Поляки піднесли нам тертого хріну: офіційно запросили Україну бути Почесним гостем Варшавського книжкового ярмарку. І то — вже наступного року. Ет, було б Неньці читати Меднікову — знала б, що «справжня жінка кожної хвилини свого життя має бути у бездоганній білизні, у свіжому педикюрі й манікюрі. А раптом потрапить під трамвай?»
Ми, вважай, потрапили під европейський трамвай. Лише рік підготовки до континентального бенефісу — це жорсткий цейтнот навіть для цілком книжкової країни. Українську ж книжкову самодіяльність, очолювану від імени держави «учителем чистописания Сергеем Капитонычем Ахинеевым» (А.Чехов), врятувати від міжнародної ганьби може хіба, що масовий героїзм самих видавців. А «массовый героизм — симптом государственного цинизма» (О.Келлер).
Що у нас в Україні справді поза конкуренцією, так це саме державний цинізм. Якщо непідготовлений читач ознайомиться з текстами сайту Держтелерадіо, він може щиро повірити, що закордонні іміджеві успіхи українського книгарства — заслуга цього відомства. Про нашу виставку на травневому Варшавському ярмарку (де й ухвалено рішення запросити Україну Почесним гостем) так і написано: «Участь України в зазначеному міжнародному виставковому заході сприяла зміцненню позитивного іміджу держави… продемонструвала сучасний рівень українського книговидання».
Насправді було так. Уперше поляки озвучили ідею надати Україні гостьовий статус на цьому головному східноевропейському ярмарку одразу після нашого Майдану. У 2006-му запропонували нам «потренуватися»: узяти за пільговою ціною 52 квадратні метри виставкової площі. Держтелерадіо тоді довго розмахувало цим запрошенням в інформаційному просторі й… не встигло підготувати необхідні документи. Довелося виставлятися у резервному закапелку площею 2х2, куди жужмом звалили півтори сотні випадкових книжок, виставивши наперед приставний столик, де розмістили «зброю масового знищення конкурентів» — шеститомовик Шевченка («новинка» трирічної давнини) та альбом з президентським обличчям на обкладинці (раніше це зазвичай був Кучма, тепер — Ющенко). Краще за Андруховича такий виставковий набір не схарактеризуєш: «Писанки з космічною та олімпійською символікою».
На згаданому офіційному сайті не бракує фотографій голови Комітету, але жодної — з «успішної участі» у Варшаві. Ще б пак, уздрівши ці веселі картинки, вже не лише книжкові професіонали, але й пересічні читачі приєдналися б до заклику Жванецького: «Перестаньте участвовать!»
Де ж польська логіка, здивуєтеся ви: після такого провалу — таки запропонувати нам Почесного гостя? Дуже просто. По-перше, поляки не можуть собі дозволити, аби їхні власні плани руйнував дилетантизм українських колег: вони бачать, що на польському ринку вельми популярні (тобто гарно продаються) книжки Андруховича і Забужко, Дереша і Жадана, Дяченків та Куркова, Рябчука і Сняданко — і на цьому інтересі, підсвіченому рештками помаранчевої ейфорії, можна зробити привабливу імпрезу.
По-друге, поляки сподіваються, що український уряд зробить роботу над варшавськими помилками, і якщо й не замінить тренера, котрий здобувся на гучне фіаско, то бодай пам’ятно настучить йому в торець — так, що пан Чиж замислиться, «яким цей завтрашній день стане особисто для мене? Скажімо, з ікрою чи без ікри?» (О.Чорногуз).
Але ж поляки не знають, що українське «государство — это не мы, а нас!» , як каже запорожець-афорист Олег Келлер. По Варшаві минув лише тиждень, як ДержтелеЧиж влаштував на рідних теренах ще одну цинічну фікцію — «Другу Київську міжнародну книжкову виставку-ярмарок». Видавцям викручували руки, змушуючи платити «дружній» виставковій структурі за участь (у півтора-два рази дорожче, ніж на Форумі видавців у Львові), шантажуючи їх ґрантами держпрограми «Українська книга». «Міжнародність» репрезентував колективний російський стенд, який формували з асортименту київської книгарні «Буква», а польський стенд так і лишився порожнім (оце так дяка за їхню Гостьову пропозицію!). А, ну ще окремий стенд було надано (безкоштовно?) видавництву ФСБ Росії. Але державний цинізм сягнув параноїдальних висот — в інформаційній брошурі для учасників організатори цілком серйозно, тобто чорним по білому, написали: «Виставка-ярмарок має всі підстави… вийти на один рівень з такими визнаними світовими виставками, як Книжковий ярмарок у Франкфурті, Німеччина». Як там у Діброви: «На закінчення першої частини звітної доповіді я хотів би іще раз підкреслити: Слава Славі!»
