«Як письменник, я ніколи не думав про релігію — аж поки релігія не ополчилася проти мене. Й до цього релігія була, безумовно, частиною моєї особистості — для індійського письменника інакше бути не могло. Але я займався іншими і цікавішими для мене справами. Та коли мене атакували, я був змушений не тільки атакувати у відповідь, але й знайти для самого себе відповідь на запитання: «За що, власне, я маю боротися із тим, що так шалено і злостиво нападає на мене?». Сьогодні, 16 років по тому, релігія переслідує нас усіх. І попри те, що більшість людей, можливо, відчуває, як колись це відчував я, що вони мають зовсім інші, значно більш важливі інтереси, ми всі повинні прийняти виклик. Якщо ми цього не зробимо, то дуже ймовірно, що будемо поглинені релігійним потоком.
Для тих із нас, хто виріс в Індії у страшні часи після подій 1947 року, тінь цього кровопролиття завжди залишається страшним попередженням: нагадуванням про те, що можуть робити люди в ім’я Бога. Багато вибухів насилля було в Індії й у пізніші часи. Європейська історія також дає чимало доказів великої небезпеки для людей політизованої релігії: Французька революція, ситуація в Ірландії, «Католицький націоналізм» іспанського фашиста Франко. Можна згадати й англійську громадянську війну, в якій супротивники йшли у кровопролитну битву, співаючи одні й ті самі релігійні гімни.
Люди завжди зверталися до релігії з двома вічними запитаннями: «Звідки ми прийшли?» і «Як ми повинні жити?». На перше запитання всі релігії дають вочевидь неправильні відповіді. Адже всесвіт не було створено протягом шести днів Вищою Силою, яка на сьомий день влаштувала собі відпочинок. Не був світ також «збитий» у гігантській маслобійці Богом Неба. А щодо соціального запитання «Як ми повинні жити?», то проста правда полягає ось у чому: як тільки будь-яка релігія опиняється за кермом суспільства, обов’язково виникає якась тиранія, інквізиція або талібани. Попри це, релігії продовжують наполегливо переконувати нас у тому, що саме вони забезпечують людям спеціальний доступ до етичних істин і тому заслуговують на особливе ставлення та захист. Релігії постійно залишають сферу приватного життя (ту сферу, саме до якої вони належать, подібно іншим речам, прийнятним для приватного життя але абсолютно не прийнятним для міських скверів) і намагаються захопити владу в суспільстві.
Немає потреби описувати тут з’явлення радикального ісламу, бо сучасна активізація віри — то значно ширша, а не тільки ісламська тема. Скажімо, в США сьогодні може балотуватися і бути обраним на високу посаду хто завгодно — жінки, геї, афроамериканці. Хто не має там найменшого шансу, так це відвертий, неприхований атеїст. У результаті американський президент вважає себе, за словами Боба Вудварда, «Посланцем», що виконує «Божу волю». А «моральні цінності» стають там синонімом старомодного, всюдисущого фанатизму. Демократи ж, які програли вибори, починають втрачати обличчя, «причащатися» до того самого, не надіючись, очевидно, виграти наступні вибори іншим способом.
Згідно із Жаком Делором, екс-президентом Європейської комісії, «Конфлікт між тими, хто вірить і тими, хто не вірить, стане в наступні роки найбільш помітною рисою відносин між США і Європою». Трагедію на станції метро в Мадриді, вбивство датського режисера Тео ван Гога Європа сприймає сьогодні як попередження, як вказівку на те, що світськість, яка лежить в основі гуманістичної демократії, необхідно захищати й підтримувати.
Іще до цих страшних подій, рішення уряду Франції заборонити релігійний одяг (зокрема, ісламські жіночі хустки) в державних школах отримало підтримку та схвалення всього політичного спектру країни. Було відкинуто також мусульманські вимоги організувати окремі класи для учнів-мусульман та дозволити спеціальні перерви для звершення намазу.
Сьогодні все менше європейців вважають себе релігійними людьми (тільки 21%); тоді як релігійність американців зростає (віруючих там, згідно з Pew Forum, 59%). Це не дивно. Адже епоха Просвітництва у Європі полягала в тому, що людина вийшла з-під влади релігії, яка обмежувала свободу думки; метою ж американців тої самої епохи було отримання релігійної свободи в Новому Світі, — це був рух до віри, а не від неї, як у Європі. Сьогоденну американську комбінацію релігійності та націоналізму багато європейців вважають небезпечною, загрозливою.
Гірким виключенням із європейського секуляризму є Велика Британія або, принаймні, уряд Тоні Блера — благочестивого християнина, все більш схильного до авторитаризму. Зараз він намагається примусити Парламент прийняти закон проти «збурення релігійної ненависті». Журналісти, юристи й численні публічні особи попереджують, що цей закон суттєво обмежує свободу слова, не покращуючи при цьому ситуації — релігійний неспокій у країні скоріше за все посилиться, ніж ослабне. Та уряд Блера дивиться, як здається, на проблему громадянських свобод із презирством. Бо що значить свобода — як би не важко було її здобути і як би вона не цінувалася в суспільстві — у порівнянні з передвиборними турботами уряду? Зрозуміло, що цей закон приймати не можна. Залишається надія, що Палата Лордів зробить те, чого не змогла зробити Палата Общин, — викине законопроект на смітник.
Може трапитися, хоча це й здається невірогідним, що американські демократи таки зрозуміють що в Америці 50Х50 (релігійних і нерелігійних виборців) вони можуть досягти успіху, виступаючи проти християнської коаліції та її прибічників, а також забороняючи світогляду Мела Гібсона формувати в країні соціальну та державну політику.
Якщо цього не трапиться, якщо Америка та Велика Британія дозволять релігійній вірі контролювати і домінувати громадянську думку, напруга в західному альянсі посилюватиметься. А всі ті релігійні лідери, проти яких ми зараз начебто воюємо, будуть мати нагоду для великого торжества.
Віктор Гюго писав: «У кожному селі є факел. Це — шкільний вчитель. Є там також той, хто гасить факел: священик». Що нам сьогодні конче потрібно, так це більше вчителів і менше священиків. Адже, за словами Джеймса Джойса, «немає такої єресі або філософії, які б були так неприйнятні для церкви, як людська істота».
Р.S. Рушді Ахмед САЛМАН, британський письменник; народився 1947 року в Індії, в мусульманській родині. 14 лютого 1989 іранський лідер аятолла Хомейні присудив (заочно) Рушді до смертної кари за роман «Сатанинські вірші», звинувативши автора в блюзнірстві та віровідступництві. Мусульманам по всьому світі була обіцяна велика нагорода за виконання цього вироку.
Із 14 років Рушді жив, учився і працював в Англії, прийнявши британське підданство; замість урду (якою говорили вдома), першою його мовою стала англійська. Значна частина творчості Рушді — сатиричні книги, в яких висміюється політичне життя у Великій Британії та Пакистані (куди переїхали його родичі). А також — засудження етнічних та релігійних забобонів, які приводять до небезпечних наслідків.
Р.Р.S. Новий закон уряду Тоні Блера, проти якого протестує Рушді, вводить в обіг так звані контрольні ордери, які мають силу піддавати домашньому арешту підозрюваних у тероризмі. Ця процедура вельми тривожить як суспільство, так і Парламент — ув’язнення підозрюваної людини згідно з «ордером» виходить за рамки усталеної й освяченої часом судової процедури, не відповідає традиції громадянських свобод Великої Британії. Як сказав один сенатор, «тільки клімат страху міг привести до такого неприйнятного закону. (ВВС)
