Останнім часом живемо у специфічній, якійсь піднесеній атмосфері, коли наше суспільство, роблячи дедалі впевненіші кроки на шляху до громадянського самовизначення, з неослабною увагою стежить за першими діями нової влади — з довір’ям і готовністю вносити свої корективи. Ще жива пам’ять недавніх очисних змагань, не згасли відблиски помаранчевого спалаху. Тому особливо гостро, як потворний дисонанс, сприймаються такі події, як напад на приміщення патріархії Української автокефальної церкви в Києві та редакції газети «Наша віра». Єдиної у своєму роді газети філософсько-релігієзнавчо-культурологічного характеру, знаної в Україні й світі, редагованої відомим публіцистом, філософом і правозахисником Євгеном Сверстюком, якого незвані гості брутально виштовхали на мороз.
Не зупинятимусь на подробицях: все це вже досить широко висвітлювалося в ЗМІ. Не торкатимусь питань конфесійних незгод і відмінностей, канонічності й легітимності того чи того церковного діяча, — це заслуговує на особливу розмову, вести яку не вважаю себе компетентною. Глибоко шаную пам’ять патріархів Мстислава й Димитрія, які донедавна очолювали цю церкву та продемонстрували світові її високий громадянський і моральний потенціал. Високо ціную архієпископа Полтавського й Харківського о. Ігоря (Ісиченка) як одного з найосвіченіших і найпатріотичніших сучасних церковних діячів. Тож і розколи й негаразди, які підточують сьогодні організм Української автокефальної церкви, розглядаю як спрямовані ззовні руйнівні дії наших недоброзичливців — явних і прихованих.
Йдеться про саме явище, дике й незбагненне в цивілізованому суспільстві: нападницькі акції таких собі біляцерковних бойовиків, іноді, як свідчить останній випадок, навіть у рясах. Прецедентів не бракує: періодичні напади на церкви чи священиків «неугодних» конфесій, акції, пов’язані із захопленням спірних приміщень, зокрема Києво-Печерського державного заповідника. Все це має вирішуватися шляхом переговорів, угод, компромісів, судових процедур, — натомість грубе насильство, мовби освячене (!) Божою волею. Страшенно небезпечний, варварський парадокс!
Позаторік Євген Сверстюк виступив із заявою щодо сумнівних оборудок навколо предстоятеля Української автокефальної церкви Мефодія, та вона якось не набула суспільного розголосу: чи то не хотілося ще раз торкатися наболілих проблем розколу, чи не усвідомлювалось суспільне й моральне значення таких тенденцій. Та про це треба говорити, треба виносити на суд Божий і людський, викорінювати силами закону й суспільної моралі. Адже в оновленій Україні найперше завдання в усіх галузях нашого буття й свідомості — Очищення.
Проблема, про яку йдеться у листі до редакції газети «День» пані Михайлини Коцюбинської, не належить до тих, про які радісно та приємно робити матеріал. Адже знову бачимо на авансцені ворогуючих православних, які знову ділять якесь майно й апелюють — обидві сторони — до всіх одразу: до суспільства, до влади, до суду. Про що йдеться? Після смерті вельми шанованого нами патріарха Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Димитрія ця церква фактично розкололося (це на часі у нас така православна мода). Номінальним керівником церкви було обрано митрополита Рівненського Мефодія, що його відверто не визнав архієпископ Харківський Ігор (Ісиченко). А приміщення патріархії, яке за нормальних обставин мав би зайняти новообраний предстоятель церкви, тобто митрополит Мефодій, залишилося у розпорядженні архієпископа Ігоря — колишнього помічника патріарха Димитрія. Іншими словами, патріархія, яка належить усій церкві, опинилася у володінні однієї Харківської єпархії. Після кількох років очікування митрополиту Мефодію увірвався терпець, і він вирішив (із своїми прибічниками) використати «істинно» церковний метод вирішення проблеми, а саме — захопити приміщення патріархії несподіваним штурмом.
Перед ким треба вибачитися, навіть не будучи безпосередньо винними, так це перед паном Сверстюком, редакція якого розміщена у тому самому приміщенні патріархії.
Маємо надію, що суд не забариться засвідчити свої оновлені методи роботи й не буде занадто довго зволікати з розглядом справи.
