Мода — це керована епідемія, як говорив Бернард Шоу, і люди, які її вигадують, впливають не лише на фасони суконь, а мають значно більшу вагу, ніж здається на перший погляд. Вони повинні знати щось таке про душу людини, що змушує постійно звертати на них увагу. Тому політики дбають про свій гардероб, успішні підприємці знають, якими мають бути сьогодні лацкани піджаків та кишеня. Адже без усього цього не подолати багатьох сходинок. Я вже не кажу про жінок, які прагнуть підкорити чиєсь серце... Хочемо ми цього чи ні, а сприймають нас, спочатку оглянувши ззовні, отже вбрання відіграє важливу роль. Тому інтерв’ю з Оксаною КАРАВАНСЬКОЮ, жінкою, яка сама створила себе, а тепер значною мірою ще й творить українську моду, буде, напевно, корисно прочитати...
— Ми можемо говорити про регіональність у моді, вона існує в Україні? Ви нещодавно показували свою колекцію у Дніпропетровську...
— Так, величезну колекцію з 120 одиниць. І я залишилась задоволена показом. Але давайте по черзі. Якщо говорити про Київ, то він — найпрогресивніший у плані моди, і жінки там цікавляться практично всіма модними течіями, починаючи від молодіжної, авангардистської. У нас, у Галичині таке вдягають лише шістнадцятирічні, які ще просто не замислюються над тим, що їхні сіднички мають бути акуратнішими й привабливішими. А в столиці це вважається гостро модним і кожна дама, яка поважає себе, мусить мати галіфе та шаровари. Якщо згадаємо Львів, мені дуже сумно й гірко це говорити, але львів’янки все менше й менше піддаються будь-яким впливам моди. Можливо тому, що прогресивне львів’янство в основному виїхало зі Львова, адже дуже багато прогресивної інтелектуальної молоді шукають щастя не у рідному місті. А ті, хто залишився, розчинилися у загальній масі й, можливо, побоюються бути першими, модними. Цікаво, що молодь тої гостроти не хоче ловити. Коли я була студенткою, то мені було байдуже, хто і що про мене думає. Якщо модною була коротка спідниця, то вона мала 28 сантиметрів. Сучасні дівчата більше дбають про свою сексапільність, і це, можливо, теж правильно. Я не хочу їх звинувачувати у тому, що вони не хочуть зважати на інші тенденції, це лише мої спостереження.
А в Дніпропетровську особливо відчувається тенденція вбиратися тільки в одяг світових, відомих дизайнерів. Чи воно пошито в Жмеринці, чи в іншому місці, головне, щоб «бірка» була відповідна. Коли лише оголосили про показ моїх моделей, то перша реакція була такою: навіщо мені йти на Караванську, адже я звикла до одягу від Дольче&Габано чи Версаче? Коли ж ці люди все ж таки прийшли, можливо з цікавості, то спочатку я побачила абсолютно холодні вирази облич — «чим вона може нас здивувати?!» Та через кілька хвилин уже відчувалося потепління, а під кінець були овації й крики: «Браво!». Потім вони говорили: ми навіть і не думали, що це так серйозно, потрібно нам переглянути свою концепцію...
Сприйняття свого власного, українського, зачепило, звичайно. Але, щоб зачепило глибше, потрібно ще таких показів кільканадцять, і не лише моїх, масова атака потрібна. Хоча це вже — сфера бізнесу, справа тої людини, яка замислить вбиратися в одяг українських модельєрів. Я особисто поки що до цього не готова. І все ж таки визнаю — там публіка вбирається досить модно, але все ж таки стримано й консервативно. Вони, скажімо, більш заможно вбираються. Галичани ж, перш за все, дбають про свою квартиру, про її комфортність, а потім уже думають про дорогий автомобіль. А на сході люди можуть жити в хрущовці, малюсінькій квартирі, але мати «Мерседес» останньої моделі. Але, не зважаючи на все це, ми прекрасно порозумілися. Мене «обзивають» там столичним дизайнером, усвідомлюючи, що я родом зі Львова, україномовна, та щодо цього не було жодних заперечень. І взагалі — було все одно, звідки я приїхала, головне — сподобалося, і люди купували речі.
— На вашу думку, зосередженість суспільства на політиці впливає на моду? На тих людей, які створюють моду, які носять модні речі?
