визначалося вирішальне значення ольвійського топосу! — була сила-силенна, і славилися в інших краях умілістю в ремеслах, не обділені були купецьким хистом, любов’ю до мистецтв і гармонії, а ще — всі разом були вони добре навченими і дисциплінованими воїнами, надійними в захисті батьківського дому, а головне — були демократами, здатними вибирати собі Лідерів, які, у свою чергу, були підзвітні громадянам, що періодично збиралися для цієї мети у найбільш шанованому місці — на агорі... а багаті допомагали бідним, і коли видавався неврожай, спустошувались засіки багатих на користь незаможних і розбивалися вщент заставні записки, тому що були з обпаленої глини, і цих свідчень, свідомо стертих з пам’яті, археологи виявили достатню кількість, і навіть раби мали у них сім’ї, але не мали прав: обирати Лідера і бути обраними.
«ХВАЦЬКІ ГРЕЦЬКІ ХЛОПЦІ»...
Об’єднані сили людей різних, але вирощених однією територією, і ворога долали в більшості сутичок; перемогли вони, коли настав час — а сталося це в 332 році до Христа, — і Олександра Македонського, до того непереможного. 30 тисяч солдатів полководця Зопіріона, ставленика його на землях Понту, надумалися зруйнувати Ольвію, стерти з лиця землі і поліс, і дрібні поселення, за якийсь там непослух: ну, не захотіли вони, скажімо, мати на своїх рубежах «обмежений контингент» — нібито «для заспокоєння варварів з півночі» — так вони, борисфеніти Ольвії, розсіяли по степу вояків Зопіріона, намісника Фракії, що надумав їх підкорити — з найсучаснішим озброєнням і передовими тактиками бою.
І зробили це з подвоєним «варварами» азартом відважною безстрашністю, небезпечною для римських дисциплінованих когорт.
А чому вони не дали себе підкорити? А тому, що ця земля була для них священною, а священну землю треба обороняти до кінця, до останнього. Тому що територія хори знаходилася під заступництвом їхніх богів. А святилища, які називалися extra-urban, виявляється, заздалегідь визначали кордони втручання в місцевий ландшафт!.. Спочатку прикордонні землі ольвійського полісу були оточені, як сказали б сьогодні, «священним фронтиром» — деякими ділянками суші, переважно, прибережної, які на стику Землі, Води і Неба найбільш привабливі для відображення культу.
Для більшої функціональності вимоги, що визначають запобіжні засоби, зводилися до ландшафтного підвищення топосів, що «стережуть» батьківщину. Завдяки ширшому огляду «всього довкола» вони ставали запорукою цивільного пильнування для борисфенітів — зрілою у визначеному геопросторі нацією. Інакше — це була нація, сформована територією. А Борисфеном, зауважу, древні греки називали сучасне Дніпро.
Геродот написав про них: «...живуть тут ольвіополіти, себе називають борисфенітами». Діон Хрізостом виголосив тут свою знамениту промову «Борисфенітську». Не «ольвійську» — на агорі в оточенні численних слухачів, що з дитинства пам’ятали гекзаметр епосу Гомера, — а саме «борисфенітську». Отже, до кінця ери, що визначається через поняття «антична епоха», було в принципі зрозуміло, як складаються людські співтовариства, що надалі іменуються ємким, але контрастним поняттям НАЦІЯ. І ми, які живемо в столітті двадцять першому, говоримо вже про націєгенетичне явище на території України. І даємо йому географічно обгрунтовану дефініцію:
ТЕРИТОРІЯ НАРОДЖУЄ НАЦІЮ
Нація не змінює територію, а сформована територією нація закріплюється на ній, і вже іншої території ця нація мати не буде.
Давайте продовжимо міркування разом. Земля спочатку — край, land, peye (стосовно до поняття «пейзаж»), де ми спільністю, даною нам зверху, вмістилися, тобто знайшли своє місце на планеті; самоствердження — хто такі «ми», потім. Чому думка не попереду «процесу», не випереджає намір, а лише резюмує його — у формулюванні: «на-а-ція»? Чому ми любимо свій прапор і співаємо: «Моя країна...» — чому?
Тому що так цією емоцією ми висловлюємо нашу гордість. Ми патріоти — а патріотизм є не скороминучим, внутрішньо вистражданим поклоніннями знаком, у тому числі символом національної ідентичності. Патріотизм — це релігія грунту; не намір і не архетип, а колективне відчуття сакральної повноцінності в усвідомленому як «рідний» ландшафт, що розміщує націю.
Отже, ми дійшли висновку, що сформулювали дефініцію географа стосовно поняття «нація».
Нація — це продукт вміщення.
А вміщення «в чомусь» завжди компактне. Воно спрямоване «всередину», а не «назовні».
Але трапляється, що: «...а ми тут головні, а от всі решта будуть нам прислужувати». Пошуки «свого місця» — це є причина завойовницьких набігів. «Дайте мені ще територій, і всі німці будуть щасливими!» «Дайте мені ще територій, і пролетарі всіх країн будуть щасливими».
Я можу навести інші приклади — будь ласка! Але ви прекрасно знайдете їх самі, розуміючи, що всі вони будуть із серії: «Куди глянув, туди й грянув». Тобто ті, хто зазіхає на чужу землю, завжди будуть агресорами.
Земля як планета виступає геосуб’єктом; так само геосуб’єктом виступає певна умовно окреслена територія в низинах річок Дністра, Південного Бугу і Дніпра, в певний час — антична, а можливо і дещо раніше, яка народила націю, що іменується нами — борисфеніти.
Не та, звична нам state-nation — міцна нація-держава, а деяка conglomeration of diverse peoples — скупчення вміщених субетносів, долею приречених не ділити територію на сфери впливу, а на спільне проживання. Така хистка квазі-рівновага інколи, як не дивно, сприяє процвітанню: дружби особливої немає, але й війна на знищення немислима. Це ще не суб’єкт — рушій історії, але й не «млявий» етнокомпонент, сурогат процесу.
...Я глибоко переконаний, що з епохи античності, з часу, що її зумовив, світ став повнитися гуманістичністю, тоді ж і почалося становлення людини, що відчула себе і своїх родичів єдиним потужним цілим на визначеній, і лише на цій, а не на іншій території. Це є суттю того, що включає поняття нації.
І це поняття визначало зовсім не бажання змусити інших за різними ознаками людей бути насильно пригноблюваними.
Нагадування «про землю ольвійську» важливе вже тому, що співвідносить досліджену нами «сакральну повноцінність» з духовною схильністю і ольвіополита, який в нових територіальних реаліях все більше називав себе борисфенітом, і нашого сучасника, який позбавляється від колоніального патерналізму.
Сталася (а в наш час триває) трансформація (я називаю це «невимушеним пошуком») національної ідентичності.
Я наповнюю сенс свого існування українською ідентичністю і з висоти когнітивного польоту задоволений навіяними географічною уявою (geographical imagination method) фактами ментальності давнього етносу. Ретроспективний погляд на ідеальне єство місцевості, що іменується Ольвійською хорою, в якій я виріс, дозволяє мені це зробити.