«Фікції цілком реальні, адже ми за них розплачуємося», — із сумом констатував Станіслав Єжи Лец. Каприз Держтелерадіо обійшовся платникам податків у 500 тисяч гривень. Для порівняння: дитячий книжковий ярмарок, котрий відбувся тиждень тому в Українському домі (приблизно з тим же числом учасників, проте за кількістю відвідувачів та за потужністю інформаційного супроводу учетверо перевищував «державне» дітище Чижа) коштував 50 тисяч НЕ бюджетних гривень. Порівняно із загальним бюджетом країни сума, котру чиновники «спалили» за чотири дні, звичайно, мізерна. Але того півмільйону вистачило б, скажімо, аби цілий рік випускати книжковий журнал, забезпечуючи інформацією та аналітикою літературно-книжковий ринок країни…
Отакі у нас на руках карти перед примарою варшавського бенефісу наступного року. Ідеться навіть не про те, чи устигне щось зробити Держтелерадіо, а — чи в цьому відомстві взагалі розуміють, що треба робити? Книжковий світ має презентаційний канон. Перше правило — гостьова країна мусить видати мовою країни-господаря кілька десятків книжок. Хоч трохи знаючи польські літературні смаки, неважко спроґнозувати, що у польському перекладі користуватимуться попитом (окрім згаданих вище авторів) Шевчук і Матіос, Кожелянко і Меднікова, Пашковський і Шкляр, Роздобудько й Поваляєва, а ще історики — Яковенко, Грицак, Кульчицький. Як також — історико-енциклопедичні видання; альбоми окремих художників та цілих музеїв; дитячі розкоші від «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГИ»; туристичні зразки від «Балтії Друк» чи «Центру Европи». Між іншим, запропонувати на розгляд уряду концепцію українського «Ґете-інституту» чи «Британської ради» для підтримки перекладів за кордоном Держтелерадіо було зобов’язано ще указом Кучми. Вже є подібний указ Ющенка, так само зіґнорований Чижевим відомством.
Друге правило — авторів перекладених книжок мусять привезти на ярмарок. Перед сьогорічним, ганебним для України Варшавським ярмарком директорка видавництва «Нора-Друк» Е.Симонова пропонувала чиновникам відрядити кількох письменників. Дістала відповідь: «Фінансовий департамент нізащо не пропустить такі витрати». А на що пропустить? — питає далі. «На фуршет».
Про третє правило Гостьової презентації — максимальну каталоґізацію авторських прав — вже мовчу: це вища математика, а у Держтелерадіо і з арифметикою не дуже. Це вам не купувати стендові рушники за ціною вітрил. Та й взагалі креативні потенції цього відомства не сягають далі виготовлення власного штандарту, розшитого золотом. Ну ще, пригадується, на якійсь нараді цілком серйозно обговорювали ідею відкрити в Києві пам’ятник книзі (а пам’ятник брошурі буде? — нишком пожартував тоді хтось із підлеглих держвидавців). Отже, Україна, діставши польську пропозицію, має всі шанси презентувати у Варшаві «бренд сивої кобили» (як висловився один із державних видавців із проханням не називати його імени).
Що робити? Єдиний спосіб не поганьбити українське ім’я на всю Европу — відсторонити нинішнє Держтелерадіо від підготовки до наступного Варшавського ярмарку. Лишити йому хіба функцію одержувача коштів із казначейства і передання їх до рук професіоналам-виконавцям. «Люди, які не мають нічого спільного з мистецтвом, не повинні мати з ним нічого спільного. Хіба не просто?» (С.Є.Лец).
Співавтори:
Марина МЕДНІКОВА. Крутая плюс. — Л.: Кальварія, 2005.
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.II. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Олег КЕЛЛЕР. Мыслизмы. — Запорожье: Дикое Поле, 2005.
Юрій АНДРУХОВИЧ. Дванадцять обручів. — К.: Критика, 2006.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Одесские дачи. — Одесса: Друк, 2004.
Олег ЧОРНОГУЗ. Дари пігмеїів. — К.: ВУС, 2005.
Володимир ДІБРОВА. Довкола столу. — К.: Факт, 2005.
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006.