— Мода — це глибоко соціальне явище і якщо спостерігати її історію, то у ХХ столітті кожен прояв соціальних, політичних спалахів і спадів впливав на неї. Події в Алжирі привнесли у моду алжирські мотиви, а потім були іранські, курдські мотиви... І війна в Югославії сильно відбилася на моді. Політичні ж течії позначаються на моді тоді, коли виливаються у світові вибухи, інакше все тихенько минає, і мода собі йде далі. Але образ політика й моди для мене не співпадає. Наразі скажімо так: в українській політиці з’явилися жінки, які стали прикладом для наслідування.
Дуже правильним був хід дружини Президента, коли вона почала вбиратися у одяг українських дизайнерів, і так само зробили відомі жінки-політики. Однак це стало наслідком наполегливої й важкої роботи українських дизайнерів, які з року в рік працювали й усе якіснішими ставали їхні покази. Вони доводили киянам, що українське — ліпше, і не варто їхати кудись далеко і шукати невідомо якого щастя в світі. Усе одно український дизайнер українську жінку розуміє найкраще.
— Невдовзі вибори, яка- небудь партія не пропонувала вам увійти до її списку?
— Я стільки разів говорила, що я — аполітична, що ніхто й не ризикнув би. Та я і не згодилася б ніколи в житті. Ставлюся до політики, у першу чергу, як до гри, а, по-друге, це — бізнес. Тобто люди, які йдуть у політику, на жаль, ставлять перед собою не глобальні проблеми, а свої приватні. Так принаймні відбувається в останні роки, але, можливо, це зміниться.
— Але ви для політиків теж працюєте?
— Ну, неправда. Серед моїх клієнток дуже мало політиків. А вбирати я люблю самодостатніх жінок (щоправда, таких мало), які самі заробляють і вміють бути гарними, розумними та модними, незалежно від своїх зовнішніх даних. Вони просто вміють це робити. Надихають жінки емоційні, але не з порожніми очима, інтелектуально розвинені. Давно зрозуміла — клієнтів люблю більше, ніж масовку. Тому що набагато цікавіше особисто мені створювати той образ, підґрунтя для якого ти вже бачиш перед собою. Навіть коли я шию на покази, я вже знаю моделей, яких залучатиму. Коли ж створюю одяг для «масовки», просто уявляю собі середньостатистичну жінку, яка має вписатися потім у цей гардероб.
На жаль, останнім часом деякі замовниці, з якими мені було комфортно психологічно, втратили можливість бути моїми клієнтками. Для цього все ж таки потрібно мати фінансові можливості. Але бувають і такі ситуації, коли жінка рік відкладає гроші, щоб прийти до мене й замовити одне плаття. У неї з’являється сукня від Караванської, вона собі догодила, хоча фінансово це для неї було складно. Зізнаюся: для того, щоб працювати в центрі міста і щоб мати можливість вибирати тканини, які коштують дуже дорого, кутюрні, іменні, якісні, — мушу ставити високі ціни. Людина, яка витрачає великі кошти на вбрання, повинна отримували виріб із якісної тканини.
— У нас в Україні немає фабрик, які б могли постачати хороші, якісні тканини?
— На жаль, немає. І часом доводиться брати дешеву органзу і вишивати її. Тобто я сама її роблю «від Караванської».
Насправді я шкодую, що не маю можливості зробити свій одяг дешевшим. Можливо, з часом, зміняться якісь обставини, закони і це станеться. Ми навіть зараз робимо для цього певні кроки, зареєстрували вже другу торгову марку, яка стане, можливо, здешевленою. Це не «Оксана Караванська», а просто скорочено «ОК».
— Ви колись давно нарікали мені на львів’ян, а те, що ви у Львові відкриваєте бутік, говорить про те, що ви їх усе ж таки підкорили?
— Ні, не підкорила (Оксана лукаво сміється), безперечно, тут багато людей мене люблять і знають, однак і далі мені важко, і далі те, що відбувається у Києві, не порівняти із тим, що відбувається у Львові. А те, що ми замислили — не бутік, а, швидше, шоу-рум. Це буде презентація готової колекції, яку можна буде собі замовити. Тільки поодинокі речі будуть продаватися, адже для Львова дві вечірні сукні одного розміру — це абсолютно несправедливо, тому що місць, куди в них можна ходити, так мало, що, не дай Боже, сукні «зустрінуться», і це з мого боку буде дуже жорстоко по відношенню до жінок.
Я не нарікаю на галичан, ми просто з ними поки що на різних хвилях перебуваємо.
— Останнім часом ви зайнялися благодійництвом, гроші від показів ідуть на потреби дітей-інвалідів. Це із чимось пов’язано?
— Напевно із зустріччю з Романом-Гаррі Ноуменом, великобританцем українського походження, це була його ідея. На жаль, нас, і киян, і львів’ян, і дніпропетровців, набагато важче цією темою зацікавити, ніж іноземців. Для них це — норма життя, а у нас тільки починається. А тому, хто перший, завжди складніше. Однак ми і надалі плануємо робити благочинні покази. Наступний відбудеться у Києві, а далі є певні плани на Америку — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес і Маями. Після того буде тур по Європі.
— Це досить ризиковий крок, адже й досі, за великим рахунком, світ не визнає українських дизайнерів?
— Світ не має можливості їх визнати, потрібно, щоб він їх побачив. От і все. Той самий Поль Готьє, який приїздив до нас на «Євробачення», абсолютно визнав українських дизайнерів, вони йому сподобалися. А раніше він їх просто не бачив. При цьому треба визнати, що мода — це бізнес. Я, напевно, двісті разів про це говорила: не треба ототожнювати моду й мистецтво. Адже те, що ми робимо на покази, це вже мистецтво, а те, що є звичайною традиційною модою — це індустрія. Тобто створюєш те, що тобі подобається з урахуванням того, щоб люди це носили, і щоб ти заробив гроші.
Щодо визнання, то для того, щоб зробити відповідний показ за кордоном, потрібно від 300 до півмільйона євро. У нас, звичайно, менше, без одного нулика. Просто там робота моделі дуже дорого коштує, говорю це із власного досвіду. Професійна модель у Чикаго, яка мені підходить, коштує приблизно півтори тисячі доларів за годину. Треба врахувати репетиції й покази, і вийде чималенька сума.
— А не дешевше наших моделей залучити?
— Ми розглядаємо таку можливість. Але не з огляду на гроші, а з огляду на естетику. Почасти візьмемо наших, почасти — їхніх моделей. Я перший раз страшенно переживала, думала, що вони дуже прохані. Однак, коли я їм усе пояснила, що саме хочу від них, дівчата сказали: «Боже, чого ви так хвилюєтесь? Ми все зробимо!» Мушу відмітити, кожна з них по півгодини стояла «у дзеркалі» в одному й тому вбранні, оглядала його, крутилася, рухалася в ньому. І от виходить дівчина на подіум, а я думаю: «У тебе ж така класна сумка в руці, та зроби щось!» І раптом вона тою сумкою робить коло в повітрі над головою. Тобто це — професіоналізм. Вони — дорогі, але дуже професійні. Наші теж дуже професійні, але вміють працювати тільки зі своїми, а з чужими ще не виходить.
— Чи важко себе зараз в Україні розкрутити дизайнеру моди?
— Ні, не важко, при умові наявності певної кількості грошей. І це чи не єдина умова. Правильно продумана реклама приховає брак таланту. Чому той же Дольче&Габано продається у Києві за шалені гроші? Тому що це — добре розкручений бренд. Повірте мені, не в одному ательє, взявши відповідний матеріал, ви пошиєте таке ж убрання, не гірше.
— Оксана, коли ви, нарешті, займатиметесь виробництвом?
— Я для того багато років їздила на київські тижні прет-а-порте, які нарешті саме так почали називатися. Саме для того їздила з року в рік і робила колекції, щоб не залишитися в ательє, а зрушити нашу модну індустрію із мертвої точки. Власне вже відкрився в Києві бутік на Московському проспекті, де представлені близько десяти українських дизайнерів. Добре, що знайшовся такий, напевно майже меценат, який вирішив побудувати торговий комплекс, а другий поверх віддати українським дизайнерам. Рік уже працюємо, а лише три місяці як справи пожвавішали. Зрештою, це — нормальне явище, неможливо відкритися і негайно отримати прибуток. Менш того, у нас уже з’явилися шоу-руми в Україні, які пропонують покупцям замовити моделі різних розмірів саме колекції українських дизайнерів. Поки що не ризикує ніхто брати 200— 500 одиниць, беруть по п’ять-десять екземплярів, але спроби на шляху серйозної співпраці із фабрикам уже є. Зізнаюся, у мене вже колись був досвід роботи з фабриками, щоправда, невдалий. Не було юридичних засад, якими я могла б аргументувати те, що вони повинні сплачувати мені гроші, бо просилися ж самі шити мій одяг! Негативний досвід треба врахувати та йти далі. Хоча й досі наші закони не дають можливості українському виробнику розвернутися, не стимулюють виробництво одягу в Україні для українського споживача. Фабрики працюють на давальницькій сировині, платять дуже малу зарплату швачкам, при такій схемі найбільше заробляє той, хто замовив одяг. За кордоном він продасть його в три рази дорожче. Самим же ввозити тканини не вигідно, завеликим є оподаткування на ввіз тканин, а фабрики, які випускають хороші тканини, можна на пальцях однієї руки перерахувати. І при всьому тому одяг, зроблений в Україні, з успіхом продається по цілому світу.
— А на вашому імені колись заробляли?
— О, було! Однак захистити свої авторські права наразі не можу, система захисту прав інтелектуальної власності недосконала. Українські дизайнери поки що на це закривають очі, однак ця ненормальна ситуація має змінитися. Наприклад, якщо я зробила колекцію для фабрики на відповідних умовах і якщо стоїть питання, що мою працю будуть оплачувати не разово, а від кількості проданого одягу (ми на це йдемо, нехай продається), то не завжди можна очікувати чесної гри. Фабрики зловживають, ще довго користуються моїми лекалами, тільки змінюють якісь деталі. Мало того, пришивають бірку «Оксана Караванська» десь там на лівій фабриці, й проконтролювати це неможливо. Піратство йде прямим текстом. Часом приходять люди й говорять: «Ми бачили твоє платтячко десь на весіллі, миле, але ми не знали, що ти такі простенькі речі робиш». Але я, приміром, саме такого плаття ніколи не шила! Люди ж заплатили за річ, а ще й за моє прізвище. Такі випадки часті.
— Які фактори сприяли тому, що ви успішні в усіх сенсах? Це — доля?
— Я не стільки вірю у долю, скільки у випадок. Крім того, я всім молодим дизайнерам раджу не мріяти про фінансиста, який вкладе у вас купу грошей, а працювати, працювати й працювати. Ти маєш своєю працею довести, що ти можеш робити класні речі. Напевно, для мене дуже важливий і такий психологічний фактор: я ніколи не ставила собі за мету упертися рогами й стати зіркою. У мене ніколи і думки такої не було! Коли я починала, а починала я однією з перших, зірок-дизайнерів узагалі не було, я працювала для свого задоволення. Це була така серйозна гра на виживання, але робила я це із легкістю. Відсутність конформізму для мене є запорукою успіху.
— Минулого року ваші мрії збувалися?
— Так, і чимало. Здійснилася, наприклад, одна з моїх найбільших мрій: я перекрила проспект Шевченка у Львові й зробила показ моделей. А фантазій у мене ще багато! Головна ж мрія — щоб ці фантазії ніколи не закінчувалися, щоб вони завжди були. Зробила я й колекцію, навіть не вірилось, що я до неї колись підійду, бо це дуже витратна справа — колекція за мотивами етнографічних регіонів України. Це кутюрна колекція, побачивши яку на «Євробаченні», Жан-Поль Готьє зробив свою кутюрну колекцію за українськими мотивами. Звичайно, якби мені не зробили замовлення створити щось для «Євробачення», я б ніколи не наважилась на неї. Це була титанічна праця, я три місяці не їла, не пила, не спала, довкола мене на всій підлозі були різні вишивки, фотографії, я сушила собі мiзки і вивертала їх навиворіт. Коли побачила колекцію Готьє, подумала: йому було значно легше, не треба було нічого розмежовувати, він собі лише нахапався-нахапався мотивів і злив усе в одне горнятко, щоправда, дуже талановито злив. Якби я могла робити мікс, то зробила б і чорта з рогами! Не тринадцять, а — 113 суконь! Але завдання стояло конкретне. До того ж я сама собі його придумала, коли мені запропонували чимось красивим завершити «Євробачення». Я сказала: у нас є 13 етнографічних регіонів, і круто було б за мотивами кожного регіону зробити кутюрну сукню, причому сучасну, але із етнічними елементами кожного регіону. Тобто я не мала права перемішувати. Та все одно — українську ідею я втілила!
— Побажайте щось людям, які прагнуть бути модними.
— Недостатньо забігти в магазин і купити якусь «ганчірочку». У більшості ж із нас на інше часу обмаль... Тому треба стати радше не модними, а стильними. А стильність — це саме той момент, коли ти вмієш міксувати, навіть коли в твоїй шафі обмаль модних речей. Ти можеш до них додати лише одну гостро модну деталь, один елемент — і бути модною, класною, стильною. До речі, наступного року будуть модними капелюхи. Це стане фішкою.
А безпосередньо жінкам хочу побажати не забувати, що вони — жінки. Коли вираз обличчя доброзичливо- жіночно-привабливий, ви завжди будете у виграші, навіть якщо обличчя не дуже вродливе. Бо насправді немає некрасивих жінок, просто треба себе любити!
